Останні новини

Ярослав Грицак: Чому українці є європейцями

В останні роки на мою долю припадає відповідати на т.зв. великі питання. При чому не з власної волі, а на запрошення тих чи інших середовищ. Це заняття не є цілком приємним. Часом за відповіді, які я пробую дати, мене ж потім і критикують – як це, до прикладу, сталося з моїм виступом в Одеському Вільному Університеті два роки тому на тему “Хто такі українці, і що вони хочуть”. Ці неприємності, однак, компенсуються, важливішими речами.  По-перше, ставлення великих питань показує, що українці починають думати  “по-крупному” (те, що англосакси називають”think big”). Це, на мою думку, свідчить про кінець інтелектуальної ізоляції і провінціалізації, який Україна  успадкувала по СРСР.  По-друге, як каже мій приятель Євген Глібовицький,  питання, які ставлять собі українці, стають усе складнішими. А це означає, що з попередніми питаннями – як-от: буде чи не буде існувати незалежна Україна? – вони уже впоралися і їх «закрили».

 Тим разом мене попросили виступити на міжнародній школі журналістики у Львові “Чому українці є європейцями?”. При чому відповіді мали би були простими і легкозрозумілими, щоб відтак їх могли використовувати журналісти у своїй повсякденній роботі. На жаль, я не зможу цього зробити. Великі питання не мають простих й однозначних відповідей. У своєму виступі спробую, однак, пройтися він найпростіших до найскладніших.

 Найперша і найпростіша відповідь – географічна: Європа простягається від Атлантики до Уралу, Україна є частиною цього простору, отже її населення є європейцями. Але найпростіша відповідь не є конче найвірнішою. Як писав  Оскар  Вайлд, «правда рідко є чистою і ніколи простою» (The truth is rarely pure and never simple). Це стосується географічної  відповіді. Адже уральські гори  є  умовною границею. Вони не є такими високими чи неперехідними, щоб вважати їх таким ж абсолютною границею Європи,  як західний кордон –  Атлантичне узбережжя.  Урал як  східний кордон Європи  запропонував у ХУІІІ ст. один маловідомий шведський географ, і що пропозиція прижилася, є випадковістю. До того ж невідомо, як ділити європейський континент всередині: де пролягає кордон справжньої Європи?  Серед народів європейського континенту існує сильна традиція відмовляти у європейськості  сусідам на Схід від них. Меттерніх твердив, що кордони Європи кінчаються зі східними вікнами його палацу. Цей «меттерніхівський» аргумент сучасні хорвати застосовують до сербів, серби – до албанців і т.д.

 Аргументи такого характеру не можна сприймати серйозно. Вони, однак, показують, що у питанні європейськості уявна географія  є важливішою за реальну. Прага на географічній карті знаходиться західніше від Відня. Але в уяві Меттерніха, як більшості європейців і неєвропейців, вона була і є на Схід від  Відня.  У кожному разі, політика є сильніша за географією, а культура за силою своєї дії перевершує й одну, і другу.

 Якщо звернутися до аргументів з царини культури,  то пропоную почати з    мовних запозичень. Скажімо, легко зрозуміти,звідки взялося російське слово “криша” – від дієслова “крыть”. Такого дієслова, однак, не має у випадку українського слово “дах”. Воно має позаслов’янське походження і походить від німецького das Dach. Так само є зі словами ” Спасибо” (Спаси Бог!) і “Дякую” (Danke/Thank)  чи народними назвами картоплі «бараболя», «бандурка», «мандибурка» (від спотвореної західнословянськоі назви міста Маґдебург, звідки поширилося вирощування картоплі після Тридцятилітньої війни 1618-1648 років), «крумплі» ( від нім. Grundbirge)  і т. п. У певний момент цих запозичень з латини і німецької було так багато, що українська мова, як вважають філологи, могла, за зразком чеської чи польської, могла стати західно- а не східнословянською.

Цей філологічний арґумент я не вживаю у меттерніхівський спосіб: мовляв, українська культура є європейською, а російська – ні. Насправді, якщо говорити про високу культуру, культуру еліт,  то Росію певною мірою можна вважати навіть більше європейською, аніж Україну. Скажімо,  загальноєвропейську культурну спадщину важко уявити себе без Достоєвського і Толстого  так само як без Данте та  Шекспіра. З українських авторів такої честі не удостоївся поки що ніхто. Але коли мова йде про т. зв. низьку культуру, то тут українська виразно виграє перед російською. Звертаю увагу, що наведені вище приклади мовних західних запозичень стосуються обставин щоденних.

