Останні новини

Микола Рябчук: Пітекантропи в дорогих костюмах залишаються пітекантропами

ad0ccd1-300Українська Правда. Життя. Ірина Славінська

Микола Рябчук – це герой інтерв’ю, якого немає сенсу представляти читачам. Це письменник, перекладач, колумніст і аналітик, чиї висловлювання, здається, не лишають байдужими нікого з числа людей-які-читають-і-думають.

Цього року Микола Рябчук побалував читачів книжкою “Попереднє життя”. Це збірка колонок, які публікувалися протягом останніх п’яти років.

“Українська правда. Життя” вирушила в ці мандри між 2008 і 2013 роками та поговорила з Миколою Рябчуком про нову книжку, принади безцензурного життя в інтернеті, “Русскій мір” в Україні та інші цікаві речі.

– Ви щойно презентували збірку текстів “Попереднє життя”, котра складається з ваших колонок останніх 5 років. Це тепер доволі відчутний тренд української літератури – видання книжок із вибраного чи публіцистики. От ви особисто чому вирішили всім доступні в інтернеті тексти перетворити на книжку?

– Kнижки можуть теж бути доступними в інтернеті – моя “Від Малоросії до України” вже багато років висить на піратському сайті. І хай собі висить. Я не дбаю про зиск, радше про читача. Чим більше людей її прочитає, тим краще.

Книжка, як на мене, привабливіша. А крім того, мені здається, що зібрані в книжці тексти набувають дещо іншої якості. Я відчув це, коли зібрав докупи свою публіцистику 2005-2009 років – і вийшла своєрідна “хроніка помаранчевої поразки”.

Наступну книжку я вже свідомо складав як “хроніку авторитарної консолідації”, аналізуючи щомісяця найголовніші політичні події.

Гадаю, що й “Попереднє життя” має іншу якість порівняно з розкиданими у газеті колонками. Адже сприйняття тексту залежить зокрема й від контексту. У книжці він зовсім інший.

– У кожній подібній збірці зазвичай стають очевидні певні смислові вузли та лейтмотиви, котрі не дуже помітні автору протягом писання власне цих текстів. Які несподівані для себе резонанси ви помітили, коли “Попереднє життя” матеріалізувалося на папері?

– Ви мене спонукаєте до авторецензії, чого взагалі-то робити не варто.

Передусім я помітив, що не можу вирватися з політичної проблематики, хоча жанр колонок – принаймні за задумом редактора “Газети по-українськи” – передбачає суто приватну, житейську розповідь чи рефлесію на повсякденні, побутові, сказати б, теми.

По-друге, живучи у двох різних світах, українському і, так би мовити, “євроатлантичному”, мені важко позбутися спокуси зіставлень і уникнути дещо відчуженого, стороннього погляду на нашу дійсність. Може, це така автотерапія – сміятися чи, принаймні, іронізувати, аби не плакати.

По-третє, я бачу, що, попри всі зусилля, мені не завжди вдається зберегти незворушність, украй бажану стоїчну поставу. Подеколи я зриваюсь. Принаймні дві речі виводять мене із себе – агресивна нахрапистість “русского міра” та захланність, убогість і безсоромність наших так званих “еліт”.

По-четверте, я відчуваю тиск часу, і це проявляється у певному філософському смуткові, тимчасом як тексти мусили б бути назагал веселими… Ось, бачте, піврецензії я вже й написав.

– Тепер в Україні – спасибі цензурі та несвободі слова – величезний вплив на життя має інтернет. Це часто форпост свободи слова. Я маю на увазі і інтернет-ЗМІ, і соціальні мережі. На цю тему дуже часто люблять будувати апокаліптичні сценарії – говорять зокрема про “дебілізацію” через особливості форматування та читання текстів в інтернеті… А ви як ставитеся до поступу інтернету в Україні та світі?

– Навіть фахівці, як я бачу, не можуть дійти згоди щодо всіх цих тенденцій.

Я не фахівець, і тому моє ставлення дуже суб’єктивне. Людство, по-моєму, пережило вже стільки апокаліптичних сценаріїв, що один додатковий мало що змінює. У сучасному світі відбувається стільки процесів, які неможливо спинити, що лишається тільки їх очолити.

Технологічний поступ (і взагалі, “поступ”) не є сам по собі ані лихим, ані добрим. Лихим є брак у багатьох, може, навіть у більшості людей почуття міри. Тож саме про це ми, гуманітарії, й мусимо говорити.

– І чи справді цей поступ інтернету – такий всеохопний для України? Здається, все одно “кнопка”, тобто телебачення, досі впливає на думку більшості громадян…

– Я практично не дивлюсь телебачення, а тим більш українського – олігархічного й підцензурного, себто автокастрованого.

Майбутнє все-таки за інтернетом, зокрема й телебачення перебереться поступово туди. А там усе-таки вибір ширший, а можливості цензурування слабші.

