Останні новини

Василь Овсієнко: Повернення

19 листопада минає 24 роки з дня перепоховання в Києві політв’язнів Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина.

А проте:
ми ще повернемось
бодай –
ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні.
                      В.Стус

1989 року в Україні виникла думка перевезти на батьківщину тлінні рештки померлих у неволі Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого. Родини вели тривалі перетрактації зі владою, громадськість збирала гроші. Під кінець літа 1989 року окреслилися конкретні терміни: привезти під 3–4 вересня. Це дні смерти Юрія Литвина (1984) і Василя Стуса (1985). До групи, що мала вирушати на Урал, добрі люди вписали й мене – недавнього в΄язня табору особливого режиму ВС-389/36, що в с. Кучино Чусовського р-ну Пермської. обл., Урал.

Через декілька днів після повернення, 9 вересня, я попросив Михайла Гориня, який головував другого дня на Установчому з’їзді Народного Руху України за перебудову, щоб поза чергою пустив мене на трибуну, і я повідомив про цю нашу поїздку.

Згідно з “найгуманнішими в світі” радянськими законами, останки померлого в’язня не віддавали родині для поховання на батьківщині, доки не закінчиться термін ув’язнення. Отже, хто зі в’язнів вижив – той уже був удома, а хто помер, той залишався під арештом. Олекса Тихий – на кладовищі “Северное” в Пермі, Юрій Литвин і Василь Стус – у селі Борисово, що поблизу села Кучино, під стовпчиками з номерами 7 і 9.

Ми купили квитки на літак, замовили цинкові домовини і транспорт. Але за три дні до виїзду надійшла телеґрама від начальника відділу комунального господарства Чусовського району Казанцева, що ексґумація заборонена “у зв’язку з погіршенням санітарно-епідемічної обстановки в районі”.

Ми здали частину квитків, але знімальна група новоствореної кіностудії “Галфільм” на чолі з режисером Станіславом Чернілевським таки поїхала на Урал, щоб зняти матеріял для фільму “Василь Стус. Тернова дорога” (остаточна назва “Просвітлої дороги свічка чорна”, 1992). Ми зазняли кладовище, могили Стуса й Литвина. Знімали в покинутому приміщенні колишньої нашої в’язниці, у карцері, де загинув Стус. З΄ясували, що ніякого погіршення санепідемобстановки в Чусовському районі не було. Просто нам чинили перешкоди.

Довелося їхати на Урал вдруге. Вилетіли ми літаком до Пермі увечері 15 листопада 1989 року. Це були син Стуса Дмитро, син Тихого Володимир, заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан, який представляв інтереси матері Литвина, режисер кіностудії “Галфільм” Станіслав Чернілевський, оператори Богдан Підгірний та Валерій Павлов, звукооператор Сергій Вачі, літератор і бард Олег Покальчук та я, колишній тутешній в’язень Василь Овсієнко. Із Москви приїхав старший син Тихого, Микола. Директор фільму поет Володимир Шовкотишний виїхав на Урал ще 7 листопада, маючи листи до місцевої влади від спілок письменників України і СРСР, від Спілки кінематоґрафістів України.

На час нашого приїзду домовини та дерев’яні ящики для їх перевезення не були виготовлені, бо майстрам якісь підполковник та капітан міліції “порадили” не поспішати…

Володимирові Шовкошитному перед тим довелося обійти кілька установ, у тому числі райвідділ КГБ, очолюваний Ченцовим Володимиром Івановичем, який «опікувався» нашим табором з кінця 1981-го до кінця 1984 року і був одним із винуватців загибелі політв’язнів. Ченцов сказав, що його відомство не тільки не шкодить, але й сприяє нашій справі. Насправді нам допомагала тільки громадськість. Влада лише шкодила, щоб ми не встигли на зворотний рейс і не повернулася в суботу 18-го. Бо ж на неділю в Києві мали зібратися на похорон люди. Допомагали нам пермський журналіст, поет Юрій Бєліков (він родом із Чусового), редактор ґазети “Чусовской рабочий” Юрій Одеських, директор Чусовської друкарні Александр Михальов, журналісти Ніколай Ґусєв і Марина Черних. Саме друкарня надала нам свій автобус, ваговоз та інструмент, бо в держави (у комунгоспу) ми змогли позичити лише декілька лопат. Водій ваговозу з друкарні Валерій Сидоров ніч проти 17-го провів у машині, щоб з нею нічого не сталося, наступної ночі не спав зовсім. Але це не допомогло…