Зрозуміло, поділ на «високу» та «низьку» культуру значною мірою є умовною. Скажімо, куди зарахувати сучасну російську еліту, значною мірою сформовану з «нових русских» і старих каґебішників?  До того ж треба мати на увазі, що ми часто відносимо до народної культури, колись було частиною старої високої культури. Це стосується українських колядок – не тих, що мають давньослов’янське походження і які ми називаємо «щедрівками», а тих, в яких оспівується народження Ісуса Христа та інші сюжети зі Святого Письма та апокрифів. Вони, як і традиція вертепу, прийшли на українські землі з високої католицької («латинської») культури  Заходу.  Ці аргументи можна продовжити і на царину політики. На карті поширення Маґдебурзьского («німецького») правдоподібно Полтава була останнім містом на Сході, яке ще мало це право.

Культура України у багатьох своїх моментах є підставово європейською. Інша справа, що більшість українців не свідома цього. Скільки з них,  читаючи «Ніч перед Різдвом» Гоголя, пов’язує  змальовані там сцени зі св. Франциском, винахідником вертепу? Чи багато киян  і гостей Києва, виходячи з метро на станції «Поштова площа», усвідомлює, що означає пам’ятник, поставлений поблизу на відновлення Маґдебурзського права  –  і що означає саме це право? Російський і радянський уряд сильно доклалися до того, щоб стерти з пам’яті українців ці західні запозичення. Як православна традиція, так і комуністична пропаганда, формували образ «Заходу» як «іншого»,  від якого нічого доброго приходити не могло.  До того ж, попри це офіційне стирання пам’яті, багато з тих запозичень запозичень – як от Маґдебурзське право – стиралися самі по собі. Уже у ХІХ вони виглядали як пережиток минулого.

Але навіть не це було головною проблемою. Багато з цих запозичень стосувалися головним чином території «старої України» – заселеної зі старих часів землеробської території. Натомість вони не були знані і не були практиковані на «новій Україні»  –  території колишнього «Дикого степу». У ХІХ ст. стали тереном інтенсивної урбанізації та індустріалізації  у Російській імперії.  І хоча багато з елементів західної культури поширювалися тут з українськими селянами, які йшли на нові землі, чи німецькими колонізаторами («І на Січі мудрий німець/картопельку садить»), поза цими впливами залишалися місцеві великі міста – Одеса, Катеринослав, Юзівка. 

Українська ідентичність, завдяки свідомим зусиллям її творців, артикулювалася у ХІХ ст. як підставово європейська. Однак засяг її впливу співпадав  головно зі «старою Україною». У «новій Україні» пов’язання між українськістю й європейськістю було значно слабшим. Це не означає, що ця Україна не була європейською. Згадаймо хоча би яку важливу роль відіграв Рішельє  у випадку Одеси, а  Юз у випадку Донецька (Юзівка). «Нова Україна» була європейською, але в інший спосіб: її європейськість більш недавньою  і пов’язаною з імперською високою культурою.  Тому різниці між «старою»  і «новою» Україною – чи, як у нас тепер спрощено говорять, між Західною і Східною Україною – значною мірою є різницями у способі, як вони зазнавали на собі європейських впливів: що з тих впливів переймалося, а що – ні, наскільки глибоко  і т. д. і т. п. У кожному випадку, вживання культурного арґументу для підтвердження європейського характеру українців є таким же проблематичним, що й у випадку географічного арґументу.  

Гра у приклади – важлива, але все таки гра. Серйознішою є дискусія про те, чи існує якась посутнісна загальна європейськість, з яких усі приведені приклади випливають як частковості? За останні роки, у силу моїх фахових інтересів, мені довелося прочитати багато літератури на цю тему. Загальне враження: те, що ми називаємо “європейськими цінностями”, є насправді повоєнною – тобто дуже недавньою – конструкцією.