Я згоден, що телебачення негативно впливає на інтелект, на смаки, на етику і естетику. Але всяка дія, як ви знаєте, викликає протидію. І все більше людей, молодших і розумніших, відмовляються від “дебілізатора” на користь альтернативних джерел інформації, та й розваг теж.

– Ви у текстах збірки “Попереднє життя” часто апелюєте до суто житейських ситуації – розмов із дружиною, донькою, сином, сценок у громадському транспорті, підслуханих діалогів. Що вам дає для осмислення викликів сьогодення цей погляд “донизу”?

– Колонка, як я розумію, це мікроновела.

Це сюжет на одну сторінку – як не житейський, то принаймні інтелектуальний – із несподіваним, парадоксальним розв’язком. Давні греки називали це “анекдотом”.

У нас це слово, на жаль, має спрощений, примітивніший сенс – те, що англійці називають не anecdote (в античному сенсі), а joke – жарт, дотеп. За великим рахунком, мене не цікавлять “виклики сьогодення” (принаймні в колонках). А цікавить парадоксальність життя, його іронічність, мінливість, неоднозначність.

Вона може проявлятись у найрізноманітніших ситуаціях – і побутових, і політичних, і суто літературних. Важливо лише помітити, підловити цю парадоксальність – на зіткненні різних дискурсів, ситуацій, асоціативних рядів.

– В мене особисто досвіди спілкування з так званими “простими людьми” поза колом близького оточення викликають подекуди легке здивування та розчарування. А у вас? Якщо теж, то як боротися з розчаруванням?

– Це, певно тому, що ви не позбулися ще романтичних уявлень про “народ” як носія якоїсь одвічної мудрості і всіх можливих чеснот.

А тим часом завжди існувала фундаментальна різниця між людьми, здатними до самоаналізу, саморефлексії, оперування абстрактними категоріями й осмислення метафізичних проблем, та – людьми, які всього цього не роблять і не потребують, тому що живуть у світі традиції, де знаходять дуже просту відповідь на всі наші з вами “прокляті” питання: “А тому що так прийнято, так заведено, так має бути”.

Я не вважаю, що здатність до інтелектуальної рефлексії робить людину кращою або гіршою. Я кажу лише, що це цілком різні істоти і що в житейському плані їм легше порозумітися з такими самими істотами в інших країнах, культурах, цивілізаціях, аніж зі своїми одноплемінниками іншого ментального типу.

Не сумніваюся, що вам легше порозумітися з подібним до вас французом чи американцем, аніж із так званими “простими людьми”. Але повірте, і їм так само – легше порозумітися з вами, ніж із власними “простими” одномплемінниками.

– Оця реакція може бути ознакою неспівпадання інтенцій інтелектуалів із інтенціями “широкого загалу”. Я пам’ятаю, на facebook “pro.mova” читала графіку, яка показує буквально на пальцях, що суспільство в Україні зазвичай чинить опір ініціативам ядра суб’єктів, які намагаються творити щось нове. По-вашому, чому так сталося?

– Всі традиційні суспільства доволі консервативні.

Україна зазнала за совєтських часів певної модернізації, проте ця модернізація була вкрай поверховою, вона не змінила підставових структур мислення.

Вона лише заступила православну традицію (з досить потужним патерналізмом) не менш патерналістською традицією комуністичною. Заступила одну станову ієрархію іншою, номенклатурно-партійною.

В цьому сенсі наше суспільство і досі середньовічне, напівфеодальне. Уся його мудрість зводиться до класичних приказок: “Против лома нет приема”, “Не тот прав, кто прав, а тот прав, у кого больше прав”.

Попри поверхову “демократизацію”, воно залишається кастовим і легко мириться з тим, що для різних каст у нас різні закони, а якщо й однакові, то все одно застосовуються по-різному.

Традиційні суспільства бояться всього нового, тому що відоме зло їм ближче і зрозуміліше (“нормальніше”), ніж незнане і підозріле добро. Вони бояться свободи, бо вона означає також відповідальність.

– Звідси випливає ще одна тема для розмови – громадяни в Україні та в Європі, тобто в такому узагальненому Євросоюзі. Мені здається, що тут у нас, на відміну від самоорганізованої Європи, громадяни доволі пасивні та продовжують вірити в доброго царя, котрий прилетить у блакитному вертольоті та вирішить всі проблеми. Чому так сталося?

– Taк не “сталося”, так було завжди. Краще спитайте, чому воно не змінилося.

Чому, наприклад, виборці патерналістичної Партії реґіонів, навіть розчарувавшись у своїх злодійкуватих патронах, віддають голоси ще патерналістичнішій і брехливішій партії комуністів?

Я тут бачу гримучу суміш двох чинників.

З одного боку – візантійський, а згодом російсько-совєтський цезаро-папізм, а з другого – штучно виплеканий і ретельно підтримуваний антиокциденталізм, який проектується зокрема і на окцидентальну, прозахідну частину українського суспільства.

– Найбільш популярним поясненням українських актуальних проблем у політиці та навколополітичному житті є спадок “совка”. А ви в яке пояснення вірите?

– Ні, це спрощення.

