Останні новини

maksymus: Кровожерні дітки Най-Турса

Культура це не щось ефемерне, цінне тільки в духовному плані, не щось далеке від життя, некорисне й непрактичне. Зовсім навпаки, культура визначає щохвилинні реакції людини на різноманітні ситуації, що стосуються кожного безпосередньо. Визначає реакції на всі виклики, від побутових до зовнішньополітичних. Національні культури, до яких людина долучається з дитинства, надійно калібрують її моральний компас, поєднують її зі спільнотою людей з подібними уявленнями про світ, про прийнятне та неприйнятне. Різні національні культури можуть бути подібними, майже тотожними. Існувати поруч без проблем, не маючи якихось бар’єрів. Але в критичній ситуації між групами людей раптом провляється такий розлам, про який самі вони не здогадувалися.

Коли на якомусь з південноукраїнських мітинґів почали славити «Беркут», я не міг повірити, що це робиться щиро. Як можна славити злочинних порушників своїх обов’язків, які так само холоднокровно, як у Києві, не завагаються розігнати і їхній мітинґ! Для мене це було щось незбагненне. А потім колишніх беркутівців почали славити і приймати в Російській Федерації. У численних записах російських блоґерів я збентежено прочитував солідарність з убивцями. На якомусь дивовижному російському ток-шоу, де всі учасники як один висловилися за окупацію Криму, родзинкою був поданий такий беркутівець, що вже одержав російське підданство. Я не міг зрозуміти, невже це тільки брак інформації, підміна моралі власним інтересом. Ну хіба може притомна людина вітати злочинців? Проте для мене раптом усе стало на свої місця, коли натрапив на вірш Марини Кудимової: 

Смерть пахнет, как букет настурций…
Ты — за кого?
Я — за кого?
Я — за полковника Най-Турса,
За детский эскадрон его.

Значить, не про непоінформованість ідеться, а про той самий розлом культур, існування якого не прозиралося до цього страшного критичного часу. Булгаковський полковник Най-Турс це персонаж, в якому втілено образ справжнього російського офіцера, яким той мав би бути. Вірність присязі, героїзм, турбота про підлеглих…

Але полковник Фелікс Най-Турс, як його зобразив Булгаков, з українського погляду це ж справжній кровожерний маніяк. В романі ми його, як і інших офіцерів-росіян, зустрічаємо після розпаду Російської імперії на військовій службі у гетьмана Скоропадського в армії Української держави. Головний епізод з ним трапляється в критичну ніч, коли народне військо повсталих проти гетьмана йде маршем на Київ. Не маючи зв’язку зі штабом, офіцер одержує через кур’єра наказ охороняти визначене шосе і прийняти бій із супротивником. Най-Турсові більше нічого і не треба. Коли перед ним з’являється кавалерія петлюрівського полковника Козиря-Лешка, яка навіть не атакувала, а вступала в Город переможним маршем, без жодних роздумів полковник наказав підлеглим юнкерам відкрити вогонь по колоні. Тільки тоді, коли наказ штабу був виконаний дослівно, булгаковському героєві спадає на ум перевірити, а чи правильно він чинить, коли від імені Української держави стріляє в українців: «Вот в это-то время с Наем что-то произошло». Тільки тоді він розіслав своїх юнкерів, щоб зв’язатися хоч з кимось. Інші гетьманські офіцери, певно, виявилися розумнішим і краще оцінили ситуацію. А далі Булгаков пропонує повірити в героїзм смертника, коли Най-Турс нарешті віддав юнкерам запізнілий на кілька годин наказ роззброїтися і втікати, щоб самому залишитися і прикривати їхній відхід. Пізно, він і їхні дитячі руки теж замазав в крові.

Злочин Най-Турса і його «дитячого ескадрону». Актор О. Серебряков, що грав полковника, еміґрував у Канаду від переможного російського хамства й аґресії.

На контрасті з героїчним на його погляд полковником-росіянином Булгаков увів в епізод неприємного полковника-українця Козиря-Лешка, колишнього поганенького сільського вчителя, в якому війна відкрила військовий талант. Малює він українця неприємними, сірими мазками, не гребуючи і прозоро расистським зауваженням про те, що Козирь не пив молока. Булгаков із задоволенням на контрасті описав брак дисципліни в петлюрівському війську, зауважив панування водки та пісні…

Опис російського офіцера Най-Турса, котрий серед непевності й зради, в чужій країні під чужими прапорами, залишається вірний присязі, не турбуючись про ціну, це просто одна з тих видних здалеку побудов, що з них складається будь-яка культура. Навіть, якби Булгаков спалив цей роман, російські уявлення про правильність і нормальність поведінки солдата-найманця, що стріляє в народ, були б такими ж. Як тими самими уявленнями про правильність повстання проти влади залишаються в українців, які можуть і не здогадуватися про своїх власних літературних учасників тієї далекої війни, якихось сотників Лец-Отаманових.

Тож, коли я почув славлення беркутівців на мітинґах, я буквально наштовхнувся на цей культурний розлам, на принципову відрубність культурних світів, яку ніколи не подолає апеляція до загальнолюдських цінностей. Першою ж моєю реакцією, яка залишилася незмінною досі, є моє абсолютне небажання визнавати цей погляд на злочинця як рівноцінний. І така сильна реакція ставить переді мною величезні проблеми, що напевно мають зводитися до принципової неможливості перебування настільки різних культурно людей в одному державному утворенні.

http://maksymus.livejournal.com/160312.html

More in Суспільство, Записки
Обыкновенный фашизм — в центре Донецка пророссийские активисты окружили женщину с ребенком, посмевшую прийти к памятнику Шевченко (ВИДЕО)

...

Close