Останні новини

Назарій Заноз: 8 днів на #Євромайдан і…

записки з політичного майдану. день 1 (01.12.2013)
уривки і почуте
поїв сьогодні канапок в залі засідань Київради.
Народ там відпочиває, гріється, підліковується, спить. Люди дрихнуть прямо на підлозі. Всі ходили туди як на екскурсію. Хоча, чому як? Якийсь мужик казав, що без галичан кияни би й не взнали, як та Київрада виглядає зсередини)
П’яненького мужика, на вигляд років за 50, під руки виводить інший чоловік. П’яний опирається, йде повільно, трохи притримується за поручень. Повертається до того пана, що тримає його і каже: “Я банду донецкую просто так не здам”. І продовжує повільно долати сходинку за сходинкою.

На барикадах, споруджених на Хрещатику зі сторони Бессарабки, зверху накидали штучних гіляк, натирених з майданівської йолки. Підозрюю, то в них як оберег від Федоровича проходить. Ну, ви зрозуміли)

Штучні гіляки до йолки лежать поруч з її недобудованим каркасом, завішаним різними фанами. Коли йшов від Київради, то бачив міцну таку тьотю, котра б запросто “и в горящую изьбу” би, “и коня на скаку” теж запросто. Вона під пахвою несла скручений моток штучної йолки, хлопець поряд з нею, мабуть син, мав в руці пару гіляк. Мене мучить питання: нафіга воно їм?

Сьогодні відчуваються зачатки організації. Грамотно виставлені блок-пости, хоча й не всі. Намети розкладають за сценою, мабуть, ті самі, що були на Європейці. В бік до Лядських воріт з’явилося кілька наметів звичайних, люди самі починають ставити. Ще два стоїть на Хрещатику. Один, великий досить, здається львівський, бо дядька з того намету часто бачив в Львові, якщо я правильно його ідентифікував.

І з вчорашнього, з Михайлівської. Коли зайшов на територію собору і побачив, як люди безперестанку приходять, приносять їжу і теплий одяг, інші роблять канапки, роздають чай, носять по площі все й пропонують, стають в чергу, просять викидати сміття в урни, то подумав, що в такі моменти я українців дуже люблю. Так аж ледь не до сліз. Але мене дуже турбує, чого частина може ставати нормальними людьми тільки тоді, коли вже дуже приперло?

записки з політичного майдану. день 2 (02.12.2013)
уривки і почуте
Під Київрадою сьогодні було явно більше людей в той самий час, котрі хотіли потрапити всередину. На екскурсію і погрітися. Перед входом вистроїлася величенька черга. Двері такі, що крутяться, а люди тиснуть ззаду і тим сповільнюють процес. Неподалік від черги стоїть компанія з 4 чоловіків. Говорять про вже позавчорашні події на Банковій. Один розповідає, як боролися з чуваками в масках: зривали з них маску, а далі ті самі втікали. Тому, якщо десь такий тіп в масці має намір зробити щось неадекватне – старайтеся стягнути з нього маску.
Ця компанія російськомовна. Взагалі тут дуже багато російськомовних, тому слова про те, що на Євромайдані одні лиш галичани – не більше, ніж байка. Між іншим, коли виходив в перший день з будинку Профспілок, то чуваки, які в масках його охороняли теж майже всі були російськомовними.

Цього дня було дуже холодно, вітер дуже противний, морозний, мабуть північний. Довго ніхто не міг бути на вулиці, тому всі грілися, як могли. Купа люду тусується в Трубі під Майданом – там тепло. Якийсь ансамбль влаштував там танці. Перед кожною новою піснею головний з цього колективу показував, як танцювати. Зодягнутий він в жупан сірий, підперезаний вишитим поясом. Другий в тім ансамблі старший чоловік, сивий з білими вусами, такими характерними, трохи закрученими донизу, теж в жупані і в шапці. Частина з тих, хто танцює – робить те дуже добре, може, профі або частина того колективу, бо хлопець зодягнутий в вишиванку, а дівчина в хустці такій, як в Галичині бабці носять. Головний з ансамблю грає на скрипці, а старший пан – на чомусь ударному. Співають пісню “Ойра-ойра”, здається, народна. Довкола купа людей, багато знімає на телефони.