Передрімавши в пермському готелі на матрацах, кинутих на підлогу, приїхали ми за чотири години електричкою в Чусовой, обійшла всі потрібні установи, улаштувалася в готель. Усю апаратуру доводилося переносити на собі та возити місцевим транспортом. Дошкуляв холод. Під вечір виявили, що не взяли довідок про смерть Тихого, Литвина, Стуса – тому нам не віддають домовин. Довелося послати мене назад до Пермі.

17-го вранці група вирушила автобусом місцевої друкарні в село Борисово, на околиці якого притулилося кладовище. Дорогою група зустрілася з дільничним міліціонером Матякубовим, заїхала в сільраду в Копально, але голови сільради не було, хоча з ним по телефону домовлялися про зустріч. Стали видзвонювати його та районне начальство. Нікого нема. Чернілевському, Дмитрові Стусу та Ґурдзанові з операторами довелося, завізши інструмент на кладовище, повертатися в Чусовой, де після довгих зволікань їм таки дозволили викопувати домовини, але не виймати їх, доки не буде привезено цинкових. Такі само перетрактації велися й на кладовищі з дільничним міліціонером і якимось оперуповноваженим. Близько 12-ї години ми заявили, що починаємо копати самовільно, беручи всю відповідальність за наслідки на себе. Ішлося про “наругу над могилами”…

Сніг ледве притрусив землю. Ґрунт замерз на сантиметрів 10. Стусова домовина виявилася на глибині в межах приблизно 100 – 140 см у сухій глині. До неї докопалися раніше. Середня з трьох дощок віка трохи проломлена. Литвинова – на глибині 150 – 180 см, у мокрій глині, доводилося вичерпувати воду з ями. Домовина оббита тканиною, яка була колись червоною. Ще доволі міцна.

Разом з нами копали Юрій Бєліков, Ніколай Ґусєв та ще один журналіст із Чусового. Представники влади лише спостерігали. Сутеніло. Ми мусили провести освітлення від найближчої ізби, за що господарі платні не взяли. (Це панство Жеребцови, Ніна Василівна, Сергій Тимофійович та їхній син Олександр.) Ще до темряви затягли ми під домовини вірьовки, зрушили їх з місця. А цинкових домовин усе нема. Мідники нудяться в автобусі, доводиться набавляти їм платню, “підігрівати”. Чернілевський з оператором мусив ще раз їздити до Чусового на перетрактації, звідки привіз невиразну, але тривожну вістку, що з нашою машиною, яка мала везти цинкові домовини з Пермі, щось у дорозі сталося. Проте ми роботу не припиняли.

Нарешті коло 19-ї години машина приїздить. Нам полегшало на душі, а влада прикро здивована (міліціонер, опер, представник санепідемстанції Дивдін, комунгоспу – Казанцев). Шовкошитний розповідає, що насилу вдалося умовити майстрів, щоб докінчили хоч дві домовини, що були розпочаті, та дерев’яні ящики до них. Усе це з доплатою, звичайно. А брати Тихі подалися на якийсь завод, де їм обіцяли дати майстра і матеріял. З Пермі ваговоз вийшов уранці, але на виїзді з міста його зупинила автоінспекція, стала перевіряти справність. Певна річ, люфт керма виявився завеликим, їхати не можна. Водій і Шовкошитний пішли до будки ДАІ правдатися, але їм там оголосили, що є підозра, ніби вони збили хлопчика. Треба їхати до райвідділу міліції, що на протилежнім кінці міста. Та коли водій Сидоров та Шовкошитний вийшли з будки ДАІ, то з жахом побачили, що їхня машина осідає на праві колеса. (Згодом у кожному колесі виявили по дві однакові пробоїни, причому всі збоку.) Було одне запасне колесо, його поставили спереду, пробиті – до заднього моста в середину, а цілі – з боків.

