Останні новини

Станіслав Батрин. Газовий спір: правова позиція України у Стокгольмі

Останні чотири роки тривало обговорення перспектив розвитку «газових відносин» між Україною та Росією в контексті контрактів на постачання газу, укладених між НАК «Нафтогаз України» та ВАТ «Газпром» 19 січня 2009 р. Відбувалося таке обговорення з позиції вимушеності та безвихідності.

Свідченням того, що влада і керівництво державного підприємства не мали наміру переглядати контракти є те, що до контракту на постачання газу КП укладено 28 доповнень, а до контракту про обсяги та умови транзиту природного газу через територію України на період з 2009 р. по 2019 р. від 19 січня 2009 р. № ТКГУ – 21 доповнення. Це підтверджується офіційним доказом у судовій справі № 826/2981/13-а, яка розглядалася Окружним адміністративним судом міста Києва за позовом Станіслава Батрина та Олега Березюка до Кабінету міністрів України і Міністерства енергетики та вугільної промисловості з вимогою ініціювати звернення НАК «Нафтогаз України» до Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольм. Тоді ж було встановлено, що питання щодо перегляду умов згаданих контрактів відповідно до регламенту Арбітражного інституту Торгової палати Стокгольму навіть не ініціювалося у зв’язку з тим, що НАКом «вживаються заходи до врегулювання зазначеного питання в позасудовому порядку шляхом проведення переговорів».

Така логіка входила у очевидну суперечність з п. 8.2. контракту на постачання газу № КП від 19 січня 2009 р., в якому передбачається, що сторони передають спір на вирішення до Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольм у разі, якщо спір не вирішено в досудовому порядку в термін 30 днів.

Так звані «перемовини» супроводжувалися заявами В. Януковича та М. Азарова про несправедливість контракту, його кабальність, невідповідність нормам національного і міжнародного права. Така позиція держави була закріплена і у вироку Печерського районного суду м. Києва у справі №1-657/11 від 11.10.2011, у висновку Тимчасової слідчої комісії (ТСК) Верховної Ради України з питань розслідування обставин підписання газових угод між НАК „Нафтогаз України” та ВАТ „Газпром” щодо наявності ознак держаної зради в сфері економічної безпеки України», у рішенні РНБО від 20 січня 2012 р. Особливо слід підкреслити, що даним рішенням РНБОУ за підписом Р. Богатирьової та В. Януковича газові контракти від 19 січня 2009 р. визнані такими, що становлять реальну (а не потенційну) загрозу національній безпеці.
Відкидаючи політизацію питання, слід підкреслити, що газові угоди, які укладені 19 січня 2009 р. не є вигідними для України. Не зважаючи на те, що нещодавнім рішенням Верховного Суду України встановлено, що у діях Ю. Тимошенко не було навіть ознак події злочину, не можна відійти від суттєвого питання про відповідність даного контракту праву, закону, звичаям ділового обороту, тим правилам ринку, які встановлюються у відносинах між ВАТ «Газпром» та споживачами у країнах Європи. Фактично, Україна виявилася винятком з даних правил.
Так як питання вигоди найчастіше пов’язується з питанням ціни на товар та гарантуванням виконання сторонами своїх зобов`язань, ми спостерігаємо очевидну невідповідність положень газового контракту від 19 січня 2009 р. тим класичним підходам, які склалися на сучасному ринку: виявилося, що «Нафтогазу України» вигідніше придбати газ у країн Європи шляхом реверсних поставок, оскільки реальна різниця між пропозицією російської сторони для компанії України та компанії Німеччини станом на квітень 2014 р. становитиме 50 – 70 дол. за тисячу кубометрів. Йдеться про мільярди доларів втрат української сторони за умови продовження співпраці з «Газпромом» на умовах контракту КП.

Не можна приховати й того факту, що пропонована сьогодні російською стороною ціна у розмірі 450 дол. США з’явилася з посиланням саме на положення контракту КП від 19 січня 2009 р. Дійсно, російська сторона посилається на денонсацію харківських угод та відсутність підстав для збереження знижки у розмірі 100 дол., але ж, по суті, дані угоди зменшували ціну на газ, яка випливала з контрактів 2009 року, а самі харківські угоди ми називали не інакше, як державною зрадою.

Власне, положення Контракту КП від 19.01.2009 р. теж викликають обґрунтовану критику. До прикладу, п. 2.2. Контракту КП від 19.01.2009 р. містить чітку зобов’язуючу для української сторони позицію: НАК «Нафтогаз України» повинен придбати у ВАТ «Газпром» (починаючи з 2010 р.) не менше ніж 52 млрд. куб. м. газу щорічно; у випадку порушення даного положення НАК «Нафтогаз України», сплачує на користь ВАТ «Газпром» до 300% вартості невибраного об’єму природного газу в залежності від сезону. З іншого боку, можливість застосування санкції до російської сторони зводиться до того випадку, якщо ВАТ «Газпром» порушить зобов’язання щодо об’єму поставки газу, який і без цього зафіксований у непотрібному для України розмірі. В цілому, ми вимушені оцінювати економіко-юридичну складову: газовий контракт 2009 р. не містить тих елементів пропорційності у правах та інтересах, який притаманний партнерським відносинам між контрагентами. Натомість, ми бачимо правила, які нав’язані в односторонньому порядку російською стороною і беззастережно прийняті «Нафтогазом України».
Ці правила, як було підтверджено вироком Печерського районного суду у «Справі Тимошенко», насаджувалися в період з 1 по 17 січня 2009 р., коли російська сторона припинила постачання газу для України та для транзиту європейським споживачам. Тоді ж газотранспортна система України вимушено працювала в реверсному режимі – природний газ постачався споживачам на сході України із сховищ газу, що розташовані на заході. В цьому ж судовому рішенні встановлено, що після припинення постачання газу, в період з 1 січня 2009 р. в Україні утворилася кризова ситуація.