А однак навіть нові конструкції потребують покликання на старі традиції. Це стосується такої підставової риси сучасної Європи як демократія. Європейська демократична традиція тягнеться з античності. Й означала вона не красиві фрази, а дуже прагматичні переваги. Вже Геродот пробував пояснити, як мале плем’я греків могло перемогти величезну перську потугу – причому грецько-перську війну він трактував як протистояння Заходу зі Сходом. Його пояснення було простим і переконливим: перси та інші племена билися з примусу деспота, а греки – як вільні люди.  Цю саму думку повторив Перікл у промові на похоронах загиблих афінян: ми живемо вільні у своїй державі, і за свою свободу готові безстрашно битися і гинути на полі бою.

Вивчення античної спадщини було обов’язковим елементом гімназійної освіти аж до останньої війни. А обов’язковим елементом цього вивчення у свою чергу було читання, а навіть заучування напам’ять фраґментів із Геродота і Перікла. Ці заучені  уривки, однак, навряд чи би промовляли до творців нової Європи, якби не накладалися на місцеві традиції, що виникли у пізніші, християнські часи –  традиції вільних міст, університетської автономії, відділення церковної влади від світської і т. д.

Серед усіх цих традицій особливе символічне значення мало прийняття Маґни Карти – англійської Великої Хартії Вольностей (1215), укладеної між англійськими баронами й англійським королем. Її поява була наслідком збігу певних обставин, і в ній є багато дріб’язкових пунктів, як от реґулювання щодо того, хто має право ловити рибу у Темзі. Однак те, що у ній стало важливим і непроминущим, то це є т. зв. peer-principle: хартія фіксувала, що король віднині не має права судити й карати своїх баронів. Єдиними, хто діставав це право – це ті, хто рівні (peer) з баронами.

Треба виразно підкреслити: ці права і вольності не дарувалися владою зверху, з власної волі.  Їх доводилося виборювати у затяжній і рідко коли привабливій боротьбі. Взагалі, історія Європи не надто  надається на ідилічні картини. Досить сказати, що дві світові війни,  а рівно ж нацизм і комунізм поширилися не з Азії, Африки чи навіть Нового Світу, а з Європейського континенту. Але факт, що демократичні традиції тут  були виборені, а не даровані, глибоко вкорінювало їх в історичну пам’ять та щоденну практику.

Вповні вони проявилися тоді, коли  70 років тому Європа вийшла нарешті зі свого войовничого періоду. З певним спрощенням можна вважати, що саме вони стали основою повоєнного європейського благополуччя – усіх тих італійських, німецьких та ін. економічних чуд, що сталося тут 1950-70-х років

Європи йде від кризи до кризи.  Пророцтва про її неминучий занепад чуємо щонайменше протягом сто останніх років. Однак кожен раз вона находить нову розв’язку кризи і відроджується у новій якості. Вона має  певний самореґулятивний механізм.  Словами класика, він зводиться до того, що  “You can not have Big Mac without having Big Mag.” (“Не можна мати матеріального благополуччя без Великої Хартіі Вольностей”).

Східна Європа пробувала копіювати успіх Західної. Знову ж таки, не з власної волі, а зі страху стати слабкою і поневоленою тим же Заходом – як от Росія починала перед і під час Північної війни чи поразки у Кримській війні. Тільки що Росія переймала зразки економічної модернізації – будувала залізниці, фабрики і т. д. – але іґнорувала потребу модернізації політичної, тобто розширення прав і вольностей свого населення. Як твердять історики, конфлікт між політичною й економічною модернізацією зустрічаємо майже всюди поза «історичною батьківщиною» європейської формули «демократія+ринок». Але ніде цей конфлікт не набирав такого глибокого і  затяжного характеру як в Російській імперії та іі наступнику, СРСР. Він послужив внутрішньою пружиною політичної нестабільності та деструктивних революцій, які привели до колапсу обох імперій.