Поїхали до райвідділу. Тільки о 14-й годині за місцевим часом (о 12-й за московським) їх відпустили, вибачившись: номер машини той, а серія не та. (Згодом з’ясувалося, що саме в цей час київський міськвиконком постановив перепоховати на Байковому, а не Лісовому кладовищі. Отже, оголошено було “відбій” затримуванню). Машина не могла їхати швидше 40 км на годину, а то якихось 200 км…

Отже, є надія впоратися. Усе тепер залежить від нас.

Першою близько 19-ї години вийняли Стусову домовину. Зняли віко. Тіло не накрите. Усе чорне: обличчя, зеківський одяг, подушка під головою, стружки в домовині. Тіло всохло, носовий хрящ запав, але нема сумніву, що це Стус. Треба зауважити, що ми мали такі сумніви. Дмитро глянув і сказав: “Це тато”. Стягнув шапочку з голови, закрив нею своє обличчя і скрушно відвернувся. Ефект чорноти підсилює темрява та штучне освітлення. Голова повернута трохи вліво. Як перекласти тіло в цинкову домовину? Зламали бокову стінку з думкою пересунути його. Пробуємо, але бачимо, що тіло розламається. Тоді накриваємо його міцною тканиною, щільно притискуємо і перекидаємо домовину. Кладемо тіло на дошки, накриваємо другим шматком тканини зі спини, беремо щільно руками обидва шматки і, як у мішку, кладемо вже в цинкову домовину. Працюємо в ґумових рукавичках і марлевих пов’язках. Якогось особливого запаху не чути, тільки ніби цвіль. Памיятаючи версію про можливе вбивство В. Стуса нарами по голові, я придивився, але не запримітив на ній ніяких пошкоджень. А Шовкошитний пізніше сказав, що бачив такі пошкодження. Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам було не до огляду. Я не схильний до містифікацій, але учасник ексґумації поет Юрій Бєліков перед тим показував знімок В. Стуса екстрасенсу. Той сказав: “Цей чоловік убитий ударом по голові”.

Поклали під голову “пропускну” від церкви, хрестик, покрили тіло покривалом, поставили коло рук незапалені свічки, помолилися, попрощалися і закрили домовину віком.

Литвинова могила глибша. Коли піднімали домовину – з неї лилася вода (і нині чую той дзюркіт). Зняли віко – тіло покрите саваном. Мама Надія Антонівна Парубченко була на похороні, то казала, що їй навіть дозволили переодягти сина в цивільний одяг. Вона справила мінімальний обряд, тому ми не стали знімати покривало, тим паче, що все було мокре. Переклали тіло в цинкову домовину так само за допомогою двох шматків тканини, поставили свічки, помолилися і забили домовину цвяхами.

Виносили до дороги метрів двісті поміж могил з великою обережністю спочатку Василя, потім Юрія. Довершивши це, з якоюсь полегкістю взялися за порожні домовини. Склали їх, опустили в ями. Звичай велить укинути туди й вірьовки. Засипали, зробили горбочки, поправили могилу Ішхана Мкртчяна, що поміж Стусовою та Литвиновою. Познімали зі стовпців номери, відкололи від них собі скалок. До речі, таблички на Литвиновому стовпчику № 7, яку привезла мати і яку ми ще бачили 31 серпня, вже не було. Поставили свічки на всі одинадцять могил в’язнів, дві з яких оце спорожніли, і так відійшли.

Вантажна машина з домовинами і дерев’яними ящиками від’їхала одразу, десь коло 21-ї години. З ними поїхали мідники і Шовкошитний – до гаража друкарні, де залютували домовини, поклали в ящики, а директор друкарні Михальов уночі оббив їх дротом по канту, щоб їх прийняли в літак як багаж.

Ми вибралися з кладовища коло 23-ї, до готелю дісталися опівночі. Удалося зв’язатися з Києвом, сповістити про перебіг подій. Нам сказали, що похорон буде не на Лісовому, а на Байковому кладовищі – так під тиском громадськости постановив виконком Київради. Чернілевський з оператором ще їздили знімати запаювання. А водій Сидоров зняв колеса, позаклеював камери, а вранці разом із Шовкошитним вони повезли домовини до Пермі в аеропорт.