Неподалік від барикад в бік Європейки хлопці грають в “песики”. всі стають колом, а всередині двоє, вони “песики” і мають відібрати м’яч, щоб могти стати в коло і не бігати за м’ячем, як … песики. Це не тільки зігріває в таку холодіну, а і весело, додає азарту. Коли трохи промерзаю – теж стаю копати з хлопцями. трохи побігав, але навіть жарко не було.

Тепер фактично усі барикади завішані штучною хвоєю з йолок. Федорович ніпрайдьот! Барикади за день суттєво виросли. Їх розсувають, коли має проїхати швидка. Сьогодні врешті приїхала машина, що збирає сміття. Це добре, бо за два дні його назбиралося дуже багато. Купа різних листівок та пластикового посуду гонить вітер по асфальтові.

Наметове містечко росте. Те, що за сценою, відгородили трохи. Ще з’явилося кілька наметів біля будинку профспілок. Здебільшого з Франківщини, бо на них пише Коломия, Яремча. Взагалі, помітив, що галичани куди охочіше маркують простір. В нас це в крові чи як? Кожен житель своїх невеликих Коломиї, Яремча, Копичинців (бачив хлопців з прапором, де пише Копичинці), Снятина, Теребовлі, Самбора просто вважають, що весь світ має бути в курсі, що представники їх міст тут є)

Перед тим вже, як іти, помітив чуваків з прапорами з написом МАК. Подумав, мабуть хлопці за легалайз трави, а вони, виявляється з Молодого Активу Козятина. От такий в Козятині крєатів)

Гасла, які кричать на Майдані мене вкрай веселять, тому завше чую, крім традиційного “Панду геть” ще:
Ванду геть!
Сала Україні! Героям сала!
Слава акації! Смерть бобрам!
Також пропоную:
Слава Вейдеру! Смерть штурмовикам!
Україна – понад десерт!

записки з політичного майдану. день 3 (03.12.2013)
уривки і побачене
Нещодавно Андрій Бондар писав про те, що твориться в Києві зараз – це сюр і суцільна пєлєвінщина. Він має цілковиту рацію.
Центр столиці весь в барикадах. Здається, ставили на загорожу все, що траплялося під руки: меблі якісь, клумби, бочки, елементи загорожі, якою відгороджували йолку, уламки риштування, дерев’яні перекриття, сьогодні ще й зверху обтягнули колючим дротом. Поруч стоять хлопці в масках, купа наметів захисного кольору, вітер носить сміття, біля бочок гріються люди, від чого специфічний запах. Поруч розносять їжу. В зайнятих будинках люди лежать просто на підлозі. Все це центр міста. Нагадує сюжет якогось постапокаліптичного фільму, наприклад “Шаленого Макса” чи серіалу “Єрихон”, коли сталася якась велика катастрофа і залишки цивілізації боряться між собою за якийсь останній важливий ресурс, наприклад воду чи продукти. Або ще може бути схожим на Середньовіччя, коли мешканці міст ховалися за міськими укріпленнями від нападів. Не дарма в рідній Теребовлі на церквах досі збереглися бійниці у верхніх ярусах. А тут бракує лише цехових веж, хоча, блок-пости мабуть партійні, тому майже цехові. Через кілька років на Хрещатику буде специфічна топоніміка штибу: “Вежа Свободівців”, “Брама спільноїсправи”, “прохід Нікогокрімнас”. Це європейська столиця, на вулиці 21 сторіччя в епоху айфонів і соцмереж.

Спускаємося з Юрком в метро на Хрещатику. На підйом їде чувак в костюмі Бетмена, усміхнений такий. Кричить до всіх: “Слава Україні”, ті, хто спускається відповідають “Героям слава” і їдуть далі, ніби нічого незвичайного не сталося і щодня вітаються в метро з Бетменом та ще й такими словами.

На метро Контрактова, коли їду вперед помічаю стрічку синьо-жовту на телефоні чергової. Думаю, ну, це вже перемога. Коли повертаюся, стрічки вже нема.