Останні пару століть більшість українських земель була поглинута Російською імперії, а тому  Україна розділяла історичну траєкторію Росії. Однак російський фактор в українській історії порівняно недавній. Довшим і давнішим є фактор польський. Він тут почався, залежно від регіону, у 13-16 ст., й у «старій Україні» тривав щонайменше до першої світової війни, а у Волині і Галичині – аж до Другої  світової  війни. Роль цього фактору не можна недоцінити. Як писав Ігор Шевченко, він приходив до нас власне у польському кунтуші. (Додамо від себе: з мовними запозиченнями, колядками, архітектурними стилями, міським правом і т. д.). А головне – з традиціями польської шляхетської культури. Її у нас часто представляють як анархію. Забувають, однак, що шляхетська  анархія була лише крайнім проявом загальної політичної традиції, суть якраз найкраще передає формула: “Нічого про нас без нас”. Це той самий принцип, що й принцип Великої Хартїї: ніхто не може вирішувати мою долю, окрім тих, хто рівних зі мною по праву. 

 Традиції польської шляхти справили вплив на групу, яка стала символом української ідентичності – козацтво. Козацька старшина свідомо моделювала свої права й вольності на польській моделі. Коли  козацька еліта входила у склад Російської імперії, вона особливо дбала, щоби її не понизили до статусу російського дворянства. Врешті-решт, їй повезло, коли Катерина ІІ своєю «Жалованною грамотою  дворянству»  (1785) остаточно скасувала багато з тих обмежень та принижень, яка зазнавала російська знать. Але ще у середині ХІХ ст. українські поміщики погорджували російськими: “Яка у них знаменитість! – у всіх у них діди і бабки батогами биті” (цитую “Малороссийские рассказы” Николая Лескова).”

 Варто подивитися карту польського “Drang nach Osten” (наступу на Схід – див. нижче), щоб побачити живучість польського фактору.

drang

З одного боку,  це  карта інтенсивності вживання української мови. З іншого – це карта внутрішніх українських політичних поділів  – зокрема, українських президентських виборів: 1991 року (перша зона проти трьох інших), 1994 року (перші дві зони проти двох останніх), 2004  року (перші три проти останньої). Тому коли говорять, що поділ, який спровокувала Помаранчева революції, є поділом останніх років, то це є іґнорування історії. Цей поділ було ще на старих картах – спочатку як поділ між землеробською Україною та Диким Полем, а потім як поділ між «старою» і «новою» Україною.

 Варто наголосити, що впродовж останніх 20 років ці внутрішні українські кордони були рухливими: ми бачимо, як він поступово рухався на Схід. І лише останній (2004) кордон застряг. Статистичні опитування показують, що «стара» Україна підтримує євроінтеграцію, «нова» – радше ні. Тому в розмові про інтеграцію України центральним  є питання, чи вдасться переступити лінію 2004 р. далі на Схід. Або, словами Адама Міхніка, чи виберуть російськомовні жителі Донецька та Дніпропетровська ЄС?

 Тут я підходжу до головного аргументу, чому українці є європейцями. Він належить не мені – його сформувала українська ліберальна історіографія наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Тут зацитую його у формулюванні двох її найвизначніших представників. Як писав Михайло Драгоманов:  «Найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до 18 ст. була більше зв’язана з Західною Европою, і хоча з проволокою, завдяки татарам, то все ж ішла разом з Західньою Европою в суспільному і культурному процесі». Цю думку Вячеслав Липинський повторив іншими словами: «Основною різницею України від Москви єсть не мова, не плем’я, не віра, …  а інший витворений віками устрій політичний, інший … метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства». Дальше продовження цієї тези можна знайти у працях таких відомих українських істориків, як Іван Лисяк-Рудницький та Роман Шпорлюк. Тим хто хоче краще розуміти європейський характер української історії, заохочую їх читати.

 Значною мірою, розвиток подій після падіння комунізму цю тезу підтвердив. Російський історик Дмитро Фурман у своїй статті «Україна і ми» (1994) писав, що вже перші роки після падіння комунізму показали, як різко Росія та Україна розходяться в своїх політичних траєкторіях. І тут, і там була глибока політична криза. Тільки в Росії вона закінчилась тим, що у 1993 р. президент відправив танки розстрілювати парламент. Натомість в Україні політична боротьба між Кучмою і Кравчуком завершилась тим, що перший  мирно передав владу другому,  і то внаслідок демократичних виборців. Українці , – робив висновок Фурман, –  здали екзамен на демократію, який росіяни провалили, і не відомо, коли спроможуться його перездати.

