Останні новини

Микола Рябчук: Майдан 2.0.

Збруч

1.

 12 10 2006 LUBLIN MYKOLA RIABCZUK FOT IWONA BURDZANOWSKA / AGENCJA GAZETA23 листопада я летів до Вільнюса на конференцію, заплановану як своєрідний пролог до наступного підписання Угоди про Асоціацію між Україною та Євросоюзом. Плани трохи змінилися, тобто було вже відомо, що український уряд відмовився від підписання і що ані екс-президент Валдас Адамкус, ані його колеґа Александр Кваснєвській не з’являться на вступній «президентській» панелі разом із Віктором Ющенком. «Вибиралися на весілля, а потрапили на похорон», – сумно пожартував колеґа, якого я здибав у літаку.

 Вранці, однак, я зустрів у готелі Адама Міхніка, котрий почув уже про масові протести студентів на київському Майдані і не міг стримати свого захвату: «Але ті українці! – вигукував ентузіастично. – Повільно запрягають, але як швидко їдуть!..»

 «Та ні, – заперечив я, пам’ятаючи і про якість українських доріг, і про всілякі інші місцеві обставини. – Їдуть вони теж повільно».

 Про похорон замість весілля я вирішив наразі не говорити.

 2.

 Для багатьох іноземців, та й українських політиків – і привладних, і опозиційних – цьогорічний Майдан виглядає як копія попереднього, з 2004 року. Ті самі місце й час, багатотисячні юрби, намети і сніг, сцена з промовцями. От тільки прапори тепер іншого кольору й атмосфера далеко не та, що була дев’ять років тому – розкута, вільна, майже карнавальна.

 Атмосферу неможливо побачити, її треба відчути. Вона була іншою ще до того, як влада кинула зарізяк із «Беркута» на показове нічне лупцювання протестувальників на Майдані, цинічно спровокувала «криваву наділю» на Банковій і перекинула до столиці внутрішні війська для «зачистки» вулиць від барикад. Атмосфера насильства, агресії й конфронтації почалала формуватися в українській політиці ще за Кучми – досить згадати хоча б його архибрудну президентську кампанію 1999 року. Проте чітка етнізація та реґіоналізація політичних конфліктів відбулася допіру у 2002-2004 роках, коли влада почала малювати своїх опонентів «бандерівцями» й «фашистами», намагаючись дискурсивно запакувати їх у суто галицьку нішу і політично марґіналізувати як силу абсолютно чужу й ворожу.

 Опозиція відповіла подібним ярликуванням, проте його неґативний ефект був не таким деструктивним. Почасти тому, що опозиція мала вкрай обмежений доступ до мас-медій, майже повністю контрольованих владою. Крім того, на відміну від влади, чий пропаґандистський дискурс спирався на совєтські, глибоко закорінені у підсвідомості мовні кліше та стеротипи, опозиція рухалась переважно проти домінантної дискурсивної течії, тобто представляла радше контрдискурс. А головне, демонізація супротивника опозицією мала радше соціальний, аніж етнокультурний характер (хоча в етнізованому контексті, витвореному панівним дискурсом, навіть суто соціальні ярлики, як “мафія” чи “бандити”, набували ідентичнісного характеру, тим більше, що часто доповнювалися прикметником “донецькі” та вказівкою на маріонеткову залежність політичних противників від Кремля).

 Повернення до влади Віктора Януковича та його Партії Реґіонів загострило ідентичнісні поділи в Україні й радикалізувало іншувальні дискурси, у яких мовно-культурне та етно-реґіональне ярликування відіграє ключову роль. З одного боку, помітно активізувалася діяльність анонімних проплачених блоґерів на інтернет-форумах. А з іншого боку, розлита у блоґосфері мова ненависті проникала тепер  уже й до поважних (начебто) газет, телевізійних студій, депутатських зал та громадських форумів.

 На відміну від усіх своїх попередників, які намагалися провадити більш-менш збалансовану політику ідентичності, Віктор Янукович зробив досить виразну ставку на свій реґіональний, переважно російськомовний та совєтофільський, а часто й українофобський електорат. Це відбилося і в контроверсійних кадрових призначеннях, включно з одіозною постаттю теперішнього міністра освіти, і у відвертому фаворизуванні православної церкви Московського патріархату коштом усіх інших українських церков, і в прийнятті скандального мовного закону, який фактично робить непотрібною українську мову на більшій території України. Фактично, від березня 2010 року в Україні відбувається повзуча, проте досить послідовна ресовєтизація та русифікація символічного простору, національного наративу і мовно-культурної самоідентифікації населення.