Під офісом Компартії на Борисоглібській цілий вечір стоять три охоронці, переминаються з ноги на ногу і щось один одному розповідають. До сьогодні жодного разу їх там не бачив, хоча проходжу там ледь не щодня вже півтора тижні.

На ялинці, та що майданівська йолка, висить просто величезний національний прапор, на якому гігантськими буквами виведено ЧОРТКІВ. Збоку менші прапори знов з Чортковом, Самбором, навіть з невеликого Брошніва є немаленький стяг. Зрозумів врешті, чому так багато згадок про Галичину на Майдані. Наші не тільки дуже люблять всіляко маркувати простір, і їх не так багато, а просто в нас величезна купа малих міст і кожен його житель вважає за потрібне дати знати всьому світові, що він тут, на Майдані. Киянам ж нема сенсу писати на своїх фанах “Київ”, хоча киян таки досить багато.

записки з політичного майдану. день 4 (04.12.2013)
уривки і відчуте, настроєве
Сьогодні врешті почали виводити поза Майдан п’яних, тому в таборі було якось спокійніше. Знову зросла кількість наметів і всередині барикад, а всередині території є вже кілька закритих кварталів-містечок з наметами. Доступ до них перекривають вночі, коли люди лягають спати.

Коли проходимо з Анною через блок-пост, котрий подумки для себе вже називаю Бесарабською брамою, помічаємо на шматку фанери на барикадах карту Майдану. Мимоволі заводимо розмову про незалежність цього шматка Києва. Міркуємо про туристичні мапи незалежної республіки Майдан. Міста-фортеці чи міста-держави з немалим, як для Середньовіччя населенням від 7 тисяч і майже до 200 тисяч. Анклав Донецького Паханату. І на останній думці мимоволі стає сумно. Цей Майдан – з усіма барикадами, колючим дротом, чомусь нагадує якусь Внутрішню Монголію чи внутрішню еміграцію.

Проте якось по-іншому стає після опівночі, коли роззираєшся довкола. Червоно-чорні прапори на барикадах, в столиці, в Києві. Спалахи вогнища, колючий дріт, люди, котрі гріються біля бочок, танці і співи, щось, що радше нагадує галицьке весілля вже ближче до ранку, коли скоро будуть перегулювати вельон молодої, все це майже під ялинкою, завішаною прапорами. Дикий сюр, який, здається, мав би бути десь в районі Андріївської церкви та будинку Булгакова, ніж на Майдані.

Приємно подивовують люди. Кияни, котрих, як виявилося, доволі багато серед волонтерів. Люди (і кияни, і не кияни), котрих не очікував тут побачити, про позицію яких ніколи не відав, а тут, виявляється, вона така, як у тебе. І вкрай якось незручно, коли ті, хто видавався близькими, вважають, що все це не їхня справа, усіляко відмежовуються й намагаються переконати ще й тебе в неправоті. Але тішать інші, котрих тут багато. Вони приходять і постійно здається, що щиро хочуть допомогти. Вони пропонують чай, канапки, печиво, вони турбуються про тебе, абсолютно чужу людину і кілька разів перепитують, чи тобі точно не холодно, пропонують підійти ближче до бочки з багаттям чи звільняють місце, щоби й інші могли погрітися. Люди, з котрими правдиво хочеться жити в одній країні, котрі знають слова “дякую”, “перепрошую”, “будь ласка”, “вибачте” і вміють їх використовувати. Котрі готові стояти за свої переконання і говорити про це, коли критично важливо не мовчати. І вкрай важливо зробити все, аби таких людей ставало дедалі більше.

Дізнався, що ансамбль, про який писав минулої ночі, називається “Багаття”. Назва наче й банальна, але дуже містка для цього Майдану.

Раніше на Майдані просто грали “песики”. Як це, пояснював кілька днів тому. А тепер уже ганяють в повноцінний міні-футбол. Відгородили частину території двома шнурками, замість воріт слугують поліна, котрі палять в бочках. І тут вони теж, власне, слугують для зігрівання. Хлопці радо бігають умовним полем, тішаться кожному забитому голові. Життя триває.

