Останні новини

Микола Рябчук: Чотирнадцяте найгірше місце у світі

завантаження1.

– Ох, ці довбані європейці, – каже колеґа, коли проходимо через Майдан, покритий квітами й попелом. – Вони б і досі розгойдувалися, коли б янучари не постріляли стількох людей.

Мені не хочеться заступатись за “європейців”, тому що протягом кількох місяців я й сам лише те робив, що критикував їх у десятках статей, інтерв’ю та коментарів. Проте я робив це у їхніх газетах, на їхньому радіо і в їхньому телебаченні. Натомість ніколи не робитиму цього в Україні. Не тому, що обстоюю дві різні правди чи два стандарти. А тому, що відчуваю в Україні цілком інший контекст, який мене страшенно турбує.

Мене турбує ця давня традиція демонізації Заходу як головного «Іншого» – одвічного лиходія, що тільки те й робить, що плете змови супроти безневинних слов’ян, тільки й міркує, як би то ще отих унтерменшів упослідити та поневолити. Російська імперія виявилася в цій демонізації неперевершеною. Вона перетворила конфесійні розбіжності в цивілізаційний розлам, а відтак і в геополітичний поділ. Вона й досі використовує надпотужну пропаґандистську машину для залякування своїх підданих моторошними історіями про аґресивний блок НАТО і морально здеґрадований Євросоюз.

Мої співвітчизники зазнавали цього прополіскування мізків протягом століть і багато хто з них інтерналізував ці міфи тою чи тою мірою. Захід також приклався до творення цих стереотипів – не лише досить суперечливою, скажімо так, історією своїх стосунків зі Сходом, а й сьогоднішньою зверхньо-поблажливою або й відверто зневажливою поставою. Для багатьох із нас навіть короткого спілкування із західними прикордонниками чи працівниками консульств буває досить, аби помітно охолонути у своєму наївному і ніколи не відвзаємненому західництві.

Але я розумію також, що супротивне почуття – ресентименту й образи на цілий світ, який нас весь час іґнорує й недооцінює і який нам постійно щось винен, – є самопринизливим і в кінцевому підсумку саморуйнівним.

Наприкінці ХІХ століття, коли шанси українського проекту були ще примарнішими, як нині, а Російська імперія була майже такою самою аґресивною й репресивною, один український письменник написав своєму колезі знаменні рядки: «Годі вже плакати та нарікати, що нас б’ють. Мало кого б’ють у цьому світі! Світ співчуває не тим, кого б’ють, а тим котрі відбиваються».

2.

Недавня українська революція і, як відповідь на неї, вторгнення російських військ поставили знов на порядок денний складне й дискусійне питання про анґажування Заходу у світові події – його масштаб, глибину, своєчасність і послідовність, вибірковий характер, шляхи леґітимізації. У найзагальніших термінах ідеться про цінності й інтереси, мораль і геополітику. Суперечність між цими категоріями випливає з давно усвідомленої неможливості безкомпромісно поєднати прекраснодуху теорію з повсякденною практикою, ідеали – з реальністю. Захід може собі дозволити бомбувати Белград, щоб зупинити геноцид у Косово, проте не може бомбувати Москву, щоб зупинити геноцид у Чечні. Сполучені Штати можуть використати свої збройні сили, щоб звільнити Кувейт з-під іракської окупації, проте не можуть так само звільнити Тібет з-під окупації китайської. Міжнародна політика – царина прагматизму; кожен крок визначається тут не так принципами, як калькуляцією потенційних зисків і втрат. А що межа між тверезим розрахунком і холоднокровним цинізмом є досить хиткою, завжди виникає спокуса трохи її посунути, переступити, перетлумачити на свою користь.

