Ви, певно, пам”ятаєте, вірш Коротича “Прохання старого лірника”, отой, “Переведіть мене через Майдан”. Я сьогодні випадково почула пісню у виконанні Галини Беседіної і навіть пожартувала, що тепер у Росії схожу пісню вважали б політичною. Ну а СРСР – йдіть собі через майдани, тільки українською мовою не співайте.Не була вона надто популярною, але й не забороняли.
Так от, в 2004 цей вірш друкували на перших сторінках популярних газет, але без останнього рядка. Бо останній рядок, прямо скажем, песимістичний. Я його ще тоді, в 2004 згадала, і постійно він крутився у моїй голові, вганяючи в депресію. “Майдану тлумне тло взяло його у себе і вело ще, коли він впав у центрі тої площі,а поля за Майданом – не було.”Така мораль цього вірша: ходи-не ходи по майданах, а поля – за ними, за майданами, нема.
Минуло десять років з 2004, ми бачимо новий Майдан і знову виникла тема поля. Є воно за цим майданом, чи нема? А якщо – нема, то чи варто переходити нації через Майдани знову і знову?
От що я вам скажу. З якого дива ви вирішили, що за Майданом має бути поле? Що за дивна ідея, майже національна ? Цілком можливо, що там смітник чи пустеля. І що? Ми все одно йдемо. Бо щоб там було поле, треба скопати чи зорати, і засіяти. Треба доглядати посіви і вчасно зібрати врожай. Треба зберігати зібране, аби вистачило на їжу і на насіння. Треба наступного року знову сіяти.
І треба покласти в скриню давню ідею про перехід через Майдан як кінцевий результат. Навіть в пісні не вийшло, щоб раз перейшов площу, і вже в казці.То і в нас не вийде, щоб раз – і ми в омріяному суспільстві добробуту і демократії. Практикою власною доведено, що не вийде.
А про віру – вірте, сподівайтесь, все, що ми робимо – не марно. Це просто ще один крок до поля, туди, де бджоли в гречках стогнуть глухо. Легко йти, коли знаєш, що поле за Майданом є. Важко йти, коли знаєш, що там пустеля, і, як дійдемо, чекає на нас ще більше роботи. Це шлях відважних. А ми, українці і українки, – відважна нація.