Останні новини

Олександр Северин: Вони нас втратили

Джерело – Критика

*****

Мы не можем потерять Украину”

Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров

На сьогодні конфлікт на Донбасі не має ані воєнного, ані політичного швидкого вирішення.

Воєнного рішення нема з двох причин:

1. Росія, хоч і є другою у світі військовою потугою, не має ані воєнних ані воєнно-політичних можливостей для осягнення своєї мети-максимум: виходу суходолом до Криму. Зробити це без великомасштабного і відвертого залучення регулярної армії РФ, силами “лугандонських” бандформувань, які показали свою неспроможність протистояти українській армії, неможливо, а великомасштабне і відверте залучення регулярної армії призвело б як до вочевидь неприпустимого рівня втрат, так і до загальносвітового (хіба що окрім Вануату, КНДР, Абхазії і кого там ще) визнання (хай навіть не усюди офіційного) державою-агресором. Прагнучи натомість до визнання РФ повноправним світовим гравцем, рівно як і до повернення себе самого до “елітного клубу”, Путін собі дозволити цього не може.

Радше за все, подібні, а то і ширші наміри у кремлівського керівництва були навесні, але неочікувано сильна відсіч українських військ, реакція світової спільноти і неочікувано низький рівень підтримки фантомної “новоросії” населенням ті наміри перекреслили.

2. Разом з тим, прямим втручанням наприкінці серпня РФ дала Україні ясно зрозуміти: воєнний розгром своїх маріонеток вона вважає неприпустимим, з огляду на політичну неприйнятність цього для кремлівського режиму. Тому заклики деяких вітчизняних “політиків” та “експертів” до наступу з тим, щоб, як верзнув один з них, “перемогти за 3-4 тижні” (себто за 3 – 4 тижні перемогти регулярну армію другої світі військової потуги) є ознакою або безмежного популізму, загостреного виборчою кампанією, або безмежної ж обмежености, щоб не сказати неадекватности. Втім, кілька місяців тому один відомий достойник взагалі пропонував напасти на РФ самим, щоб, мовляв, далі обміняти захоплені російські міста на Донецьк з Луганськом…

Не існує наразі і політичного рішення, прийнятного для нас, себто для українців, класифікованих путінською пропагандою яко “бандерівці” (а сюди, схоже, тамтешніми пропагандистами включено всіх, окрім ватяних прихильників “русскаго міра”). Напевно, Путін не має і не мав раніше жодного бажання ні включати фейкові “республіки” до складу Російської Федерації, ні визнавати їх у якости державних утворень – потрібні вони йому єдино як інструмент впливу на Україну.

В одному випадку, вмонтувавши їх у той чи інший спосіб через “глибоку конституційну реформу” у примусово федералізовану Україну – отримати через них вирішальний вплив на нашу внутрішню і зовнішню політику. Вочевидь, погодитися на такий статус і такі можливості злоякісного новоутворення ім.В.В.Путіна жодна притомна українська влада не зможе.

В іншому випадку, якщо першого досягти не вдається – “піратські республіки”, будучи по-суті російськими проксі у проведенні агресії, стають джерелом постійної загрози.

В обох випадках, роль “республік” – московський стоп-кран для України. Ціною ж розсмоктування цієї пухлини, встановлення стабільного миру і припинення агресії Кремлем виставляється, як це доволі ясно виглядає, умова залишення всієї України на російській орбіті.

Втім, все це не означає неминучости нескінченної гарячої війни: Росії вигідніше підтримувати конфлікт тліючим, з можливими періодичними загостреннями ad hoc, та малюватися миротворцем на власних пропагандистських лубках, ніж і надалі наражатися на комплекс неприємних і малопередбачуваних політичних  та економічних наслідків. У цьому контексті використання всіх наявних важелів для внутрішньої дестабілізації проєвропейської влади в Україні – якраз те, що Путіну “доктор прописав”, і у напрямку чого вже робляться відповідні кроки, як то нам було явлено, наприклад, 14-го та 15-го жовтня, з подальшими перспективами, мірою можливостей актуальної російської агентури.

Нікуди, певно, не подінуться і нав’язливі кремлівські вимоги “інклюзивного діалогу” (себто з путінськими проксі) та проведення “глибокої конституційної реформи” (себто за їхньої ж участи). Поза сумнівами, діалог слід проводити з вести з легітимно обраними депутатами вільних територій Донецької та Луганської областей і з авторитетними представниками місцевих громад. Щодо ж “глибокої конституційної реформи за широким представництвом всіх регіонів та політичних сил”, яку росіяни хочуть бачити ще й“подотчетной”, то позаяк принцип корисности якісного тролингу ніхто не скасовував, певно було б незле створити якусь “конституційну асамблею” з ну дуже, дуже широким представництвом,  в якій тисячі представників регіонів і політичних сил засідали б рівно стільки років, скільки було б потрібно. Нам. Це так, принагідно.

Міністр зовнішніх справ Росії Лавров, з чола якого не сходить вираз вселенської скорботи, можливо через внутрішню боротьбу високофахового дипломата з добровільно обраною необхідністю виступати на світовій арені зі специфічними номерами на замовлення чекістського вождя, днями (по завершенню міланських зустрічей вождя з Порошенком та європейськими лідерами), в інтерв’ю російським журналістам сказав таке: “Мы не можем потерять Украину, <...> Украина для нас – самый близкий, братский народ, имеющий общие с нами исторические, культурные, мировоззренческие и цивилизационные корни, не говоря уже о языке и литературе”.

У словах Лаврова можна дошукуватися різних нюансів: чи то він так задекларував канонічну русскомірскую віру в апріорну неможливість розлучення двох народів (настільки “братських”, що аж), чи то підкреслив, що Росія ніколи Україну від себе не відпустить – то вже нюанси. Важить, що у цьому зворушливому “мы не можем потерять Украину” вся суть теперішньої російської політики, яка може модифікуватися залежно від обставин, але не змінитися радикально. Політики, де “піратські республіки” на Донбасі – лише її поточні тупі інструменти, по тому, як попередній важкий і тупий єнакієвський інструмент виявився геть непридатним.

У будь-якому випадку довга гра Кремля триває і триватиме надалі, випробовуючи Україну на міцність і витримку та спонукаючи нас, як каже Порошенко, “тримати порох сухим“. Нинішній Президент, певно, перебуває у наскладнішій ситуації з-поміж очільників України, починаючи з Івана Мазепи і не факт, що наступникам Порошенка буде набагато легше. Останні заяви Навального та Ходорковського по Криму, які чомусь скандалізували український медіапростір, лише ілюструють очевидне: у росіян просто нема суспільного запиту на якусь іншу політику щодо України, стратегічно відмінну від лавровського “мы не можем потерять Украину”.

Але насправді, з початком кримської авантюри, а надто – зі смертю першого українського бійця  на Донбасі вони вже нас втратили, час грає на нас, усвідомлення цього буде тривалим і болісним, насамперед для них. І щодо останнього,  властиво, нема чому радіти, але у тому нема нашої провини.

More in Війна, Влада, Національна безпека, Події, Політика, Військо, Президент, Статті
Верховна Рада на прощання ухвалила закон про переселенців

20 жовтня Верховна Рада все таки ухвалила закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», який відкриває можливості для...

Close