Останні новини

А ми казали. Батьки й діти або зміна поколінь

Продовжуємо витягати важливі тексти з архівів Майдану. Іще один пророчий текст від майданівців.

Батьки й діти або зміна поколінь http://maidan.org.ua/arch/arch2002/1037088028.html
11/12/2002 | Фідель
Як на мене, ця тема вкрай цікава. Важко не погодитися з автором по головним тезам, але виникає запитання, невже дійсно моє покоління Х – 63-74 рр. не спроможне на прихід до влади. З погляду на це, чи не варто провести опитування на Майдані: хто – вік, стать, освіта, політична прихильність до ключових ідей (парламентська, президентська республіка тощо) знаходиться на Майдані?

Батьки й діти
В українській політичній еліті назріває розрив поколінь
http://www.day.kiev.ua/2002/202/
——————————————————————————–
Олександр ЛИТВИНЕНКО, заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень, доктор політичних наук; Сергій ЯНІШЕВСЬКИЙ, старший консультант
——————————————————————————–

Майбутнє суспільства та держави далеко не в останню чергу визначається її елітою, її рисами та здатністю адекватно й оперативно відповідати на виклики часу. У численних дискусіях про сутність і напрямки реформ в Україні якось випадає людський чинник. Тим часом якісний політичний аналіз, а тим більше ефективне прогнозування неможливі без чіткої відповіді на запитання: хто плануватиме й реалізовуватиме ці реформи? Чи спроможні нинішні та майбутні покоління української еліти свідомо здійснювати масштабні перетворення суспільного життя?
Кожне покоління еліти (та й суспільства загалом) має свої особливості, свій характер, які зумовлені специфікою часу його становлення та соціалізації, зокрема, різний заряд соціальної енергії. Одні покоління залишають яскравий слід в історії, роль інших обмежується кількома малопомітними штрихами. І поширене уявлення про те, що прихід нового покоління в політику за визначенням призводить до змін на краще — насправді усталена помилка. У таких випадках можливі й консервація status quo, і навіть погіршення ситуації.

Характер і своєчасність зміни поколінь еліти суспільства багато в чому визначають темпи й характер його розвитку. Тому цікаво зазирнути на сьогоднішній і завтрашній день української політики з погляду поколінь.

Структура поколінь української політичної еліти багато в чому подібна до російської, тому в нашому випадку цілком можливе застосування класифікації, запропоновану відомим соціологом Ю. Левадою. Він виділяє такі покоління радянської та пострадянської еліт:

революційне (1890-і роки нар.);

пореволюційне (1900 — 1920 р. нар.);

воєнне (1920 — 1928 р. нар.);

повоєнне (1929 — 1943 р. нар.);

покоління застою (1944 — 1968 р.нар.);

покоління перебудови (ті, хто народився після 1969 р.).

Навіть при побіжному поглядові на історію СРСР є очевидним різний потенціал політичної активності цих поколінь. Пореволюційне, прийшовши у велику політику в 1930-х роках, утрималося там до середини 1980-х: символічними часовими рамками його «політичного життя» можна вважати «великий терор» 1937 року і горбачовську кадрову революцію середини 1980-х. Тобто йдеться про півстолітнє домінування в радянській політиці тих, хто народився в 1900-і і 1910-і роки, тих, хто втілював у життя «сталінський проект» світової наддержави.

Наступне за ним — воєнне покоління. Час його соціального становлення збігся з Великою Вітчизняною війною.

Повоєнне покоління, навпаки, виявилося політично сильнішим і більш значущим від своїх безпосередніх попередників. Саме воно підготувало та здійснило перебудову, саме ця вікова група складала кістяк «шістдесятників» — покоління, яке сформулювало новий, «демократичний проект» розвитку суспільства. До речі, наявністю власного проекту розвитку суспільства, який враховує специфіку сучасності і спрямованості в майбутнє та визначає політичну спроможність тієї чи іншої вікової когорти еліти суспільства.

В Україні роль цього покоління була ще більш значущою, шістдесятники фактично «виносили» нашу незалежність.