Сьогодні Україна має можливості для перегляду газових відносин з Російською Федерацією саме з позиції сили. Така можливість пов’язується передусім з порушенням РФ міжнародних зобов’язань (зокрема, Будапештського Меморандуму), вторгненням на територію суверенної держави, військовим та економічним тиском. Точніше не тільки з існуванням даних фактів, а з їх різким засудженням міжнародною спільнотою.
Цілком прагматичним є питання про відстоювання інтересів держави у Стокгольмі (НАК «Нафтогаз України» є державним підприємством) на підставі п. 8.2 Контракту КП від 19 січня 2009 року.

На рівні уряду та в юридичних колах наразі обговорюється кілька варіантів звернення до Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольм.

Перший. «Нафтогаз України» може наполягати на тому, що угоди 2009 р. є недійсними (як такі, що укладені під тиском та на вкрай невигідних умовах), вимагати стягнення з ВАТ «Газпром» суми коштів, які сплачені за контрактами від 19 січня 2009 р. понад ціну, що була встановлена попередніми угодами. Так, відповідно до законодавства Швеції (Lag (1915:218) om avtal och andra rättshandlingar på förmögenhetsrättens område, параграф 36) передбачається, що договір може бути визнаний недійсним, якщо він вчинявся під впливом тиску або ж тяжких обставин, на вкрай невигідних умовах. Більше того, відповідно до законодавства Швеції (Lag (1915:218) om avtal och andra rättshandlingar på förmögenhetsrättens område, параграф 36), арбітражна інституція повинна надавати більший ступінь захисту стороні, яка є споживачем чи займає інше підлегле становище у договірних відносинах. Разом з тим, позитивний результат ускладнюється тим, що за останні чотири роки українська сторона в особі президента В. Януковича та уряду М. Азарова неодноразово визнавала чинність даних контрактів та підтверджувала їх письмовими доповненнями і, власне, перерахуванням коштів за поставками.

Другий. Українська сторона вправі ставити питання про розірвання газового Контракту № КП як такого. Правова підстава : одностороння відмова російської сторони від погодженої ціни на газ, яка врахована при підписанні харківських угод. При цьому, дії РФ ґрунтувалися на захопленні суверенної території та порушенні міжнародних зобов’язань. Заперечення щодо можливого неприйняття арбітражем доводів, які ґрунтуються на міждержавних домовленостях, можливо спростувати усталеною практикою відносин між сторонами, оскільки «Нафтогаз» і «Газпром» фактично визначили для себе ціну на газ на 100 дол. нижчу від тієї, яка випливає з контрактів 2009 р. Фактично сторони досягли даної домовленості і на міжкорпоративному рівні та притримувалися її, що засвідчує відсутність претензій з боку «Газпрому», що по суті, вказує на належне виконання умов договору.

Третій. Якщо у нас є погоджена цінова формула у 268 чи 385 дол. (про що є документальні підтвердження), – «Нафтогаз» вправі ставити питання про примусове виконання обов’язків за контрактами. Цим самим, українська сторона може зобов’язати «Газпром» продавати газ саме по узгодженій ціні і до того моменту, поки діє контракт № КП (до 2019 р.). У такому разі позиція є вдалою за умови наявності доказів узгодження ціни на рівні 268 чи 385 дол.

Четвертий. Українська сторона може скористатися положеннями п. 4.4. контракту на постачання газу від 19 січня 2009 р., відповідно до яких передбачається, що у разі, якщо обставини на ринку паливно – енергетичних товарів змінилися, в порівняння з тими обставинами, на які розраховували сторони, і за умови, що контрактна ціна не відображає рівня цін на ринку, – сторони вступають у перемовини щодо перегляду ціни контракту. За цих умов, відмова з боку «Газпрому» сприймається як порушення зобов’язання, що дає можливість розглянути спір у Стокгольмі. Разом з тим, предметом доведення для «Нафтогазу» є те, що компанія не могла розраховувати на зміну вказаних обставин, а також сама по собі їх істотна зміна.

Окремі спеціалісти пропонують звернення «Нафтогазу» до Стокгольму з приводу порушення «Газпромом» своїх контрактних зобов’язань в частині не забезпечення передбаченого контрактами обсягу транзиту газу до країн Європи. Така можливість існує, проте має розглядатися як додатковий аргумент під час розгляду основної справи у Стокгольмі, яка зводиться до безпосередньої оцінки газових взаємовідносин між контрагентами, які виникли з контракту купівлі – продажу газу від 19 січня 2009 р. Важливо, що відповідно до п. 8.3 Контракту КП, рішення Арбітражного інституту Торгової палати м. Стокгольму є кінцевим, не підлягає оскарженню, та має для сторін обов’язкову силу.

Cтаніслав Батрин, кандидат юридичних наук, директор юридичної компанії Lions Litigate

More in Енергетична безпека, Національна безпека, Економіка, Статті
images (6)
Підкуп виборців під час президентських виборів. Правові позиції

Вдалого полювання на порушників виборчого законодавства!

Close