Останні новини

Сергій Немирич: План Б?

Від затхлої шляхетської брехні,

Від візантійства єзуїтських формул

Нестерпніш пріє історичний гній 

Напередодні блискавок і шторму.

Є.Маланюк

79724Росія була і залишається ключовим фактором української зовнішньої і, що важливіше, внутрішньої політики. Особливо очевидним це стає під час політичних криз. До РФ українська влада пострадянського розливу звертається в моменти, коли її легітимність ставиться під сумнів. Одним з безпосередніх результатів руху “Україна без Кучми” стали переговори президентів В.Путіна й Л.Кучми у Дніпропетровську 2001 р.

А безпосереднім результатом Євромайдану стали домовленості президентів В.Путіна і В.Януковича 17 грудня 2013 р. Дехто називає московські домовленості “Харків-2” — за аналогією з квітневою 2010 р. угодою про продовження терміну тимчасового перебування Чорноморського флоту РФ на території України до 2042 р. в обмін на знижку в ціні на газ. Це визначення у принципі справедливе, оскільки московський епізод, як і харківський, — лише розгортання стратегії економічного прив’язування України до Росії, яка реалізується з січня 2009 р.

По суті, росіяни створюють фінансовий страхувальний якір, який повинен убезпечити мінімальні інтереси Росії, як їх сьогодні розуміють у Кремлі, на випадок можливої зміни влади в Києві. Хоч би хто був президентом України, і хоч би яку політичну віру сповідувала більшість депутатів у Верховній Раді, їхній зовнішньополітичний вибір буде зв’язаний українськими багатомільярдними боргами Росії, які поступово накопичуються.

Цей якір гарантує перебування України в “сірій зоні” безпеки і критично ускладнює будь-які серйозні кроки, спрямовані на зближення Києва із Заходом. В умовах, коли Захід і сам не надто зацікавлений у повноцінній інтеграції України, значущість якоря аж ніяк не слід переоцінювати.

Російська стратегія стосовно України має й інші виміри. Насамперед, це економічна інтеграція, яка, навіть без формального приєднання до Митного союзу та інших структур, повинна ще міцніше прив’язати українську індустрію, та й економіку загалом, до РФ. Ідеться передусім про машинобудування, а саме про авіабудівну, космічну, суднобудівну галузі. Загалом справа хороша, диявол криється в деталях, про що вже писало DT.UA.

Окреме місце — в енергетики, у тому числі й атомної. Поряд з телекомунікаціями і банківським сектором контроль над енергетикою забезпечує росіянам контрольний пакет в українській економіці.

Торгівля товарами і послугами має об’єктивно обмежений потенціал зростання, що ілюструє ситуація в Митному союзі. Ситуація серпня 2013 р. виявила російські важелі на цьому напрямі.

Третій напрям — Чорно_морський флот РФ, точніше, його база на території України. І нехай військове значення флоту, навіть після можливого переозброєння, переоцінювати не варто, однак сам факт присутності військових підрозділів РФ на території України дорогого вартий. Та й численні супутні можливості військової бази для впливу на внутрішній і зовнішньополітичний курс України складно недооцінити.

Четвертий вимір української стратегії РФ — робота з елітами. Певне уявлення про нього дає опублікований DT.UA план роботи з Україною (див. “Російський план, осмислений і нещадний”, DT.UA, №29). Цей напрям критично важливий і напрочуд хисткий, що довели події останніх місяців. Російський вплив з домінуючого здатен перетворитися на маргінальний і навпаки за лічені тижні. Причому створити надійні запобіжники від таких кульбітів у Кремля не дуже виходить, і доля Ігоря Маркова — тому приклад.

Безумовна професійна перевага російських спецслужб, їхня здатність реалізувати досить ефективні й красиві операції, що довели ще події початку 2000-х, — важливий фактор, але далеко не вирішальний.

Робота з елітами — ключовий складник ширшого виміру російського впливу, так званої м’якої сили. Важливо не плутати м’яку силу по-російськи із запропонованим Дж. Наєм-молодшим поняттям Soft Power. Непривабливість суспільної моделі РФ змушує росіян концентруватися на підживленні в Україні, і насамперед — у її силових структурах, антизахідних або, точніше, антиамериканських настроїв. Поряд із гомофобською кампанією, відвертою брехнею на економічні теми, боротьба з “підривним впливом” американців, які вже “розвалили квітучі Лівію і Сирію”, перетворюється на центральний концепт пропаганди як росіян, так і їхніх прихильників в Україні. Російські ЗМІ працюють на всю потужність.