“Совок” – лише карикатурна, ідеологічно забарвлена реінкарнація “русского человека” (саме руського, не конче російського), яким якого витворили століття рабства – монголо-татарського, царського, більшовицького.

Плюс, як я вже казав, візантійщина і нутряна ненависть до західного світу з усіма його актуальними цінностями – таких насамперед, як свобода, автономія людини супроти держави, безумовна пріоритетність прав індивіда перед колективом, у тому числі й перед нацією та державою, недоторканність приватної власності, толерантність до всякої іншості та інакшості.

Є дуже гарна стаття на цю тему Дьєрдя Шопфліна “The Political Traditions of Eastern Europe”, опублікована 1990 року (Daedalus, no.1), ще до розпаду СССР. Учений як у воду дивився.

– Трохи змінимо тему. Зараз дуже політиками та самими “маленькими українцями” активно педалюються декілька “больвих точок”, які ефектно відвертають увагу від політичних проблем і дерибану бюджету. Це насамперед розмови про небезпеку Іншого – емігранти, “кольорові”, ЛГБТ, феміністки, “Рускій мір”, російськомовні українці тощо. Чому українці так жваво ведуться на цей страх Іншого? Чи всі Інші однаково небезпечні, якщо небезпечні взагалі?

– Ну, щодо “Русского міра”, то я не згоден. Це проблема серйозна.

Вона, зрештою, не так зовнішня, як внутрішня. Тому що більшість українців (як і білорусів та росіян) із цієї уявленої спільноти не емансипувалися. Вони й далі ментально належать до цієї середньовічної православно-східнослов’янської “умми”. А це консервує своєю чергою в усіх трьох державах домодерні структури мислення й поведінки.

Архаїчний тип ідентичності означає зокрема й архаїчні цінності. Звідси й нутряний спротив модерності й модернізації, про який я казав, а відтак і нутряна неприязнь до Заходу як носія і промотора цих новочасніших цінностей та ідентичностей.

Страх і неприязнь до Іншого (грецькою мовою – ксенофобія) – саме звідси, з законсервованого у нас середньовіччя. Ксенофобія – суто біологічний, тваринний інстинкт, елемент інстинкту самозбереження.

Людина теж має всі ці інстинкти, але в процесі цивілізування вчиться їх опановувати, контролювати, раціоналізувати. Наші владні “еліти” займаються протилежним – розпалюють ці інстинкти, почасти свідомо, задля маніпуляції, а почасти й щиро, через власну дикість.

Пітекантропи в дорогих костюмах усе одно залишаються пітекантропами.

– Ви стежите за новинками сучасної української літератури? Що доброго читали останнім часом?

– Ні, стежу головно за новинками фаховими. А художню літературу читаю лише за порадою кількох людей, яким довіряю, насамперед – дружині. Втім, є кілька авторів, яких читаю і без порад – Жадан, Андрухович, Прохасько.

– Якщо дивитися на результати опитувань, то читання та книжка в житті українців великого значення не мають – в Україні майже не читають і книжок майже не купують. Чому так сталося?

– Я бачу тут дві зовсім різні проблеми, які бажано розрізняти.

З одного боку – роль книжки і читання загалом меншає в цілому світі з огляду на відомі вам технологічні, а можливо, й психологічні зміни.

А з другого боку – є вельми специфічна українська ситуація, яку я довший час називав постколоніальною, хоча в останні три роки вона є радше неоколоніальною.

По-перше, російськомовне населення (а це приблизно половина країни) українських книжок, як правило, не читає і не купує. Одні з них, як справжні “білі”, цілком по-расистськи вважають, що “чорні”, себто “хахли”, все одно нічого путнього написати не можуть на “этой мовє”.

Другі, якщо й не вважають так, то все одно перебувають в інформаційному полі, створюваному тими першими – насамперед із Москви, але також у Києві, Харкові, Одесі тощо.

Гляньте самі, скільки уваги приділяють українським книжкам або авторам “украинские” мас-медіа. Що ж до україномовного населення, то воно значно менш урбанізоване, а, отже, й має незрівнянно гірший доступ до якісної освіти, культурних ресурсів та відповідних практик, соціальних мереж і, last but not least, пристойніших заробітків.

А є ще й банальні дистрибуційні проблеми: скільки книгарень збереглося у наших райцентрах та менших містечках? А скільки українських книжок є в тих книгарнях, які збереглися, або які повідкривалися у великих містах?

У Луганську мені казали: “Немає попиту”. Так само й щодо газет.

Але це схоже на старий анекдот про іноземного журналіста, який цікавився, чому в совєтських крамницях немає м’яса. Провінційний чиновник завів його в магазин, поставив коло прилавку й сказав чекати.

За цілий день ніхто так і не звернувся до продавця за м’ясом. “От бачите, – переможно сказав чиновник, – немає попиту!”

Ol Lysenko liked this post
More in Новини, Події, Політика, Суспільство, Культура
полиция
Лондонські поліцейські штрафують дипломатів і вчать бути пильними

...

Close