Існує давно виявлена соціологією закономірність — покоління «післяпереломні» мають найбільший потенціал соціальної активності, в той час як «мирні», і, що цікаво, «переломні» покоління звичайно значно пасивніші, їхні представники в своїй масі більш байдужі до проблем перевлаштування суспільного життя. Пасивність «мирних» поколінь — прямий наслідок благополуччя часів їхнього становлення. Що ж до поколінь, час соціалізації яких збігся з масштабними суспільними кризами, то пережита соціальна травма визначає своєрідний мінімалізм їхніх політичних і соціальних запитів. Підтвердження цього можна знайти й у російській історії, і в досвіді інших країн, досить пригадати Шлезінгера з його циклами американської історії.

В українській політиці всі 11 років незалежності домінувало й продовжує домінувати повоєнне покоління, підтверджуючи наведену вище закономірність. Його представники почуваються цілком упевнено — незалежно від їхніх політичних поглядів. Досить назвати Леоніда Кучму, Леоніда Кравчука, Івана Плюща, Олександра Ткаченка, Олександра Мороза, Володимира Горбуліна, Євгена Марчука, Олександра Омельченка, Геннадія Удовенка, Анатолія Зленка, Юхима Звягільського, Станіслава Гуренка, — і це далеко не повний список.

Більшість із них демонструють не лише політичне довгожительство, але й завидне вміння тримати удар, підійматися з політичного небуття. Більшості властива особиста масштабність і самодостатність: практично всі є могутніми фігурами, нетривіальними індивідуальностями, справжніми «політичними важкоатлетами».

Люди, які виросли за скрутних повоєнних часів та пройшли своєрідний тест на виживання, виявляються набагато сильнішими за тих, які йдуть за ними, котрі росли за умов благополучного побуту, стабільного суспільного розвитку, що й пояснює силу подібних генерацій. Звернімо увагу на ще одну особливість: внутрішньоукраїнська ротація еліти традиційно проходила в напрямку від провінції до центру, від села до міста й більшість політиків генерації повоєнної пори, входячи до активного суспільного життя, змушені були не лише боротися із суворістю часу, але й долати опір значною мірою іншого культурного середовища. Відповідно й рівень соціального гарту в українських «політичних довгожителів» — ще той.

Необхідно зазначити, що це покоління, загалом, реалізувало своє надзавдання: забезпечення переходу від УРСР до незалежної України. Питання незалежності України перестало бути темою для дискусії.

Услід за повоєнним поколінням в українській еліті йде покоління «застою». В українській політиці на перших ролях чимало його представників (Віктор Медведчук, Анатолій Кінах, Володимир Литвин, Віктор Ющенко, Володимир Семиноженко, Юлія Тимошенко, Сергій Тігіпко), однак загалом це покоління поки що не визначило політичного порядку денного, не висунуло власного проекту суспільного розвитку. Не даремно про політиків, що належать до цієї генерації, говорять як про особливих прагматиків. Незважаючи на зовнішню активність, перспективних планів розвитку країни і значущих у масштабах всього суспільства ідей неутилітарного характеру вони наразі не запропонували. Логіка їхньої сьогоднішньої поведінки полягає в продовженні політичної традиції, закладеної старшим поколінням.

Більше того, зазначмо, що декому з тих, кого в Україні традиційно номінують як перспективних реформаторів, вже під 50! Інерція віку, своєю чергою, знижує здатність до інновативної поведінки. До того ж зменшується число однодумців, спроможних стати опорою реформатора — політичні команди формуються звичайно з ровесників, людей ідейно близьких, які мають схожі цінності та установки. Тобто в ситуації, коли сьогоднішні «реформатори» (лапки вжиті виключно для позначення умовності кліше такого роду) дістануть простір для реалізації своїх сміливих планів перевлаштування суспільства, які, проте ще виразно не сформульовано, реформи просто може бути не забезпечено відповідним людським потенціалом.

