Пішов я в рідному Івано-Франківську на базар
А там все стабільно. “З шутками-прибаутками”. Яток з м’ясом багато. Покупців – теж. Перші стоять в ряд, мов на параді, виклавши свої пропозиції привабливішими боками. Покупці курсують, мов кораблі між айсбергами.
– По чому полядвиця? – 45, аби взяти. Перевертаю, а на ній шар сала більше двох сантиметрів. Прошу сало зрізати. Пригадуючи загниваючу Європу, в особі Польщі, то там взагалі нікому в голову не прийшло би продавати м’ясо разом з салом. Це проти правил і логіки. Навіть проти людських стосунків. Раз людина прийшла за м’ясом, то ніхто їй не буде пропонувати сало. Бо в перекладі на нормальну мову це звучить “ти маєш мене за ідіота?”
Так і було. За ідіота. “То не обрізається!” – відповіла продавчиня, відвертаючись. – Чому? – Бо мене люди просять лишати навколо м’яса сала.
Тут напрошується ліричний відступ. Відбивна з полядвиці любить мати “корону” з сала навколо себе. Так смачніше. Але тонюсіньку. Пару міліметрів. За версією продавчині, у неї купують маніяки, яким подобається сало в клярі.
На наступній ятці свинина свіжі і рожева. І виглядає привабливо, поки не візьмеш виделку і не перевернеш уподобаний шматок на другий бік. А там сюрпрайз – сало. Багацько сала
Питаю другу продавчиню в лоба: – Чому ви продаєте м’ясо з салом? – Бо люди сала не купують. – Чесно відповідає вона. – Але мені теж сало не потрібне. Я прийшов за м’ясом. – Мусите брати, як є. – Співчутливо посміхається продавчиня, ніби хоче сказати, куди ти в гузицю подінешся.
Погулявши між рядами, починаю усвідомлювати, що вона права. Тобто, це її територія, з її правилами. Я тут зайда, на якого ніхто не чекав. І ніхто з власників цієї території під мої потреби підлаштовуватися не буде.
Я теж не хочу підлаштовуватися під чужі бзіки. В загниваючих Європах, де люди стогнуть під гнітом масонів і різних збоченців, все вирішується просто – там на базарах є щось на зразок довідкових, де можна вирішити будь-яке непорозуміння. Тут такого не має. Треба шукати якихось загадкових чергових.
Після двох десятків перепитувань мене підводять до чувачка з, м’яко кажучи, меланхолійним поглядом і пластмасовим стаканчиком в руках. Може там був не допитий чай? А може і новийрік?
Здогадуюся, що зараз в його мізках кипить. Хто я? Регіонал з білого дому? Якась опозиційна сука? Чи просто наглий покупець? Під час того, як я намагаюся щось розповісти, до нього підходить йому подібний і зі словами “слушай, тут тово…” кладе йому руку на плече, щось шепоче на вухо і вони йдуть собі.
Наполягати не має смислу. Минулого літа на прохання покликати чергового, взагалі алкаш підійшов і сказав, що він заступник директора ринку.
Ми тоді з польським товаришем хотіли взяти винограду, а продавчиня вимагала, щоби ми накладали гнилий. Це не вигадка. Навколо нас людей зібралося. Всі чули відповідь заступника директора Івано-Франківського ринку: “А нам похуй будете ви в нас купувати чи ні.” Ми повірили.
Я зрозумів, що аудієнція закінчена. Тут свої правила гри. Якщо продавець заплатив за ятку, то може робити, що заманеться. Довелося ще раз повірити. Ми взагалі страшенно довірливі. Тому з нами і роблять все, що хочуть.
Взяли таксі і поїхали в “Метро”. Там набрали, чого хотіли. Повертаючись назад, попросив водія зупинитися біля базару, аби взяти домашній житній хліб.
Ятка з хлібом на проході за кілька метрів від початку м’ясних рядів. А там політінформація: “Та казали, що під Карпатами гуляє вулканічна лава. Поки-що єно кирниці закипають, але воно колись, як бовхне…” – Повертається до покупця, той пробує щось довести, а продавчиня кричить істеричним голосом: Йдіт, пане йдіт! Шукайте собі ліпшого. На світі таке робеси, а йому мнясо не подобаєси!”