В 6-ій ранку з Каріною таки знаходимо місце її дислокації, перед тим трохи оглянувши нічні краєвиди Дніпра і Подолу. Після того і собі іду на ночівлю чи то ранківлю сонним майже порожнім містом. В одному кафе крізь вікно помічаю світло, що долає темряву. За столиком офіціант щось дивиться на ноутбуці. Кафе те відкриється лиш о 9-ій, а офіціант втомленими очима щось споглядає на моніторі, мені не видно, що саме, але чому здається – трансляцію з Майдану.

записки з політичного майдану. день 5 (05.12.2013)
уривки і відчуте, настроєве
5 день, а людей на Майдані не меншає. Одні їдуть, інші тільки приїжджають, ротація в дії. Зате й далі росте кількість наметів. Хтось вчора писав, що їх більше 20, правда, але їх вдвічі більше, ніж 20, принаймні, так виглядає. В деяких справді ночують люди, а в деяких проводяться різні записи, роздається агітація, наливається чай. Найсмачніший чай в Мальтійської служби, він з імбиром і медом. Та й люди там дуже усміхнені, навіть попри холод.
В містечку, десь майже посередині з’явився намет із написом “Офіцерський корпус”. Як розумію, там тусуються колишні офіцери, можливо й теперішні. Думають, як покращувати охорону табору. За час існування Майдану в його політичному вимірі, якість охорони явно виросла, формуються загони самооборони, туди записують усіх охочих в Київраді. Кілька дівчат записалися фактично при мені. Гендерна рівність в дії)

На воротах до наметового містечка збоку Михайлівської стоїть хлопець в досить легкому чорному замшевому пальто. Поруч проходять два здорових дядечка. Кажуть хлопчині, що надто легко одягнутий і дістають зі свого рюкзака запаковану куртку та дарують хлопцеві, щоб не мерз. Всі довкола розчулюються й радіють. Стає якось легко. Починаєш вірити, що все вдасться.

Майже весь периметр території Майдану перетворився на мистецьку територію. Усюди плакати, гасла, наліпки, написи. Барикади на Інституцькій зі сторони від табору хтось розфарбував. Хоч і трохи шароварно, з калиною і т.п., але якось все одно гарно й приємно воно. На колючому дроті зі сторони Михайлівських барикад висять ялинкові прикраси – маленькі оранжеві кульки, а на дроті збоку Європейської брами великі різнокольорові та дощик. Якщо зважати на те, що самі барикади частково сконструйовані з штучної хвої для йолки, то цілком нормально все це поєднується. І настрій від того якийсь передсвятковий.
Сама ж ялинка, тобто її недобудований каркас, вже майже повністю заповнений прапорами з назвами міст, різними плакатами та народним креативом. Незаповненим залишається лиш невеликий проміжок вгорі, де сьогодні з’явився плакат Ходорів. Одразу згадав про Петра.
Неподалік під сценою асфальт Хрещатику розмальований крейдою. Мабуть, діти вдень малювали. Рисунки є різні – хтось малював людей, а хтось писав “Слава нації”, тому не певен, що лише діти тим займалися)

На одному з парканів хтось написав “Цисар прийде – лад наведе”.

Дуже цікаво спостерігати за тим, як люди обживають простір. Це майже урбанізація в прямому ефірі. Народження нового міста. З’являється житло, люди формують для себе простір, організовують, втручаються в те, що мало донедавна інше призначення. Думаю, для урбаністів має бути вкрай пізнавальним проводити такі спостереження і спостерігати цей процес.

Відчувається, що це місто живе на повну. Люди роздають листівки, про те, як зігріватися та не замерзнути. Інші прибирають територію, спокійно підмітають віниками, збирають сміття. Ще хтось роздає їжу, готує її, хтось охороняє містечко, хтось носить дрова, хтось працює в прес-центрі. Все наче на своєму місці. Організованість за цих кілька днів доволі хороша. Після цього здається, що ми вже перемогли, завдяки самоорганізації та співпраці громадян і політиків в технічній стороні. Залишилось навчитися так само діяти та домовлятися ще й в політичній площині. Але все це буде намарне, якщо ми програємо саме на цьому майданчику. Почнуться репресії низів і все розвалиться. Тому маємо розуміти, що попри все мусимо бути до кінця і стояти не лише за себе, а за кожного, хто поруч.

