Олександр Северин: Вони нас втратили

Джерело – Критика

*****

Мы не можем потерять Украину”

Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров

На сьогодні конфлікт на Донбасі не має ані воєнного, ані політичного швидкого вирішення.

Воєнного рішення нема з двох причин:

1. Росія, хоч і є другою у світі військовою потугою, не має ані воєнних ані воєнно-політичних можливостей для осягнення своєї мети-максимум: виходу суходолом до Криму. Зробити це без великомасштабного і відвертого залучення регулярної армії РФ, силами “лугандонських” бандформувань, які показали свою неспроможність протистояти українській армії, неможливо, а великомасштабне і відверте залучення регулярної армії призвело б як до вочевидь неприпустимого рівня втрат, так і до загальносвітового (хіба що окрім Вануату, КНДР, Абхазії і кого там ще) визнання (хай навіть не усюди офіційного) державою-агресором. Прагнучи натомість до визнання РФ повноправним світовим гравцем, рівно як і до повернення себе самого до “елітного клубу”, Путін собі дозволити цього не може.

Радше за все, подібні, а то і ширші наміри у кремлівського керівництва були навесні, але неочікувано сильна відсіч українських військ, реакція світової спільноти і неочікувано низький рівень підтримки фантомної “новоросії” населенням ті наміри перекреслили.

2. Разом з тим, прямим втручанням наприкінці серпня РФ дала Україні ясно зрозуміти: воєнний розгром своїх маріонеток вона вважає неприпустимим, з огляду на політичну неприйнятність цього для кремлівського режиму. Тому заклики деяких вітчизняних “політиків” та “експертів” до наступу з тим, щоб, як верзнув один з них, “перемогти за 3-4 тижні” (себто за 3 – 4 тижні перемогти регулярну армію другої світі військової потуги) є ознакою або безмежного популізму, загостреного виборчою кампанією, або безмежної ж обмежености, щоб не сказати неадекватности. Втім, кілька місяців тому один відомий достойник взагалі пропонував напасти на РФ самим, щоб, мовляв, далі обміняти захоплені російські міста на Донецьк з Луганськом…

Не існує наразі і політичного рішення, прийнятного для нас, себто для українців, класифікованих путінською пропагандою яко “бандерівці” (а сюди, схоже, тамтешніми пропагандистами включено всіх, окрім ватяних прихильників “русскаго міра”). Напевно, Путін не має і не мав раніше жодного бажання ні включати фейкові “республіки” до складу Російської Федерації, ні визнавати їх у якости державних утворень – потрібні вони йому єдино як інструмент впливу на Україну.

В одному випадку, вмонтувавши їх у той чи інший спосіб через “глибоку конституційну реформу” у примусово федералізовану Україну – отримати через них вирішальний вплив на нашу внутрішню і зовнішню політику. Вочевидь, погодитися на такий статус і такі можливості злоякісного новоутворення ім.В.В.Путіна жодна притомна українська влада не зможе.

В іншому випадку, якщо першого досягти не вдається – “піратські республіки”, будучи по-суті російськими проксі у проведенні агресії, стають джерелом постійної загрози.

В обох випадках, роль “республік” – московський стоп-кран для України. Ціною ж розсмоктування цієї пухлини, встановлення стабільного миру і припинення агресії Кремлем виставляється, як це доволі ясно виглядає, умова залишення всієї України на російській орбіті.

Втім, все це не означає неминучости нескінченної гарячої війни: Росії вигідніше підтримувати конфлікт тліючим, з можливими періодичними загостреннями ad hoc, та малюватися миротворцем на власних пропагандистських лубках, ніж і надалі наражатися на комплекс неприємних і малопередбачуваних політичних  та економічних наслідків. У цьому контексті використання всіх наявних важелів для внутрішньої дестабілізації проєвропейської влади в Україні – якраз те, що Путіну “доктор прописав”, і у напрямку чого вже робляться відповідні кроки, як то нам було явлено, наприклад, 14-го та 15-го жовтня, з подальшими перспективами, мірою можливостей актуальної російської агентури.

Нікуди, певно, не подінуться і нав’язливі кремлівські вимоги “інклюзивного діалогу” (себто з путінськими проксі) та проведення “глибокої конституційної реформи” (себто за їхньої ж участи). Поза сумнівами, діалог слід проводити з вести з легітимно обраними депутатами вільних територій Донецької та Луганської областей і з авторитетними представниками місцевих громад. Щодо ж “глибокої конституційної реформи за широким представництвом всіх регіонів та політичних сил”, яку росіяни хочуть бачити ще й“подотчетной”, то позаяк принцип корисности якісного тролингу ніхто не скасовував, певно було б незле створити якусь “конституційну асамблею” з ну дуже, дуже широким представництвом,  в якій тисячі представників регіонів і політичних сил засідали б рівно стільки років, скільки було б потрібно. Нам. Це так, принагідно.

Міністр зовнішніх справ Росії Лавров, з чола якого не сходить вираз вселенської скорботи, можливо через внутрішню боротьбу високофахового дипломата з добровільно обраною необхідністю виступати на світовій арені зі специфічними номерами на замовлення чекістського вождя, днями (по завершенню міланських зустрічей вождя з Порошенком та європейськими лідерами), в інтерв’ю російським журналістам сказав таке: “Мы не можем потерять Украину, <...> Украина для нас – самый близкий, братский народ, имеющий общие с нами исторические, культурные, мировоззренческие и цивилизационные корни, не говоря уже о языке и литературе”.

У словах Лаврова можна дошукуватися різних нюансів: чи то він так задекларував канонічну русскомірскую віру в апріорну неможливість розлучення двох народів (настільки “братських”, що аж), чи то підкреслив, що Росія ніколи Україну від себе не відпустить – то вже нюанси. Важить, що у цьому зворушливому “мы не можем потерять Украину” вся суть теперішньої російської політики, яка може модифікуватися залежно від обставин, але не змінитися радикально. Політики, де “піратські республіки” на Донбасі – лише її поточні тупі інструменти, по тому, як попередній важкий і тупий єнакієвський інструмент виявився геть непридатним.

У будь-якому випадку довга гра Кремля триває і триватиме надалі, випробовуючи Україну на міцність і витримку та спонукаючи нас, як каже Порошенко, “тримати порох сухим“. Нинішній Президент, певно, перебуває у наскладнішій ситуації з-поміж очільників України, починаючи з Івана Мазепи і не факт, що наступникам Порошенка буде набагато легше. Останні заяви Навального та Ходорковського по Криму, які чомусь скандалізували український медіапростір, лише ілюструють очевидне: у росіян просто нема суспільного запиту на якусь іншу політику щодо України, стратегічно відмінну від лавровського “мы не можем потерять Украину”.

Але насправді, з початком кримської авантюри, а надто – зі смертю першого українського бійця  на Донбасі вони вже нас втратили, час грає на нас, усвідомлення цього буде тривалим і болісним, насамперед для них. І щодо останнього,  властиво, нема чому радіти, але у тому нема нашої провини.

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут