Останні новини

Олександр Литвиненко: Аншлюс а ля рюс

Се ж я з твоєї сторони

приніс оці плачущі вісті, —

просила ж ти сама луни.

Леся Українка

85458Ну  ось,  настала черга й України. Через п’ять із половиною років після війни 08.08.08 проти Грузії  російські війська, використовуючи прапор так званих “сил самооборони Криму”, вторглись на суверенну територію України і намагаються встановити режим окупації на півострові. Поки що тільки там.

Так, вони ще не повністю відкинули юридичні обгортки, але фундаментальні норми міжнародного права  порушено. МЗС України вже чітко зафіксувало це, а В.Путін на своїй прес-конференції 4 березня 2014 р. — визнав. Принаймні є вагомі слова російського президента про відмову РФ від зобов’язань, зафіксованих у Будапештському меморандумі 1994 р. До речі, якщо вже в Москві визнали, що в Україні “нова держава”, то  доведімо їм це й побудуймо справді нову ефективну державу (безумовно,   правонаступницю “старої” України, насамперед  у сфері міжнародних зобов’язань).

Операцію,  яка проводиться і план якої, очевидно, був підготовлений заздалегідь, слід розглядати як черговий етап реалізації російської довгострокової стратегії стосовно України — стратегії примусу до братерства. Нагадаємо, що ця стратегія неухильно здійснюється, принаймні десь останніх років 5–7, якщо не всі 10.

І нехай 2 березня 2014 р., через два дні після початку операції, президент РФ Володимир Путін у телефонній розмові з канцлером Німеччини Ангелою Меркель дав принципову згоду на прибуття моніторингової місії в Крим, а наступного дня віддав наказ про завершення широкомасштабних навчань у Західному та Центральному військових округах та повернення військ у місця постійної дислокації. Радіти й кричати про перемогу надто рано — операція ще в самому розпалі. Очевидно, аналіз перебігу та  результатів російських дій, а також української відповіді, — ще попереду, однак уже сьогодні можна зробити низку досить, на нашу думку,  важливих висновків.

 По-перше, російська система впливу на політичну й економічну політику України перебуває в надзвичайно глибокій кризі. Уперше за 23 роки Кремль не розраховує на ефективність наявних важелів і вирішив задіяти останній аргумент — військову силу. Відповідь на запитання, чому Кремль не почекав і не повторив успішний досвід 2005-го, коли через півроку революційні вожді побилися в боротьбі за владу і дозволили повернути до керма В.Януковича, імовірно, дуже проста. У Москви більше немає В.Януковича, він уже відстріляний патрон, про що прямо сказав В.Путін, а решта договороспроможних партнерів влаштовують не в усьому. Втім, не варто скидати з рахунків й інші причини.

Наскільки серед них важливий психологічний чинник, т.зв. “відрив від реальності” (за влучним визначенням А.Меркель), і наскільки присутній раціональний розрахунок — питання глибоко суперечливе. Зрозуміло одне: точиться бій не тільки за майбутнє України, іде битва  за майбутнє Росії. В.Путін бореться за Кремль. І в цій боротьбі його, на жаль, підтримує чимало росіян. За даними деяких російських соціологічних агентств (яким, утім, все-таки складно повірити), навіть у Москві 51% жителів виступає за вторгнення. Навіть буцім ліберали, як, наприклад, колишній глава кремлівської адміністрації Волошин, підтримали вторгнення. Втім, йому не вперше. Після погроз ядерною бомбою під час Тузлинської кризи 2003 р. сьогоднішні заяви — це квіточки.

 По-друге, позиція й реакція Заходу не дуже турбує кремлівських вождів. Так, звісно, виключення Росії з Великої вісімки — річ неприємна, однак далеко не смертельна, як, утім, і адресні економічні санкції, які незрозуміло ще коли запровадять і чи запровадять взагалі. Помірковано жорстка відповідь Заходу, крім малоймовірного прямого воєнного втручання, у певному сенсі навіть сприяє досягненню внутрішніх цілей консолідації російського народу навколо свого нинішнього керівництва. У кривому дзеркалі кремлівської пропаганди знаходять своє підтвердження конспірологічні ідеї про світову змову проти Росії. В умовах зовнішньої загрози В.Путін із трохи суперечливої фігури перетворюється на єдиного захисника країни. Коней на переправі не міняють. І це міркування переважає решту.

 По-третє, російський режим переживає глибоку трансформацію. На підтримку м’якого авторитаризму ресурсів у Росії більше немає. Вони здебільшого розкрадені, та й проїдено чимало. На наших очах режим жорсткішає, а можливо, й наближається до зразків, від одного згадування про які кров холоне в жилах. Звісно, російська поліція ніколи не була взірцем гуманного ставлення до учасників протестів, однак затримувати людей за саморобний плакат “Миру — мир” — це, взагалі-то, щось нове навіть для Москви. Російська пропаганда ніколи не вирізнялася особливою вимогливістю. Однак шабаш, який вирує сьогодні, — це занадто навіть для брежнєвських часів. Сотні тисяч російськомовних біженців, яких катували в луганському, львівському та інших “бендеровских метро”, — принципово новий феномен. Воістину, якби в Наполеона була газета “Правда”, точніше – РТР, то Франція ніколи б не дізналася про Ватерлоо.

 По-четверте, укотре підтвердився той факт, що населення Росії, повіривши своїй пропаганді, досить слабко уявляє собі ситуацію в Україні. Міфи про дві України, про глибокі, ледь не цивілізаційні відмінності між Львовом та Донецьком, про прагнення Східної і Південної України в Росію, про відсутність в Україні Збройних сил і ще багато інших керують росіянами. Агресор очікував хліба-солі, квітів і захоплення гігантських натовпів, а тим часом навіть у Криму зустрів насторожене ставлення. Звісно, досить багато людей вітають російські війська, не менше  — обурених, а переважна більшість населення – перелякана й зачаїлася. Українські Збройні сили демонструють стійкість і витримку. І це в найбільш проросійському регіоні України. А що буде далі?

Показовий і приклад із юридичним обґрунтуванням вторгнення. Не маючи жодних фактів порушення прав російськомовних на території України, посол РФ в ООН В.Чуркін послався на запрошення В.Януковича, що його росіяни досі вважають де-юре президентом України. При цьому росіяни полінувалися проаналізувати українське законодавство. А Конституція України і Закон “Про порядок допуску підрозділів сил іноземних держав на територію України” гласять, що рішення президента про допуск правочинне лише у разі схвалення його Верховною Радою, законність якої визнана самим В.Путіним. Той-таки  Закон встановлює, що у разі втручання у внутрішні справи України іноземні війська повинні бути негайно виведені з території України. Тож заяву В.Януковича слід розглядати тільки і виключно як звернення приватної особи до державних органів РФ, яке не має жодного публічно-правового значення.

По-п’яте, задумана і спланована, швидше за все, як розвідка боєм, операція вимушено й притому досить швидко втрачає свій обмежений характер. Крим перетворюється лише на її перший етап. Росіяни, можливосамі того не бажаючи, зробили в Україні рішучий крок і задіяли досить багато  своїх прихованих резервів. Сил катастрофічно бракує, й доводиться розкривати багато “заначок”. Кадри і можливості, які готувалися не одне десятиліття, “спалюються” за тиждень. Сплелося все — самовпевненість, традиційна надія на “якось та буде”, зневага до хохлів-салоїдів, усвідомлення рішучого характеру нинішньої фази конфлікту…

Варто окремо подякувати російському президентові, — він за нас формує для України універсальний люстраційний критерій. Стираються півтони, і виникає гранична ясність — із ким ви, майстри політики, безпеки та культури. З Україною чи з Путіним? І звичні, ще вчора такі зручні для багатьох формули втрачають увесь та всілякий сенс. Адже, по суті, запитання тільки одне.

Гра йде за давнім принципом — “пан або пропав”. Зупинка й відступ, окрім очевидних внутрі- й зовнішньополітичних втрат, означатимуть досить серйозне послаблення й так далеко не блискучих російських позицій впливу в Україні. Повторю, сьогодні малоймовірно, що події не наберуть рішучого характеру й обмежаться локальною метою встановлення контролю над Севастополем або навіть Кримом. Спроби встановити контроль над якомога більшою територією можливі й навіть імовірні. Але до наступної спроби позиції росіян тільки ослабнуть.

На час написання статті ще не зовсім зрозуміло, чи буде і скільки триватиме пауза після остаточного встановлення контролю над півостровом, однак очевидно, що рано чи пізно сили  перегрупують, і В.Путін перейде в новий наступ. При цьому очевидно, що операція буде зупинена там, де росіян зупинить опір. Вони  йтимуть доти, доки їх пускатимуть. Поки що  складається враження, що росіяни грузнуть у Криму, блокуючи українські частини. А кримські татари ще не сказали свого слова…

По-шосте, дедалі очевиднішою стає російська доктрина, реалізовувана в цьому конфлікті. В її основі лежить використання маріонеткових структур для проведення дій, які є дзеркальним відображенням “технологій” Майдану. В Україні росіяни намагаються працювати не зовсім прямо, а з допомогою таких собі сил самооборони Криму і Південно-східних областей України. Захоплюють адміністративні та інші важливі об’єкти, блокують українські військові частини  нібито незалежні структури, за спинами яких ховаються росіяни. Саме про це говорив В.Путін на своїй прес-конференції.

У близькій перспективі слід очікувати остаточного оформлення “Кримської незалежної держави”, правову основу для якого має сформувати кримський референдум 30 березня. У цієї держави буде своя армія, набрана з російських солдатів та місцевих колабораціоністів, і саме вона діятиме проти України. Російські війська весь час намагатимуться залишатися на другому плані, бо в Москві дуже добре усвідомлюють несерйозність юридичної обґрунтованості вторгнення. Заяви кримського колабораціоніста С.Цекова від 3 березня про прагнення Херсонської, Миколаївської та Одеської областей ввійти до складу Криму чудово лягають у цей сценарій. Як і спроби пересувного російського цирку захопити адміністративні споруди в Південних та Східних регіонах.

Надзвичайно цікавий і кримсько-татарський напрям, до роботи на якому росіяни залучають не тільки татар казанських, а й чеченців. Роль Р.Кадирова в російській політиці принаймні не зменшується, а що буде далі, з послабленням державної вертикалі? Православні, агов!

По-сьоме, поки що росіяни намагаються уникати відкриття вогню. Все ще зберігаються  малі надії на мирне розв’язання конфлікту. Цей шанс необхідно використати. Так, росіяни не визнають нову владу, так, вони страшенно самовпевнені, але говорити з ними необхідно. І дії української влади, Міністерства закордонних справ на цьому напрямі заслуговують глибокої поваги. Треба намагатися відновити діалог із Москвою. Умовою для цього мають  стати відведення російських військ у місця постійної дислокації та припинення підтримки сепаратистів. А після цього можна і треба говорити про все,  ніхто ж не заперечує значних російських інтересів в Україні. Пошук компромісу на основі дотримання національних інтересів як з одного, так і з другого боку  необхідний. Наскільки це тепер можливо — питання інше. Але спробувати треба…

І, нарешті, останнє, але не за важливістю. Нинішні події довели, що в України є Збройні сили. Навіть у сьогоднішніх надзвичайно складних умовах вони здатні вирішувати надзвичайно складні завдання. Активно й успішно діють офіцери спецслужб. Першочергове державне завдання полягає в тому, щоб на цій основі створити ефективний сектор безпеки, здатний надійно гарантувати національну безпеку. Потенціал для цього в нас є.

Дзеркало Тижня

2 Comments on "Олександр Литвиненко: Аншлюс а ля рюс"

Comments are closed.

More in Влада, Національна безпека, Події, Політика, Статті
1947657_588943934530641_761832353_n
“United Ukraine”: International flag march to support Ukraine

Sunday 9th March, 11:30 am, Shevchenko Park, Kyiv

Close