 З погляду короткотермінових, вузькокорпоративних завдань утримання влади в найближчі роки така політика є цілком слушною, оскільки ослаблення української ідентичності означає не тільки ослаблення електоральної бази суперників, а й зміцнення власної – за рахунок плекання звичнішої і зручнішої для свого авторитарного врядування ідентичності гомо совєтікуса, засадничо антизахідної й антиліберальної, – схожої як дві краплі води на ту, що її подібні авторитарні режими плекають у Росії, Білорусі та Придністров’ї. Тому, як прогнозував іще на початку Януковичевого правління американський політолог Олександр Мотиль, «українцям слід очікувати, що наступ на демократію й українську ідентичність триватиме. Саме тому, що українська мова, культура й ідентичність пов’язуються з демократією і Заходом, а російська мова, культура й ідентичність, на жаль, – з авторитаризмом і совєтським минулим, Янукович повинен атакувати і демократію, й українську ідентичність з однаковим завзяттям».

 Але оскільки процес русифікації/совєтизації може бути успішним лише там, де процес формування національної ідентичності ще не завершився, а не там, де вона вже в основному сформована, Януковичеві (а можливо, й кремлівські) політтехнологи знайшли додатковий спосіб ослаблення своїх супротивників і громадянського суспільства загалом. Вони вельми успішно запустили в націонал-демократичне середовище вірус радикального націоналізму, – вірус, який латентно існує скрізь, проте інтенсивно розмножується лише за специфічних умов. Десять років тому, як ми пам’ятаємо, кишенькові «націоналістичні» організації використовувалися владою для дискредитації Ющенка і демократичної опозиції загалом. До 2010 року, проте, – як пише один із найкомпетентніших дослідників українського політичного радикалізму Вячеслав Лихачов, «ніхто з гравців на політичній арені не мав необхідних ресурсів, зокрема інтелектуальних, для повторення системних кампаній 2002 – 2004 рр.». Натомість в останні чотири-п’ять років продукування лабораторних гомункулусів було поставлене, можна сказати, на промисловий конвеєр. З  одного боку – щедре фінансування і доступ до телебачення, з другого – дедалі жорсткіший наступ авторитарної влади на громадянське суспільство та його відповідна радикалізація.

 «Брутальне насильство влади над суспільством, – пише згаданий В’ячеслав Лихачов, – сформувало клімат, у якому такі самі насильницькі дії з боку радикальної опозиції сприймаються значною частиною суспільства як адекватні заходи. Саме в цьому контексті націонал-радикали з Усеукраїнського об’єднання “Свобода”, вибравши шлях політичної боротьби, отримали наприкінці 2012 року небувалу електоральну підтримку і стали однією з трьох основних опозиційних сил… Своїми обурливими діями влада згуртувала настільки різноманітні групи, що навіть найзавзятіші радикали знайшли своє місце в рядах опозиції».

 Найнеприємніше у цій політтехнологічній схемі, підсумовує автор, – «штучно створювана у рамках брудних піар-технологій дихотомія, яка спонукає виборця визначатися у порочній системі координат “нацисти проти бандитів”. Втомлений бандитизмом влади виборець готовий терпляче поставитись до відвертих неонацистів у рядах опозиції; і навпаки, виборець, збриджений свастикоподібною символікою ультраправих, готовий змиритися з беззаконною владою, вбачаючи в ній єдиний надійний захист від фашистів».

 Зайве пояснювати, що така дихотомія не лише аморальна, а й небезпечна. Особливо тепер, коли дедалі очевиднішими є намагання влади повернути мирні протести проти поліційної сваволі і корумпованого режиму у силове русло.

 3.

 Про відмінності сьогоднішнього Майдану від попереднього написано вже чимало. Найдокладніше їх інвентаризував, здається, Сергій Куделя, відзначивши зокрема дещо іншу якість тодішньої влади й істотно іншу якість тодішньої опозиції.

 По-перше, Помаранчева революція була своєрідною кульмінацією затяжної виборчої кампанії та, відповідно, електоральної мобілізації. Опозиція передбачала масштабну фальсифікацію виборів і всебічно готувалася до масових протестів. Тодішній Майдан був незрівнянно краще організований, забезпечений і керований, чому немалою мірою сприяла наявність єдиного авторитетного лідера, здатного консолідувати соратників і приборкати радикалів, а також вести переговори з владою від імені всієї опозиції.

 По-друге, влада була більш фраґментованою, а отже й менш здатною до консолідованих насильницьких дій. З одного боку, повноваження чинного президента фактично закінчувалися, тож його головною метою був безпечний вихід на пенсію, бажано з надійними міжнародними ґарантіями, а тому й різниця між Ющенком і Януковичем не була для нього аж надто істотною (за умови надання вищезгаданих ґарантій). Що ж до Януковича і його партії, то їхня влада не була настільки міцною, як нині, – ані в інституційному плані, ані в ресурсному, ані в організаційному.