Наступне за поколінням «застою» покоління «перебудови» за деякими ознаками — певний аналог «воєнного» покоління. Важлива риса таких поколінь — вищезгаданий мінімалізм соціально-політичних цілей. Їх представники дорослішають під час загальної кризи і тому боязнь невпорядкованості та невпевненість у завтрашньому дні стає домінантою їхньої соціальної поведінки. Звідси межа соціальних прагнень — досягнення прийнятного рівня життя для себе та своєї родини, розвиток власного, бажано не дуже великого й не дуже помітного бізнесу. Причому це притаманне навіть найбільш заповзятливим та мобільним «дев’яностникам». Дійсно, представники цього покоління, загалом успішні в різних сферах громадського життя (бізнес, наука та інші), до активної політики, за рідким винятком, не йдуть. Небагато представників цієї генерації, що прийшли до великої політики, скоріше забезпечують «успадкування престолу»: «діти» — розпорядники й гаранти «батьківських» капіталів. Це покоління індивідуалістів-прагматиків, соціальну енергію більшості з яких спрямовано на облаштування власного життя, а не на розв’язання глобальних завдань.

Як результат — в українській політичній еліті назріває серйозний розрив поколінь. Поки що при владі покоління «батьків», покоління «дітей» старіє, а в сьогоднішній Україні невідворотно дорослішає (старіє) вже навіть покоління онуків. Дуже можливо, що на перші ролі вийдуть відразу правнуки, оминаючи постарілих на лаві запасних дітей та онуків. Відповідно, ні про яку спадкоємність політичного та управлінського досвіду говорити не випадає. Тим часом, у кожного покоління еліти є свій історичний час, у який воно може в повній мірі розкрити свій потенціал, у який його запити збігаються з очікуваннями суспільства. Якщо цей час утрачено, політичне покоління вже не відбудеться, як реформаторська сила, хоча окремі його представники, можливо, знайдуть себе за нових реалій.

Домінуюче зараз у еліті повоєнне покоління природно зайняте більше підтримкою існуючого порядку речей, до вирішення цього завдання залучається й покоління застою. Покоління «перебудови» в політиці практично немає. Основний наслідок цього — відсутність в Україні нині і на найближчі 5 — 10 років перспектив появи якісно нової політичної еліти, спроможної реформувати систему суспільних відносин, яка склалася.

До речі, з цього погляду можна по-новому інтерпретувати й результати останніх парламентських виборів. Соціально активна частина населення вимагає реформ, але аж ніяк не горить бажанням їх здійснювати, — за великим рахунком, її влаштовує існуючий порядок речей. У ситуації, яка склалася, навряд чи виправдані прогнози успішної реалізації планів будь- яких кардинальних суспільних трансформацій.

Зазначмо, щоправда, що описана «залежність поколіня» не носить універсального характеру. Розвинені суспільства створюють механізми, які послаблюють залежність від чинника покоління. Насамперед, йдеться про налагоджені механізми ротації еліт, стабільні суспільні інститути, традиції, процедури, що функціонують незалежно від згаданих демографічних особливостей. Однак Україна як держава ще дуже молода, й відповідні механізми або не ефективні, або їх взагалі не створено.

Отже, протягом найближчих 7 — 10 років дуже ймовірним є збереження нинішньої ситуації повільних реформ. На наш погляд, час покоління, спроможного здійснити радикальне перевлаштування українського суспільства, ще не прийшов. Першим дійсно реформаторським поколінням української політичної еліти зможе стати «постперебудовне» покоління, тобто ті, хто народився після 1982 року, нинішні першокласники незалежної України. Але для того, щоб це покоління «вистрілило», нинішня еліта має забезпечити формування та інституційне оформлення механізмів ротації еліти, закласти основи прогресивної суспільної ідеології. Однак існує велика небезпека, що це покоління не зможе цього зробити, і лихоліття в Україні затягнеться.

More in Влада, Політика, Суспільство, Технології, Статті
Акция в поддержку Грузии “Нет – путинским марионеточным республикам!” 15 ноября

Грузинский народ всегда поддерживал народ Украины в тяжёлые моменты нашей истории! В числе небесной сотни есть и гордые сыны Грузии!...

Close