Кожен із нас може легко себе поставити в ситуацію подібного морального вибору, уявивши, наприклад, скільки людей на планеті помирає від голоду саме в ту мить, коли ми розкошуємо в ресторані дорогими й навряд чи для нас життєво необхідними стравами. Або – скільком людям не вистачає найпростіших медикаментів у той час, як ми купуємо дорогі авта чи інші «статусні» речі – коштовні символи нашого марнославства й комплексу меншовартості. Здебільшого ми уникаємо цих неприємних питань, знаходячи безліч відмовок і виправдань своїй моральній нечулості. «Всім не допоможеш», – кажемо ми. – «Кругом повно шахраїв», «Ніколи не знаєш, що зроблять з твоїми пожертвами», «Я не зобов’язаний дбати про ледарів», «Мені потрібен певний комфорт, я маю право», – це лише кілька з-поміж багатьох арґументів, якими ми розгрішуємо себе, даючи зрозуміти – цілком резонно, – що ми звичайнісінькі люди, а не святі – як Будда, Христос чи Франциск Асизький.

Кожна дія справді вимагає тверезого розрахунку. Якщо її кошти відносно низькі (як у «Бурі в пустелі»), а потенційні зиски високі (мільйони барелів нафти), вибір легкий: цінності й інтереси великою мірою збігаються. Якщо ж кошти явно високі, а зиски сумнівні, невтручання буде найімовірнішою реакцією: ніхто не захоче вмирати за Ґданськ чи за «далеку країну, про яку ми мало що знаємо» (як Невіл Чемберлен висловився 1938 року про окуповану Гітлером Чехословаччину).

Прагматична й, здавалося б, проста калькуляція має, однак, два вразливі моменти. По-перше, політика невтручання, часто справді раціональна й виправдана у військовому плані, зовсім не означає такого самого невтручання іншими засобами – політичними, дипломатичними та, особливо, економічними. Неспроможність західних демократій захистити чеченців від винищення так, як вони захистили косоварів, зовсім не означає, що всю цю історію слід забути, злочини – пробачити, а кремлівського м’ясника – на відміну від сердеги Мілошевіча – нагородити Орденом почесного леґіону і проголосити Людиною року на обкладинці впливового міжнародного часопису. Неспроможність захистити Грузію не означає, що бізнес із путінською Росією має звично собі тривати і французькі військові кораблі «містраль» можуть експортуватися до розбійницької країни мовби нічого не трапилося.

По-друге, відмова Заходу від оборони тих підставових принципів, на яких він збудований, послідовно компрометує й релятивізує ці принципи, а відтак і делеґітимізує домінантну позицію Заходу у сучасному світі, оскільки забезпечується вона не лише мілітарною та економічною потугою, а й гуманістичною системою цінностей. Позірний прагматизм витворює небезпечну ілюзію тактичних виграшів, котрі насправді лише відтягують та приховують фундаментальну стратегічну поразку. Сьогоднішні низькі кошти можуть виявитися завтра надзвичайно високими, а гадані зиски – зійти нанівець. Коли б західні лідери вчасно зробили висновки з досвіду своїх попередників, котрі всі 30-і роки шукали «порозуміння» з Гітлером, вони легко би передбачили, що після російського бліцкріґу в Грузії черга прийде на Україну. Чимало аналітиків, зрештою, прогнозувало саме такий хід подій ще тоді, у 2008-му.

Неготовість і небажання західних демократій назвати російський криптофашистський режим відповідним ім’ям і відповідно до нього поставитись матиме наслідком не лише окупацію України і створення «санітарного кордону» від Донбасу до Придністров’я. За п’ять-десять років сп’яніла від успіхів та безкарності ефесбешна кліка цілком може взятися за побудову ще одного «санітарного кордону» – від Петербурґа до Калінінграда, повторюючи кримську спецоперацію у країнах Прибалтики. Російська експансія, яку нині ще можна обмежити в Україні економічними санкціями – справді великими й болісними для всіх сторін, – завтра вже вимагатиме втручання військового, відповідно до цілком конкретних натовських зобов’язань.