З Прорізної з’їжджає на Хрещатик в бік Бессарабки Тойотівський джип. Моделі не розгледів, бо надто вже увага концентрується на номері авта – JESUS.

Над наметовим містечком чути СКАЙ. Дивно, як ця група прийшла виступати на Майдан, бо вони завше грають на концертах Русского Міра.

Говоримо з Вікою про сюрреалізм, який оточує нас довкола на Майдані. І тут Віка видає дуже важливу фразу: “нас дивує той сюр, який на Майдані, але ми чомусь не дивуємося тому сюрові, в якому живемо”. І вона має неабияку рацію.

записки з політичного майдану. день 6 (06.12.2013)
уривки та пропущене через себе
Біля ДемАльянсівської бази, котра під Лядськими воротами, зліва з’явилися лавки з одягом. Виглядає, як ряди гуманітарки на ринках наших містечок. То одяг для протестувальників. До двох лавок й намету підходить дідусь. Йому десь за 60, має сиві вуса, на нім коричнева куртка, доволі куца, тому мабуть не дуже гріє. Помітно, що не дуже зручно почувається од того, що перевертає цей одяг. Витягує якийсь легкий чорний светрик з “шиєю” і повертається до дівчат, що стоять поруч. Вони йому кажуть, що то жіночий і усміхаються якось трохи засоромлено. Потім він знаходить ще щось і знову показує панянкам. Вони ствердно кивають головами і дідусь якось трохи з полегшенням забирає річ із собою. Йому й далі незручно, він прямує кудись в бік все тих ж Лядських воріт, але всередині якось стає легше мені, що тепер цьому чоловікові буде тепліше.

Десь о 23-ій, коли Тартак співає останню пісню “Червона рута-97”, на Майдані з’являються нові намети збоку “Бессарабської брами”. Через їх появу тут уже не так тепло, бо виникають вони там, де ще вдень було футбольне поле, відділене двома шнурками, котрі слугували не тільки розміткою, але й загорожею. Тут дуже холодно і втрата такої можливості зігріватися доволі суттєва. В той час, коли спостерігаю, як натягуються троси наметів, зі сцени виголошують, що завтра, тобто вже сьогодні, о 16:00 на Майдані буде футбольний турнір за участю команди зірок української естради Маестро. А це означає, що футбольному полю тут знову бути, залишилося тільки знайти місце.

Майдан притягує різного роду маргінес. Говорили про це якось з Юрком. Не лише бомжі та прихильники маргінальних течій в різні боки від найлівіших – до найправіших, дивні художники та поети-графомани. А ще притягує політиків. Давно забутих, імена котрих гарячково намагаєшся пригадати і далеко не завше те вдається. Тут вони почуваються дуже потрібними. Юрко якось спостерігав за ними в будинку Профспілок і, думаю, краще за мене розповість про їх дії і як їм важливо зараз почуватися потрібними. Мені ж згадується історія про одну жінку-політика, котра вимушено зав’язала на деякий час зі своєю основною діяльністю. Проживши три дні майже без телефонних дзвінків, вона шукала нагоди потрапити в якусь політичну тусовку, щоби хоч там почувати себе в епіцентрі подій. Без прохання коментарів від журналістів, без потрібности щось вирішувати чи хоча б мати ілюзію, що щось вирішуєш, – ці люди в’януть на очах. Тому не судіть строго цих політичних маргіналів, вони самотні люди, котрим дуже хочеться просто отримати хоч трохи уваги.

Тепер розмалювали уже й барикади “Бессарабської брами”. Не в напівшароварному стилі, як на блок-пості збоку Інститутської. Це щось типу коміксу, де куля (в сенсі не пістолетна куля, а щось круглої форми) в кольорах національного стягу України показує язика російській та йде в протилежний від неї бік за руку з щасливою Євросоюзівською кулькою. Виглядає, звісно, веселіше, ніж я описую.
Мистецтво ще більше заполонює простір Майдану. На стінах Глобусу, під готелем Україна, уже ціла мистецька виставка. Ще художники розмалювали вагончик, залишений комунальниками, котрі поспіхом покидали площу минулої неділі і не встигли його вивезти.