 I по-третє, загальний сценарій розгортався тоді у напрямку зміни влади – її передачі від Кучми до Януковича (чи до Ющенка), тимчасом як нині йдеться лише про її утримання, що, безумовно, додає Януковичу почуття леґітимності: у 2004-му суд міг визнати другий тур виборів безрезультатним і назначити повторне голосування, натомість сьогодні нема жодних леґальних механізмів, окрім імпічменту, усунути президента від влади. Почуття (чи ілюзія) леґітимності укупі з ілюзією контролю через «своїх» людей над усіма силовими органами робить Януковича не надто схильним до будь-яких переговорів і компромісів з опозицією.

 Судячи з усього, його невибаглива тактика зводиться сьогодні до затягування часу і посилання амбівалентних буцімто-примирливих сиґналів із надією, що втома, мороз і фізичне виснаження протестувальників у поєднанні з точковими репресіями міліції й СБУ («відкраювання салямі») зроблять свою справу. Ну, а довершити все можна буде якою-небудь ефектною провокацією кишенькових «радикалів». Утім, московські колеґи можуть тим часом подбати і про масштабнішу провокацію, аби заразом покінчити не лише з опозицією, а й із самим Януковичем (принаймні політично).

 Про специфічний підхід московських товаришів до розв’язування внутрішньоукраїнських конфліктів можна скласти собі уявлення зі спогадів Андрєя Іларіонова про, так би мовити, «робочу зустріч» українського президента з російським під час Помаранчевої революції.

 «Кучма прилетал в Москву на переговоры с Путиным. Встреча была в аэропорту, полчаса они там поговорили – и все. И когда Путин уговаривал Кучму использовать силу против “оранжевой революции”, Кучма, упорно глядя в потолок и рассматривая шнурки на своих ботинках, постоянно повторял: “Владимир Владимирович, вы не понимаете – Украина стала другой”. “Подождите, мы же с вами договаривались!…”. А Кучма говорит: “Украина стала другой”. В итоге, Кучма не дал согласия на использование силы.»

 Що відповідає московському побратимові у подібних розмовах Віктор Янукович – ми можемо тільки здогадуватися. Але знаючи вже чимало про його дотеперішню діяльність, а також про його середовище – так звану «Сім’ю» та про їхню специфічну політичну, бізнесову і всяку іншу культуру, не варто мати надто оптимістичних ілюзій. Ми можемо, звісно, сподіватись на краще, але не зайве при тому бути готовими і до найгіршого.

 4.

 Західне посередництво, яке відіграло важливу роль у переговорах між владою й опозицією дев’ять років тому, навряд чи здатне відіграти таку роль тепер. По-перше, тому що Кучмі йшлося насамперед про почесну капітуляцію і надійні ґарантії, тимчасом як Януковичу – про збереження влади і то будь-якою ціною. По-друге, тому що Кучма, попри всі свої вади, мав таки певні амбіції «державотворця», яких Янукович через особливості виховання та інтелекту явно не має. І по-третє, в оточенні Кучми були адекватні люди, які розуміли фатальні наслідки застосування сили і для країни, і для президента, і, звісно, для них самих. В оточенні Януковича, схоже, таких людей немає, а якщо і є, то працюють явно не на нього.

 Захід може відіграти посередницьку роль лише за однієї умови: якщо пошле чинній владі серйозний сиґнал (не словом, а ділом), що санкції – це реальна річ, а не страшилка для лохів. Заборони на в’їзд до ЄС для якого-небудь Захарченка було би цілком достатньо, аби всі інші відчули, що у Брюсселі сидять серйозні пацани, а не «котята», яких можна безконечно розводити. Серйозніші переслідування, зокрема за прання брудних грошей, виглядають проблематичніше, оскільки передбачають оприявнення у судах певної конфіденційної інформації, котрою західні фінансові розвідки, звісно ж, володіють, а проте воліють без крайньої потреби не оприявнювати. Причина проста: оприявнення наражає їхніх інформаторів на викриття, тимчасом як вони значно потрібніші західним урядам для відстежування грошей Аль-Каїди, аніж якого-небудь Курченка чи молодшого Азарова.

 Це не означає, що таких санкцій не буде пізніше: Захід (особливо Америка) досить довго розмахується, але б’є боляче. Проте поки що українці мусять покладатися головним чином на себе. Це не додає їм шансів, але додає гідності. Ось уже вдруге за дев’ять років вони виходять на свій Майдан – не за хліб, не за вищі зарплати, і навіть не за популістського лідера, а за право жити по-людськи, «як у Європі».