Скупі платять двічі, як каже приказка. У більшості європейських мов вона має свої відповідники. Українцям доводиться вчитися нині ще й іншої мудрості – про Бога, який помагає насамперед тому, хто помагає собі сам, і про світ, який співчуває насамперед тим, котрі відбиваються.

3.

Українці інвестували чимало надій у те, що вони називають «Європою», тож їхнє розчарування в дрібних, цинічних, парохіальних і часто невіглаських політиках, які ту Європу репрезентують, може виявитись надто гірким і болісним. Не те щоб українці сподівалися якихось негайних матеріальних зисків від Угоди про асоціацію – її значення для них було радше символічним. Угода лише відкривала шанс на більш-менш чесні вибори у майбутньому та можливість мирно позбутися клептократії, що дограбовувала країну, а відтак – і на поступову побудову правової держави та «нормальне життя у нормальній країні».

Українська революція була насамперед революцією цінностей. Вона була бунтом середнього класу, «буржуазії», проти олігархічного квазі-феодалізму. Майже дві третини протестувальників, як показують соціологічні дослідження, мали вищу освіту. Їхній середній вік складав 37 років, розмовною мовою була українська й російська, репрезентували вони різні реґіони й етнічні групи, хоча етнічні українці, «західняки» і кияни прогнозовано переважали.

Майдан був ще однією спробою допровадити до кінця незавершену в Україні східноєвропейську революцію 1989 року – ту саму, що кардинально змінила обличчя Центрально-Східної Європи та Балтії, проте на Балканах і в постсовєтських республіках дала половинчаті результати. На Балканах ті результати вдалося частково поліпшити за допомогою Заходу; натомість у постсовєтських державах, за невеликими винятками, їх звела нанівець посткомуністична номенклатура, згібридизована з кримінальним світом у так звану олігархію. 1991 рік оприявнив і силу, і слабкість українського суспільства, готового підтримати незалежність на референдумі, проте не готового на президентських виборах радикально розірвати з совєтським минулим і рушити центральноєвропейським, а не постсовєтським шляхом розвитку.

Українське суспільство мусило пережити цілу декаду занепаду, розчарувань та атомізації, перш ніж вступило в новий період громадянської мобілізації, істотно каталізований «кучмаґейтом» та делеґітимізацією тогочасної влади. Помаранчева революція стала другою спробою українців покінчити із совєтською спадщиною і переорієнтувати країну у бік «Європи» – до верховенства права, інституційної ефективності, ліберально-демократичних практик і процедур. Українцям знову не пощастило – почасти через нікчемність та безвідповідальність лідерів, котрі всю революційну енергію змарнували на дрібні міжусобиці замість здійснення  інституційних реформ, а почасти – й через власну незрілість та недосвідченість. Громадянське суспільство виявилося цього разу достатньо сильним та організованим, щоб захистити свій демократичний вибір, проте все ще недостатньо сильним і наполегливим, щоб змусити нову владу запрацювати по-новому.

Третя спроба, що почалася мирно як «Євромайдан», досить швидко забарвилася насильством, викликаючи радше алюзії до румунського повстання проти Чаушеску, ніж до оксамитних революцій у Східній Німеччині, Чехословаччині чи тому ж таки Києві 2004-го. Падіння режиму і створення тимчасового уряду означили радше початок, аніж кінець тривалого й болісного процесу суспільної трансформації – фактичного перезавантаження всієї системи. Країна вступила в нове життя з розкраденою казною, астрономічними боргами, зруйнованою економікою і безнадійно скорумпованими інституціями, серед яких судова система й правоохоронні органи деградували чи не найдужче.

Замість зосередитися на всіх цих проблемах, новий уряд змушений був зайнятися чимось цілком іншим – стримуванням російської аґресії в Криму й на Донбасі, протидією провокаціям в інших реґіонах, пошуком адекватних відповідей на шалений пропаґандистський, дипломатичний та економічний тиск із боку сильнішого й незрівнянно підготовленішого до війни сусіда. Україна ніколи не перебувала в такому скрутному становищі за всі роки незалежності. Але й ніколи не мала стількох людей, готових активно відстоювати свій європейський вибір.