Поки наминаю канапку біля гардеробу в Київраді, в коридор заходить журналіст. Він в касці з написом PRESS, захисних щитках на ногах і ліктях, зверху на куртку кольору хакі натягнуте щось схоже на бронежилет. Екіпірування нагадує те, котрим користуються в гарячих точках. І цей журналіст не єдиний, хто так ходить. Зі зрозумілих причин. Ще би щось, чим би можна було оборонятися від озвірілого Беркуту, бо, посвідчення для них не грає ніякої ролі і цінності життя громадян своєї країни вони не визнають. Що вже говорити про іноземців. Вчора на сцені був польський журналіст, котрий постраждав, під час розгону в ніч на 30 листопада. Він досі в Україні і досі з нами. Такі люди додають сили.

На території, котру зайняли протестувальники, є кілька церков. Навіть не церков, а церковець. Є молитовний намет прямо під пам’ятником-глобусом із покажчиком кілометражу до обласних центрів від Києва. Є одна церква, котра розташувалася прямо в агітаційному наметі однієї із політсил. Найхимерніша мабуть церква під відкритим небом, котра означувана лише святим отцем, що сидить на барикадах і хрестом, котрий їх вінчає на “Європейській брамі”. Прикметно, що у нас, на відміну від Росії, церква окремо від держави, тому вона з народом, в незалежності від конфесії. Не дарма для протестувальників відкриті двері Михайлівського собору, Олександрівського костелу, церкви святого Василія Великого. Можливо, ще якісь і я просто не відаю про це. Добре, що є кому за нас помилитися і ці слова чув навіть від атеїстів.

Хлопці підходять до намету Мальтійської служби допомоги за чаєм. Напис на наметі помічають вже коли відходять. Один каже другому: “о, Мальта з нами”, другий йому у відповідь: “Ти шо не чув, шо Мальта Яника до себе не впустила?”. “Респект”, – відповідає йому перший і обоє задоволено посміхаються, посьорбуючи чай з імбиром, лимоном та медом.

І наостанок відео, котре гарно ілюструє цей Євромайдан. Коли Тарас , для своєї роботи про твітерян на протесті, запитав у мене , чого я навчився на #Євромайдан’і, довго над відповіддю не думав. Євромайдан навчив мене не робити поспішних висновків. За тих уже майже два тижні, що я тут, моя думка щодо подій довкола неодноразово гойдалася в різні боки. Цей Майдан приносить хвилі сумніву, радости, вчить вичікувати й шукати глибшого й тоншого змісту в речах та діях, і водночас радіти малому. Хоча те мале не таке вже й мале, яким видається на перший погляд. Це мале, з якого все починається. Це основа. Підґрунтя. Фундамент. Це мале: людські усмішки; жести доброї волі: волонтерство, пожертви; слова вдячности та прощення, себто чемність. Це солідарність, котрої нам завше бракувало. Всі ці барикади, вільні люди, котрі сховалися за ними, ось такі відео – це не сюр. Це мабуть найдивніше і найдивовижніше, що відбулося в моєму житті. І, думаю, в житті багатьох інших, хто по той ж бік барикад. Це не можна втратити та загубити. Тому мусимо триматися за цей шанс. Невідомо, коли матимемо ще щось таке схоже, що відкриває шлях всередину себе, а від того й шлях назовні, до інших, хто так само пізнав все це. Тому в неділю сподіваюся побачити Вас всіх і почути тут, в Києві, на Євромайдані, щоби не втрати те, до чого ми так важко ішли.

записки з політичного майдану. день 7 (07.12.2013)
уривки
Біля будинку Профспілок як завше людно. Волонтери виносять їжу. Хлопець із коробкою печива кричить “Солодке” і його масово обступають чоловіки. Дівчата і жінки до нього фактично не підходять. Не знаю, чи фігуру бережуть, чи просто не люблять. в мене в сім’ї найбільші солодкоїжки я і тато, тому не дивуюся такій увазі чоловіків до солодко)

Неподалік профспілок перед наметом стоїть розтяжка (великий банер в сенсі) з написом “безплатні дзвінки до побратимів”. Гарна ідея, що дозволяє багатьом економити гроші. Досить однієї-двох безліміток, щоб люди собі могли вільно побалакати, повідомити рідних, що з ними все гаразд і загітувати приїхати сюди.