 Сучасна Україна час-до-часу пробує зійти з демократичної траєкторії розвитку і сповзти у бік авторитаризму. Ніколи раніше це сповзання не було таким сильним  і вираженим, як після приходу до влади Януковича. Однак уже зараз видно, що  Януковичу, на відміну від Путіна, не вдалося ані вибудувати сильного авторитарного режиму. Коли зараз жартують, що «Ленін створив Україну, Сталін її об’єднав, а Янукович веде її в Європу», забувають додати, що жоден з них не робив це з власної волі, а під тиском певних обставин – коли історія і культура виявлялася сильнішою за  політику.

 У контексті нашої дискусії важливим є зрозуміти, що питання вибору між ЄС та «русскім міром» є питанням вибору між повною і половинчастою формулою модернізації. Вибираючи ЄС, Янукович змушений послаблювати свою авторитарну хватку. Микола Рябчук вдало порівняв майбутнє підписання угоди з ЄС до підписання СРСР Гельсінських угод у 1975 р. Ці угоди відіграють роль Троянського коня: раз введений у самий центр обложеної фортеці, він рано чи пізно приведе до її падіння.

 Але навіть якщо припустити, що Україна підпише за декілька тижнів угоди у Вільнюсі, а за якийсь час режим Януковича переродиться чи впаде, це не відмінить іншої проблеми, пов’язаною з європейською інтеґрацією. Коли говоримо про європейськість українців чи інших народів Східної Європи, то найчастіше говоримо не про щось питоме, а про запозичення. Європейська формула «демократія+ринок» виникла в конкретному історичному контексті. Є питанням, чи можна цю формулу шляхом “copy+paste” перенести в іншу ситуацію, де цих історичних умов не було або не було достатньо. Таке перенесення нагадує вирощування бананів в Сибіру чи розведення пінгвінів. Звісно, й одне і друге можливе. Але тоді це потребує додаткових зусиль у вигляді спорудження  оранжереї або зоопарків.

 Східна Європа на такі додаткові  зусилля  часто не була спроможна. Вона полегшувала собі життя, переймаючи тільки першу половину формули: «так – економічній модернізації, але ні – модернізації політичній». На короткий час така половинчастість могла приносити успіх. Але на довшу мету Східній Європі довелося  розплачуватися за це політичною нестабільністю – та й  свого економічного відставання вона таки не подолала.

 На щастя, Європа – це проект, а не щось закінчене.  Кожен, хто долучається до цього проекту, має шанс поміняти свою траєкторію. Наведу два приклади: німецькій та польський. Від початку Першої і до кінця Другої світової війни німці не думали про себе, як про Європу. Вони вважали, що не вони мають стати європейцями, а що вся чи частина Європа (т. зв. Mitteleuropa) має об’єднатися під їхньою владою. Післявоєнна німецька політика  Аденауера порвала з цією ідеєю. Вона, ця політика, проходила під лозунгом «повернення до Європи». Зараз ми бачимо її результати: Німеччина є мотором об’єднаної Європи. Подібне бачимо у випадку Польщі. «Польська господарка» у німецькій мові є стійким словосполученням і вживається на означення того, що є неякісним і нежиттєздатним:  нібито поляки не вміють нічого робити добре, окрім як лінуватися та красти. Але за останні 20 років Польща поламала цей стереотип. Вона перестала бути Східною Європою.

 Українцям теж пора кінчати зі своєю східно-європейськістю. Європейська інтеграція дає на це шанс. Наївно сподіватися, що вона скасує більшість українських проблем. Але воно дозволить перевести їх з режиму хронічної невирішуванності у режим певної саморегуляції. Чого собі і Вам бажаю.

Лекція Ярослава Грицака “Чому українці європейці?” прочитана в рамках Школи міжнародної журналістики «Україна – ЄС», яка відбулася 26-28 вересня ц.р. у Львові.  Текст відредагований і доопрацьований автором.

08.10.13

Збруч

More in Національна безпека, Події, Політика, Суспільство, Записки, Культура, Наша історія
72621
Святослав Вакарчук: ” Індивідуальності не схильні збиватися у зграї, але їм цілком притаманний колективізм”

Інтерес до Святослава Вакарчука легко пояснити: не так багато в наш час яскравих і запитаних особистостей, незалежно від сфери докладання...

Close