4.

Важко в цю мить робити якісь короткотермінові прогнози, а проте довготермінова тенденція виглядає очевидною. Український дрейф у бік Заходу невідворотний із багатьох причин. Одна з них – геополітична, чи навіть, у певному сенсі, екзистенційна. Україна як самостійний проект, як політична нація, не має жодного reason d’etre, жодного сенсу і шансу у рамках Росії чи будь-якого очололюваного Росією «союзу». Вся російська тожсамість ґрунтується на перверсивній вірі, що українці не є окремим народом, а лише реґіональним різновидом росіян, таким собі провінційним кузеном, загалом нешкідливим, але тупуватим, через що старший брат мусить постійно за ним наглядати й давати доброзичливих стусанів. Українці в такій ситуації не мають особливого вибору, крім як або розчинитися в русько-російському суперетносі (і справдити тим російське самосправджувальне пророцтво), або ж віддалитися від Росії якомога рішучіше.

Друга причина – цивілізаційна, пов’язана з нагальною потребою модернізації, засадничо неможливої під патронатом відсталої, авторитарної і безмірно скорумпованої Росії, проте цілком можливої й бажаної в рамках ЄС – як це наочно підтверджує досвід усіх західних посткомуністичних сусідів. Ціннісний зсув в українському суспільстві є результатом модернізаційних процесів і водночас їхньою рушійною силою. Всесвітній огляд ціннісних орієнтацій (World Values Survey), здійснюваний періодично у багатьох країнах світу, показує їхній помітний зсув в Україні за останнє десятиліття – від так званих «цінностей виживання» (survival values) до «цінностей самовираження» (self-expression values). Серед людей із вищою освітою цей зсув особливо виразний. Він відбиває, з одного боку, ослаблення патерналістських настанов гомо совєтікуса, конформістськи зорієнтованого на збереження статусу-кво, тобто на «кепський мир» як єдину альтернативу «добрій війні» (можливість «доброго миру» в цій бінарній схемі взагалі не розглядається), і відтак неприхильного до будь-яких змін, котрі всі у його свідомості – лише на гірше. А з іншого боку, цей зсув відбиває зростання середнього («креативного») класу, який ставиться до ідеї суспільних змін позитивно і намагається на них вплинути чи навіть ініціювати.

І нарешті, є ще й демографічний чинник, котрий робить дрейф України у західний бік назагал невідворотним. Усі опитування громадської думки показують дуже сильну кореляцію між віком респондентів та їхньою прозахідної орієнтацією. Чим люди молодші, тим вони (статистично) вестернізованіші. Причому ця кореляція, хоч і з різною інтенсивністю, наявна в усіх реґіонах України, в усіх етнічних та мовно-культурних групах.

Якщо ми поглянемо на українську революцію як на подію ціннісно обумовлену й мотивовану, ми легко помітимо, що основний, підставовий поділ в країні – не між Сходом і Заходом, росіянами й українцями, чи русофонами й українофонами. Основний поділ – ідеологічний, себто зокрема ціннісний, бо ж кожна ідеологія має незаперечний ціннісний вимір. І в цьому сенсі ми справді спостерігаємо дедалі глибший розкол – між Україною світоглядно совєтською й антисовєтською, євразійською і європейською, Україною патерналістських підданих і Україною ініціативних громадян. Усі інші поділи безумовно вторинні щодо цього найголовнішого, вони статистично з ним корелюють, але не вони його визначають. Так, із цілком очевидних історичних та соціальних причин совєтизм значно глибше закорінився на півдні та сході, ніж на заході чи у центрі. Із тих самих причин середньостатистичні росіяни і русофони інтерналізували совєтські цінності та імперський світогляд значно глибше, ніж середньостатистичні українці (чи інші етнокультурні групи, котрі мали істотно менше підстав, аніж росіяни, ототожнювати себе з Російською чи Совєтською імперією).