 «Чи був би готовий хоч хтось на світі підставити лоба під поліцейські кийки заради торговельної угоди зі Сполученими Штатами?» – саркастично запитує своїх читачів у New York Review of Books Тімоті Снайдер, розуміючи, звісно, що українці стоять на Майдані зовсім не за торговельну угоду з Євросоюзом, і навіть не за Асоціацію, а насамперед за все те, що Угода для них символізує – надію на «вільне життя у вільній країні».

 Ось уже 22 року всі їхні уряди методично, один за одним, позбавляють їх цієї надії. Найбільшим шоком була, безумовно, поразка «помаранчевого» проекту – порівняльна хіба що з катастрофою і розчаруваннями перших років незалежності, у яку інвестувало свої надії понад 90% громадян. Ця остання поразка обернулась подвійною – приходом до влади Віктора Януковича та його «партії», котра швидко прибрала до рук усі інституції, передусім силові і фінансові, знищила залишки незалежного судівництва, акумулювала колосальні ресурси через вибагливі корупційні схеми і розгорнула масштабний наступ на громадянське суспільство, на дрібний і середній бізнес, на індивідуальні права і свободи.

 Чимало західних коментаторів пишуть сьогодні, що, може, це й добре («blessing in disguise» http://worldaffairsjournal.org/blog/michael-zantovsky/lost-eu-ukraine-deal-blessing-disguise?), що Янукович відмовився підписати Угоду, врятувавши тим самим ЄС від ганьби колаборації з малоприємним режимом. У цій тезі була б своя правда, коли б ЄС не колаборував з іще паскуднішими режимами, а головне – коли б їхні чільні і, як правило, найпаскудніші представники не почувалися в тому ж таки Євросоюзі як риба у воді – з усіма своїми віллами, накраденими грошима і дипломатичними паспортами, які роблять досягнення безвізового режиму для всіх інших їхніх співгромадян абсолютно непотрібним. Один із сумних парадоксів Євросоюзу якраз полягає в тому, що з наявного там верховенства права і недоторканності власності користаються люди, які водночас послідовно руйнують і зневажають усі ці речі у власних країнах.

 Для багатьох українців Угода про Асоціацію давала надію, що разом з Єврозоюзом їм удасться таки примусити беззаконну владу діяти більш-менш у рамках закону, чи принаймні – що вдасться змінити цю владу за рік на більш-менш чесних і справедливих виборах. У найпростішому вигляді Угода означала дві речі: зобов’язання української влади не красти, не брехати і не шахрувати – принаймні так масштабно і безсоромно, як тепер. А з другого боку – зобов’язання Євросоюзу пильнувати діяльність шахраюватих партнерів і допомагати українському суспільству чинити на них громадянський тиск.

 Зрозуміло, що така Угода, започаткована помаранчевими попередниками, не була насправді потрібна Вікторові Януковичу та його «партії», тож, попри всілякі торги та викрутаси, відмова від її підписання стала врешті моментом істини, а Майдан – закономірною реакцію на цю істину, прощанням з ілюзіями та усвідомленням дійсності. Майданне протистояння має системний характер – як зіткнення двох світів, двох політичних культур, двох систем цінностей – «Європи», уособлюваної Євросоюзом, і «Євразії», уособлюваної путінською Росією, Януковичевою «Сім’єю» та проплаченими тітушками на вулицях Києва.

 Українці ось уже втретє намагаються довершити оксамитову революцію, яка ще в 1989 році змела авторитарні комуністичні режими у Східній Європі, проте загальмувала на українському західному кордоні, котрий поступово перетворився на кордон цивілізаційний – кордон між світом, де панує право, і світом, де панують сомалійські пірати, що позахоплювали собі цілі держави разом із їхніми мешканцями як заручниками. Ані в 1991, ані у 2004 українцям не вдалося здійснити цивілізаційний прорив – із Євразії у Європу, і не знати, чи вдасться тепер. Але можна не сумніватися, що спроби триватимуть – навіть якщо сьогоднішня влада за допомогою московських братів і місцевих братків зуміє задушити протести. Сама демографія працює проти Віктора Януковича: в усіх соціологічних опитуваннях молодший вік респондентів однозначно корелює з дедалі сильнішими проєвропейськими орієнтаціями. Добре, коли б хто-небудь ще й розтлумачив нашому так званому «президентові», що це все означає.

 5.

 Мій вік і наявність сяких-таких знань не сприяють надмірному оптимізмові. І все ж я вірю, що ще в цьому житті зможу сказати при зустрічі Адамові Міхніку: «Ось бачиш, ми вибирались на похорон, а потрапили таки на весілля!..»

12.12.13
More in Національна безпека, Події, Політика, Суспільство, Записки, Протест
2_n
Океан Ельзи на Євромайдані! Сьогодні, 14-го грудня

Приходьте на Євромайдан і о 20:00 почуєте і побачите Океан Єльзи

Close