Знов з’явилося футбольне поле, майже там само, де було, але тепер воно впоперек, бо по обидва боки намети.

На вихідних традиційно багато п’яних і неадекватів. Кияни добре знають, що з вечора п’ятниці Хрещатик перетворюється на парад всіляких бухих і хіпстерів. В таборі посилили охорону і п’яних не пускали всередину.

Поява нових наметів призводить до зміни транспортних потоків, точніше людських потоків. З’являються нові вулиці і вулички. Оскільки великі намети здебільшого під патронатом депутатів-мажоритарників, то й закріплені вони за різними регіонами. Тут все вперемішку, а не по географічному принципу: тут Миколаїв поруч з Іллінцями, Снятин і Полтава, Монастириська та Маріуполь. А поряд з Профспілками є цілий квартал Коломиї. В них свої маленькі намети. Взагалі представництво Коломиї доволі серйозне – молодці.

Десь в районі 22-ої чи 23-ої приходимо під сцену. На ній виступає священик. Сивобородий, в підряснику здається, здалека схожий на Кіріла, але явно не він. Говорить дуже певно, час до часу цитує вірші Шевченка, дуже класно декламує. Юрко каже, що робить отець те професійно, краще за деяких акторів, від котрих чув виконання поезії Тараса Григоровича. Священик говорить купу розумних речей, додає людям певності, постійно зриває оплески. Думаю, політики подумки заздрять, що не вміють так заводити публіку. Не чув ще тут, щоб комусь так аплодували і люди були такими заведеними. Добре, що ще є такі, котрі не читають проповіді з листочка, а можуть говорити від себе і дуже розумно. Оповідав він дуже мотивуючи, як десь будете бачити відео з ним – дайте знати, таке слід шерити, надихає. Запросіть його хтось на TEDx)

записки з політичного майдану. день 8 (08.12.2013)
уривки
Кожного дня добираюся до Майдану з Контрактової площі та проходжу повз камінь, закладений в тім місці, де виріс перший намет Помаранчевої революції. Поруч стоїть пам’ятник Сковороді. Могилянці-євромайданівці кілька днів тому накинули йому на плечі великий стяг ЄС. Спочатку він нагадував накидку супергероя, а тепер його перекрутив вітер наперед. Від цього видається, що Сковорода стоїть в фартуху. Доволі символічно, адже ті, хто виходив в перші дні на Майдан і не боялися стояти – були майже героями. Тепер ж ті, хто на центральній площі країни мають братися до роботи, бо її там ой як не бракує. Особливо на волонтерити на кухні, там завше потрібні люди. Тому Сковорода наче натякає. Ну і ще це скидається на заклик, що все треба готувати, в тому числі й революції.

Кінець барикад урядового кварталу впирається в Кріпосний провулок. На цій вулиці розташувався Київський військово-історичний музей, а ще магазин “Кріпосний”. Назва провулку походить від слова “крепость”, бо поруч була Нова Печерська фортеця, але в українській радше скидається на “кріпацький” і “Кріпосний” магазин дуже класно би дивився поруч із мітингом регіональних найманців-кріпаків, зігнаних в Маріїнський парк.

До бойкоту продукції Партії Регіонів. Давним-давно пора роздрукувати великі листівки з тим, хто власник якого каналу і ще й з короткою біографією цих людей, а потім розвішувати в містах. в 2003-2004 ми активно розвішували по місту Порівські наклейки “Інтер бреше”, “1+1 бреше”, “УТ-1 бреше” і т.д. Тому варто щось таке зробити для мінімальної медіаграмотності людей.
Тримаймося!

d-mall in kyiv city hall / d-mall у київській мерії

www.youtube.com

City hall of Kyiv became a shelter for people who protest against the president. Piano girl unites tired but very brave souls.
 Фото Миколи Василечка (Тернопіль)
More in Наша історія, Статті
maxresdefault
В День прав людини Харківська Правозахисна Група поділиться з харків’янами сотнями своїх книжок.

10 грудня на 4-му поверсі центру AVE PLAZA Харківська Правозахисна Група виставить всі книги, колись видані видавництвом «Права людини» на...

Close