Сюди ж варто віднести й церковний оперативний напрям, ситуація на якому нині зазнає швидких, і аж ніяк не позитивних для Москви, змін.

Усі зазначені виміри російської стратегії стосовно України спрямовані на країну в цілому. Їхнє завдання — прив’язати Україну до РФ, “вибудовувати відносини з Україною як з пріоритетним партнером у СНД, сприяти її підключенню до поглиблених інтеграційних процесів”, як сказано в Концепції зовнішньої політики
РФ-2013. І зараз це — головний напрям удару.

Однак у Росії дедалі більшого впливу набуває ідея про неможливість, та й, за великим рахунком, непотрібність утримування України цілком у зоні свого впливу. України, “хворої” на національну революцію і вільнодумство, зараза яких може перекинутися з Києва на Москву. Відомо, що найнадійніший метод боротьби з гангреною, а революція для Кремля — саме гангрена, — це ампутація заражених частин. Виникає спокуса відрізати хворі на націоналізм західні області, поки вони остаточно не інфікували всю Україну.

Ідея, загалом, не нова. Ще колишній міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Дурново, який урятував царат у найтяжчі місяці 1905 р., стверджував щось подібне. Досить точно пророкуючи в лютневій 1914 р. записці результати Першої світової, він так обґрунтував недоцільність приєднання Галичини: “Так званий український або мазепинський рух зараз у нас не страшний, але не слід давати йому розростатися, збільшуючи кількість неспокійних українських елементів, тому що в цьому русі — безсумнівний зародок украй небезпечного малоросійського сепаратизму, за сприятливих умов здатного досягти геть несподіваних розмірів”.

Саме на початку XX ст. у Росії сформувалося уявлення, що саме Галичина — головна проблема для імперії. І, вирішивши її, можна закрити “українське питання”. Ідея пережила розквіт і падіння СРСР, і ось уже в 1991 р. нинішня зірка російського ідеологічного фронту С.Кургінян коментував незалежність України в термінах “Львів переміг Київ”. Зринав цей фантом і на початку
2000-х, коли респектабельний “Експерт” опублікував карту двох Україн.

Сьогодні ці ідеї зі сторінок преси і телеекранів перекочували у виступи перших осіб російської держави. Наприклад, прем’єр-міністр РФ, ніби ліберал Д.Медведєв, уже публічно говорить про тектонічний розлам в українському суспільстві.

Йдеться, звісно, не про те, що росіяни починають або навіть готові запустити надзвичайно витратний і складний процес дезінтеграції України. Швидше, сьогодні в Кремлі, а не на Луб’янці й у Ясенево, де цей сценарій, судячи з багатьох ознак, опрацьовується вже досить давно, поступово формується психологічна готовність розглядати цю опцію не як політичну фантастику, а як цілком реальний варіант розвитку подій.

І тут показова ідея трьох Україн, що наполегливо озвучується протягом усієї нинішньої кризи — як росіянами, так і деякими експертами і навіть політиками тут, у Києві. Мабуть, уперше цю ідею було вкинуто в публічний обіг у 2009 р. через італійський геополітичний журнал Limes-Heartland, що опублікував відповідну карту. Обставини запуску наштовхують на думку про активний захід російської розвідки, що, втім, важливо лише для обмеженого кола компетентних осіб.

За великим рахунком, ідея трьох Україн є беззастережним визнанням успіхів українського проекту, бо повна інтеграція в Росію сьогодні пропонується лише для трьох східних областей і Криму; Центральна і Південна Україна повинна зберегти статус буферної, однак формально незалежної держави, т.зв. російської України, а п’ять західних областей можуть іти куди їм заманеться. Наприклад, стати нейтральною зоною, а можливо навіть — і в НАТО з ЄС. Такі собі пекло, рай і чистилище. Але ж іще 15—20 років тому для Заходу України передбачався буферний статус, а в прямій належності Росії всієї іншої країни в Москві не виникало ані найменших сумнівів.

Зрозуміло, що проект дезінтеграції не може реалізуватися відразу. Він принаймні має пройти цілу низку досить складних етапів. По-перше, федералізація (проведення майбутніх кордонів і поділ державного апарату), можливе перенесення столиці в Харків або Донецьк, про що вже заговорили. Цікаво, що сама по собі федералізація є, скоріш за все, засобом, користь або шкода від застосування якого залежить від намірів і професіоналізму тих, хто збирається реалізовувати цю ідею. Відволікаючись від суб’єктивного моменту, яким є наміри, слід констатувати: з професіоналізмом у переважної більшості українських політиків якось не склалося.

Паралельно має відбуватися поступове формування психологічної готовності до поділу. Цей процес, імовірно, уже запущений, але поки що про особливу його успішність говорити не доводиться. Далі — визначення міжнародно-правових параметрів майбутнього розлучення, консультації з ключовими глобальними й регіональними гравцями тощо.

Зробити все це, навіть ухваливши відповідне рішення, буде не просто складно, а надзвичайно складно, бо протягом 20 років в Україні панують доцентрові тенденції. “Націоналістична інфекція” і мрія про краще життя захоплює чимдалі нові території. І все зайшло вже дуже далеко. Навіть у Криму. Вирішити такі питання без крові вже навряд чи вдасться. А кров у центрі Європи не потрібна нікому. Балкан вистачило з надлишком.

Істотні проблеми — і з сильними, харизматичними лідерами, спроможними очолити процес. А куди ж без них у таких справах?

Не все просто і з українськими олігархами, які давно вже “скуштували” переваг єдиної України і хоч якось, та опиратимуться посяганням на свої активи. А процес розпаду означає для економіки саме це.

Чи адекватно розуміють ситуацію в Росії? У повному обсязі — навряд чи, бо там не знають і, загалом, не дуже-то й хочуть знати Україну, перебуваючи в солодкому полоні своїх уявлень, активно підживлюваних окремими київськими діячами. До цих уявлень належить, наприклад, своєрідна ідея про те, що для “русского мира” втрачені лише Захід України, ну й, можливо, Київ, а от Центр України ще можна повернути.

Змінювати переконання складно, тим більше тим, хто, як здається, надійно розташувався на вершині успіху. А Кремль сьогодні перебуває у вищій точці впевненості в собі, що іще раз підкреслило звільнення М.Ходорковського й учасниць гурту Pussy Riot.

Що точно усвідомлюється, то це складність і ризикованість гри. Інакше проект давно б переріс сьогоднішній рівень пропагандистської страшилки. Однак уже зараз поділ України лобіюють досить потужні сили, причому багато хто з лобістів, що цікаво, — родом з Києва й інших українських міст. Давно відомо, що страшний не так пан, як підпанки. А що буде, коли влада в Києві укотре зміниться, не візьметься сказати ніхто.

Багато чого залежатиме від українського протестного руху, від того, як пройде Олімпіада в Сочі, а те, що зовнішньополітичним тріумфом вона не стане, ясно вже сьогодні. Важливий також економічний стан Росії, де рішенням про “реформу Російської академії наук” запущено черговий цикл переділу власності. Зрозуміло, що погіршення економічної ситуації тільки підштовхне Кремль до активних дій. Адже завтра може стати запізно. У будь-якому разі саме 2014-й, скоріш за все, стане ключовим в ухваленні відповідних рішень.

А далі? Як завжди — побачимо. Люди мислять, а Бог та інші люди думки креслять. Ясно одне: розраховувати на ефективну допомогу Європи і США наразі не доводиться, а отже, доля України — у її власних руках. І це здорово, хіба ні?

Дзеркало Тижня

1 Comment on "Сергій Немирич: План Б?"

Comments are closed.

More in Влада, Національна безпека, Події, Політика, ЄвроІнтеграція, Статті
1479369_624622724262099_1016079077_n
У справі “васильківських псевдотерористів”

27 грудня 2013 року у прес-центрі Штабу національного спротиву, що в будинку профспілок на Майдані, відбулася прес-конференція, присвячена фабрикуванню справи...

Close