Останні новини

Ірма Крат: визволення з полону

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Про те, що Слов’янськ звільнено, ми дізналися зранку у суботу, 5 липня, по дорозі в зону АТО, куди везли півтори тонни гуманітарного вантажу для наших військових, зібраного полтавцями.

Я їхала в легковику з активістом Майдану, волонтером, котрий з часу початку АТО наїздив з Полтави на Схід понад 20 тисяч кілометрів (одна поїздка 850-1000 км). Він просив не вказувати його справжнього імені, тож назву його Максимом. Макс возить нашим військовим «гуманітарку» та бронежилети, а звідти вивозить біженців.

Ми вже проїхали Харків у бік Ізюму, коли Максу подзвонили й повідомили, що зі Слов’янська треба терміново забрати полтавську журналістку, яку щойно звільнили. «Спитай, ту журналістку часом не Ірмою Крат зовуть?» Співрозмовник Макса підтвердив, що саме так, і продиктував її телефон.

Макс одразу ж набрав Ірму, пояснив їй, що він волонтер з Полтави, який має її забрати. Але оскільки у сам Слов’янськ машину з полтавськими номерами не пропустять та й це не безпечно, їй треба самостійно добратися до села Черкаське і розказав, на якій саме зупинці в центрі Слов’янська зупиняється маршрутка, що йде до Черкаського. Слов’янськ і Черкаське – це як місто і передмістя, і маршрутки туди ходять регулярно.

Я просила Макса дати мені телефон, щоб я поговорила з Ірмою, але він сказав, що полонянка все зрозуміла і скоро й так побачимося.

За два з половиною місяці полону Ірми ми досить часто зідзвонювалися з її батьком – Миколою Васильовичем Кратом, що живе під Гадячем, обговорювали скупі новини про його дочку, коли вони з’являлися в Інтернеті чи на телебаченні.

Години через дві ми під’їхали на блок-пост українських Збройних сил    під Слов’янськом (за багато кілометрів видно було чорний дим, що здіймався у чисте голубе небо над ТЕС, а звідси його було видно, як на долоні, особливо у бінокль), але дзвінка від Ірми не було, хоча за розрахунками вона вже мала дістатися до Черкаського. Макс набрав телефон Ірми – «абонент поза зоною». У зоні АТО дуже поганий мобільний зв’’язок. Він може пропадати на кілька годин взагалі, перервати ся посеред розмови і т.д. Ми з обох телефонів набирали Ірмин номер багато разів, але абонент був або поза досяжністю. Може, вона знову потрапила до рук сепаратистів, бо що відбувається у Слов’янську насправді достеменно не знав ніхто.

Макс подзвонив есбеушнику й попросив «пробити» координати мобільного Ірми. Через кілька хвилин повідомили, що цей номер знаходиться у Краматорську, така-то вулиця й номер будинку. Ми з Максом не знали, що й думати, припускали різні версії, чому Ірма, якщо вірити даним мобільного оператора, опинилася в протилежному від того напрямку, яким мала рухатися нам назустріч.

Нарешті Макс додзвонився до Ірми. Та вона сказала йому, що люди, які  допомогли їй вирватися із сепаратистського полону, вивели її в чисте поле і це все, що вони наразі можуть для неї зробити. У місто вона боїться знову заходити й розмовляти з людьми, бо її там знову схоплять. Тож вона не може добратися до Черкаського. Але за нею вже їде чоловік і вночі її забере.

Це насторожило: як її може забрати чоловік, котрий жодного разу не був у зоні АТО, і чому вона опинилася в полі, коли кілька годин тому стверджувала, що її переховують надійні люди.

Все з’ясувалося, коли я взяла слухавку. Ірма дуже зраділа, почувши мій голос. Комусь, хто був поруч з нею, вона кричала: «Та це ж сама Людмила Кучеренко!» Жінка розповіла, що коли їй зранку подзвонив Макс, представившись волонтером з Полтави, вона подумала, що то сепаратисти виманюють її, щоб арештувати чи убити. Тому й придумала байку по про поле, хоч насправді знаходиться у приватному будинку в Слов’янську. Вона просила приїхати за адресою, яку називала, і постійно повторювала: «Мені страшно, дуже страшно, я боюся вийти з будинку, бо мене схоплять».

Власне, трапилося те, про що пишуть всі підручники з психології заручників: з ними повинен говорити хтось з їхніх рідних чи знайомих, іншим вони не повірять. І я легенько відчитала Макса за те, що з самого початку не дав мені поговорити з Ірмою, то не втратили б майже три години.

Я наскільки могла спокійно спочатку Ірмі, а потім господині будинку пояснила, де треба сісти на маршрутку до Черкаського, якщо хоче потрапити додому, бо іншого варіанту немає: зі Слов’янська треба вибратися самостійно.

Через хвилин п’ятнадцять зробила контрольний дзвінок, Ірма підтвердила, що вони з хазяйкою йдуть до центру. Але з’явилася інша перешкода: Ірма сказала, що у неї розряджається телефон.

Час почав тягнутися, мов рідка гума. Півгодини, година, півтори… Абонент то був поза зоною, то розмовляв. Нарешті Ірма подзвонила: «Я вже у Черкаському, в умовленому місці».

Ми з Максом кинули недоїдені бутерброди й наввипередки побігли до машини. Гнали, мов на пожежу. Нерви у самих були, як струни.

Я побачила Ірму метрів за сто. Машина рвучко загальмувала. Жінка швидко підійшла. Вона страшенно схудла й була схожою на підлітка. Я обняла її, поцілувала. Вона дрібно дрижала. За кілька секунд автівка на такій же шаленій швидкості помчала у бік блок-посту.

На кухні військового підрозділу українські солдати пропонували Ірмі поїсти, але вона нічого не хотіла, лиш погодилася на каву. Тільки тихо плакала й приказувала: «Я ще не вірю, що я вирвалася, не вірю! Як я в полоні мріяла побачити український прапор, українських солдат!..» Пригортала кошенятко, що жило у наших вояків, а потім усім показувала папку з назвою «Книга пленной Ирмы Крат».

Я набрала телефон її батька, який вперше почув доччин голос за стільки часу.

Поступово вона розповіла подробиці свого перебування у полоні й звільнення.

У ніч з 4 на 5 липня сепаратисти покинули Слов’янськ який «головнокомандувач ДРН» Гіркін називав своїм «Сталінградом» і клявся за нього вмерти. Ірму та ще двох жінок утримували на третьому поверсі міськвиконкому – по одній у кімнаті. Сусідками Ірми були слов’янський міський голова Неля Штепа та Оксана – журналістка з Києва, яка приїхала рятувати Ірму та й сама опинилася в полоні.

Вранці 5 липня у міськвиконком вперше за два з половиною місяці прийшли співробітники міськвиконкому, які не могли ходити на роботу, бо адмінбудинок весь цей час був «анексований» ополченцями ДНР. Вони стукали у замкнені двері. Ірма відізвалася, назвалася. Коли ломом виламали двері архіву, в якому її утримували, вона побачила чотирьох міліціонерів і цивільних людей. Їй сказали, що ополченці пішли з міста. Але вона чомусь була впевнена, що тепер її розтерзають місцеві жителі. Ірма мертвою хваткою вчепипилася в руку молоденького міліціонера й просила вивезти її у безпечне місце.

Він і справді повіз її спочатку до одних знайомих, але вони відмовилися її прийняти. Адже з міста пішли переважно російські найманці. А свої «ополченці» зняли камуфляж? переодяглися у «гражанку» й розішлися по домівках. Люди не довіряють один одному, приховують свої справжні переконання й припускають, що у Слов’янськ знову може повернутися Гіркін зі своїми головорізами.

Тоді той міліціонер повіз Ірму до своїх тестя й тещі. Вони злякалися, втім, не відмовили зятю. Тільки хазяйка сказала, що не відпустить Ірму, вона житиме у них постійно, бо вони бояться української армії, тож вона буде для цієї сім’ї своєрідним «живим щитом». У свою чергу вони боронитимуть її від місцевих жителів, які не люблять «бандерівців». І коли Ірмі довелося покидати своє тимчасове пристанище, на прохання господині вона написала таку собі «охоронну грамоту» для українських військових про те, щоб не зашкодили цій родині, бо вони допомогли українській журналістці…

Ірма потрапила у полон на Пасху, 20 квітня. По-дурному.  Вона виступила по 112-му каналу й на всю Україну оголосила, що вона, командир жіночої сотні Майдану їде до Слов’янська виручати наших військових, які на двох бронетранспортерах потрапили в полон до Гіркіна. А журналісти телеканалу попросили її вести зі Слов’янська репортажі, за це дали трохи грошей. Та на першій же барикаді бойовики спопашили її й узяли у полон як активістку київського Євромайдану, яку звинуватили у тому, що буцімто вона розстрілювала «беркутівців» на Майдані, катувала їх і навіть відрізала їм голови.

Ірма каже, що її не били, двічі на день давали їсти, зате «давили на психіку». Два з половиною місяці вона знаходилася мало того, що в одиночці, – в абсолютному інформаційному вакуумі. Вона не знала, що відбувається на Донбасі, в Україні. Телефон відібрали й жодного разу не дозволили подзвонити додому. Їй казали, що українська армія несе величезні втрати й скоро Путін введе регулярні російські війська. Спочатку їй називали 1500 убитих українських вояків, потім 5000, в останні дні – 10000 загиблих. Оскільки Ірму утримували в архіві, на звороті усіляких розпоряджень вона почала писати книгу.

Вона просила ополченців обміняти її, але їй казали, що українська влада забула за неї й вона нікому не потрібна. Тричі в Слов’янськ приїздили представники місії ОБСЄ, а також якийсь сановний батюшка з Києва, просили відпустити Ірму з полону, але дарма.

Коли починався обстріл міста, як правило, вночі, деенерівців, котрі охороняли полонянок, з криками: «Пленных валим!» бігли по коридору й спускалися в підвал, а їх залишали на поверсі. Одного разу осколок від снаряда розбив шибку її вікна. Ірмі почали казати, що їй судилося загинути від обстрілів «своїх укрів».

Від неї вимагали сказати російському телебаченню, що вона просить у Росії політичного притулку. Іншим разом, щоб звернулася в ефірі до українських солдат із закликом розвернути дула автоматів проти «київської хунти», як російська імперська пропаганда називає уряд Яценюка. Вона відмовилася від цієї пропозиції й натомість напила головному ДНРівському начальнику в Слов’янську таку вимогу: «Прошу расстрелять меня. Я любила, люблю и буду любить Украину даже в гробу!»

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Її не розстріляли. Хоч відчуття близької смерті не покидало ні на мить, каже Ірма. Плюс самотність і вимушене неробство. Від цього у неї потроху починав «їхати дах». Перед очима не один раз проходило життя, 7-річний син, люди, яких вона зустрічала на життєвому шляху.

Щоб не з’їхати з глузду, Ірма через охоронця передала записку Нелі Штепі, попросивши поділилася художніми книгами. НА відміну від Ірминого, полон Нелі Штепи був, можна сказати, люксовим: до неї щодня приходила донька, приносила домашні страви, ліки й усе, що потрібно.

Ірма оголосила 10-денне голодування, розраховуючи, що сепаратисти зреагують на це й таки випустять її.

-Було дуже важко, страшенно хотілося їсти, – розповідає Ірма Крат. – Від голоду паморочилася голова. Сухарів, які я таємно насушила, відкладаючи зі сніданку та вечері, вистачило лише на 3-4 дні. Тож пила тільки воду. Згадувала свого мужнього діда з роду Кратів  – генерал-поручника армії УРН – Михайла Крата, про якого не так давно український історик, дослідник визвольних змагань Роман Коваль видав книгу «Крізь павутиння змосковщення». Припинила голодування, тільки коли про це попросив головний комендант штабу ополченців Слов’янська.

В останні дні думка звести порахунки з життям була невідступною. Придивлялася, де б краще причепити мотузку зі штори. Якби ще 3-4 дні, може, так би і вчинила… Аж тут несподіване звільнення.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA…Ми поверталися до Ізюму Харківської області, де умовилися зустрітися з Ірминим чоловіком та матір’ю. Ірма дістала кілька аркушів зі своєї заповітної папки, розірвала на дрібні шматочки й викинула у прочинене вікно.

– Що то? – запитала я.

– Прощальні листи мамі й сину, – флегматично відповіла Ірма. – Я їх так і не дописала. Мабуть, підсвідомо відчувала, що залишуся живою…

На АЗС в Ізюмі під’їхали «Жигулі». З кабіни вискочила мама Ірми, обхопила доньку й судомно стискала її в обіймах кілька хвилин. Вона як була на кухні у фартусі, коли подзвонили, що Ірму звільнили, так і скочила в машину.

Ірмі, як і всім, хто пережив полон, потрібен час, щоб оговтатися від психологічної травми. Хочеться вірити, що у неї вже був час переосмислити і переоцінити свої попередні вчинки.

Ми з нею і редактором «Полтавської думки» Олександром Куликом у 2011-му разом рятували від тюрми Вікторію Санжарівець, неповнолітню з Кобеляк, проти якої міліціонери сфабрикували кримінальну справу про вбивство 42-річного афганця.  Але останні два з половиною роки я не відповіла на жоден Ірмин дзвінок. І вона знає, чому.

Та коли постало питання порятунку Ірми, я навіть не згадала про власні обиди. Бо мова йшла про жінку, матір, українку, патріотку. Про життя людини. А воно безцінне…

Людмила Кучеренко, президент Полтавського обласного медіа-клубу

 

More in Новини
S1170003
Українське місто Харків – пораненим бійцям АТО. Фото-відео репортаж.

8 липня 2014 року, Харків, КПП ВЧ А 3306.

Close