Ми приїхали в Перм електричкою вчасно, а Тихих нема. Сповіщаємо про це в Київ. Там нічого не знають. Нарешті за 20 хвилин до початку реєстрації пасажирів вони приїхали. Змучені, тягнуть мармурову плиту з батькового надгробка. Слава Богу…

Володимир та Микола розповідають, що з великими труднощами їм удалося 17-го пообіді домогтися дозволу на ексґумацію тіла батька, який був похований на кладовищі “Северное” в Пермі, та на виготовлення домовини і ящика. Але майстер, який мав їх робити, не прийшов. Хтось сказав, що його побито. Вранці 18-го брати прийшли до майстерні, де був матеріял та інструмент, сказали комусь там, що в них є майстер. Але нема ключа від майстерні. Тоді вони підважили двері, влізли в майстерню і взялися за роботу самі, хоча звичай забороняє рідним це робити. Добре, що Микола мав якісь елементарні уявлення про цю справу. Тільки під кінець роботи прийшов помічник трунаря Ігор і допоміг їм. Поспішили на кладовище. Мусили ще раз нехтувати звичай – разом із гробарем розбили надгробок, викопали і переклали рештки батька в цинкову домовину, помчали назад до майстерні, де Ігор залютував її, – і оце сюди. Ми сповістили в Київ, що все гаразд, вилітаємо.

Вилетіли з Пермі о 20-й годині (за московським о 18-й), прибули в Бориспіль о 20:30. Дорогоцінний багаж видали нам через годину – його чекало близько тисячі душ…

…Виїхала машина з опущеними бортами, на ній домовини. Злетіла Валентина і впала на гріб мужа. Михайло Горинь сказав слово про мучеників, подякував нам поіменно за тяжкий труд. Корогви, свічки, молебень, високі голоси відчайно б’ються у нічне небо, гуркочуть літаки. Висока печальна урочистість. А ми, забуті, ніби вже й непотрібні нікому, шукаємо машину, щоб завезти свої речі до Києва, вантажимо їх – тим часом ескорт від’їхав.

До Свято-Покровської церкви на Подолі я приїхав наступного дня, 19 листопада, вранці. Велелюддя. Це та сама церква, в якій на Покрову 1984 року відспівували Валерія Марченка. Як сплітаються наші дороги… Коли винесли домовини, то поклонилися тричі Божому Храмові, обійшли його – я протиснувся до Литвинового автобуса, щоб утішити його маму та сина. Братися нести гріб уже не було сили.

Похорон описаний у пресі й без мене. Скажу лише, що і я дотиснувся до мікрофона і коротко – не можна зволікати з похороном до заходу сонця – нагадав, що ми ховаємо сьогодні трьох “особливо небезпечних державних злочинців – особливо небезпечних рецидивістів”. Олекса Тихий був засуджений загалом на 22 роки – відсидів 14, Юрій Литвин прожив усього 49 років, а засуджений був на 43, відбув 22. Василь Стус зі своїх сорока семи з половиною років був невільником 12, засуджений був на 23. За що? За Слово правди.

Василь Овсієнко

Краще за мене написав про перепоховання Володимир Шовкошитний: http://archive.khpg.org/index.php?id=1384594828

А ще раджу пошукати в Інтернеті фільм Станіслава Чернілевського «Просвітлої дороги свічка чорна», перепоховання – у ч. 3.

Stus-Niklus-12-5-1989 Stus27-09-88 Stus-Mkrtchian-Lytvyn-27-09-1988

Підпис до знімків:

Тут були поховані Юрій Литвин (№ 7), Ішхан Мкртчян (№8), Василь Стус (№9). Знімки нашого співкамерника, естонця Марта Ніклуса 27 вересня 1988 року та 12 травня 1989 року. Він побував тут уже через два місяці після звільнення.

More in Дати, Наша історія, Політичні репресії, Статті
0000006372
Підсумок: «Впровадження сімейної медицини в Україні: погляд громадськості на реформу»

7 листопада 2013 р. відбувся круглий стіл, основною метою якого було обговорення досвіду впровадження медичної реформи, що вже два роки...

Close