Кореляція означає, однак, лише вищу вірогідність, але не цілковитий детермінізм. Це означає зокрема, що й у Донецьку можна знайти 20% прихильників євроінтеґрації, а у Києві, навпаки, 20% прихильників Митного союзу. Це означає також, що майже третина росіян в Україні зорієнтована, попри все, на Захід, а не на Росію. Натомість третина українців залишається виразно совєтофільською й антизахідною. Всі ці дані, безумовно, цікаві й важливі. Вони можуть впливати на практичну політику, на обсяг і темп тих чи тих заходів. Але вони жодним чином не можуть впливати на наше ставлення до підставових цінностей. Навіть коли уявити, що прихильники рабовласництва опинилися раптом у більшості, вони ніколи не змусять меншість прийняти їхню аморальну систему, хоч би скільки покликались на формальний демократизм такого рішення. Так само й прихильники совєтизму та російського імперіалізму ніколи не змусять нас погодитися із цією спадщиною та пов’язаними з нею актуальними практиками.

Розглядаючи українську революцію як запізнілий фраґмент великого східноєвропейського зриву 1989-1991 років, мусимо пам’ятати, що всі ті революції у Східній Європі були одночасно антиавторитарними й антиколоніальними, демократичними й національно-визвольними. В цьому криється джерело їхньої сили і водночас слабкості. Широка програма вимагає широкої коаліції. Переконані демократи блокуються з націоналістами – ліберальними і не вельми. Ідеологічний розкол між ними неминучий, тож після перемоги над спільним ворогом усі широкі коаліції розпадаються. Це справді серйозний виклик для всіх революціонерів, а для українських – особливо, адже поки що вони ані не осягли мети, ані їхній ворог не зник.

Російська інвазія, хоч яка ірраціональна на перший погляд, цілком відповідає внутрішній логіці путінізму та міжнародній політиці Кремля в останнє десятиліття. Європейська, модернізована Україна може стати смертельним ударом для путінізму як специфічної форми авторитарної ідеології та для російської імперської ідентичності як специфічного набору домодерних цінностей і настанов. Україна, у певному сенсі, є тим фольклорним яйцем, де заховане вічне життя дракона. Не виключено, що й вічне життя Європи заховане також там – от тільки невідомо, чи глибоко шрьодерізовані євросоюзівські політики здатні це усвідомити.

5.

У давньому фільмі Майкла Вінтерботома «Ласкаво просимо до Сараєва» є промовистий епізод. Журналісти в обложеному місті емоційно розпитують заїжджого оонівського чиновника, коли ж нарешті міжнародна спільнота зупинить щоденне вбивство сербськими снайперами й артилеристами мирних жителів. На що чиновник сердито відказує:

– Повірте, на світі є ще принаймні 13 значно гірших місць, про які мусимо теж подбати.

На жаль, це правда. На світі є щонайменше 13 режимів, значно брутальніших і кривавіших за янучарівський. Сьогодні, однак, українцям протистоїть режим незрівнянно сильніший, цинічніший і безсоромніший. І всі балачки про тринадцять інших місць на планеті, де ситуація є ще гіршою, звучать так само цинічно й безвідповідально, як і щоденні заяви європейських чиновників про їхню «глибоку стурбованість» черговими провокаціями російських спецсил. Підозрюю, що і в тринадцяти інших місцях поза Україною вони заявляють докладно те саме.

 
Авторизований переклад. Англійською есей написано на замовлення видавництва Suhrkamp. Oпубліковано у збірці “Euromaidan. Was in der Ukraine auf dem Spiel steht” (Berlin, 2014).

26.05.2014
More in Національна безпека, Події, Політика, Суспільство, ЄвроІнтеграція, Культура, Статті
Свобода мирних зібрань. Донеччина

Органи місцевого самоврядування Донеччини, також, попри складну ситуацію (опитування почалося у квітні), також “прозвітувалися”, надавши відповіді на запити Інформаційного центру...

Close