Останні новини

А ми казали. Про позитив у негативі, або для чого Україні “Чорний вівторок”

Продовжуємо перепублікацію наших статей, які виявилися пророчими, або досі є актуальними. Зверніть увагу на виділене жирним нижче. Якби українці не створили паралельну систему забезпечення армії, то країни б вже не було. Тепер час зайнятися і будівництвом інших паралельних структур держави.

додано: 28-04-2010 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1272468476.html

автор: Світлана Мормель

«Чорний вівторок» знову «розділив Україну» (йдеться про ратифікацію в Верховній Раді так званих Харківських Угод, які зрештою були денонсовані в односторонньому порядку Державною Думою РФ 31 березня 2014. – ред.) .

Частина українців сприйняла останні події як страшну поразку, безперечну загрозу існуванню самої держави Україна. Частина населення України – як «відновлення» «історичної справедливості» (відповідно до телевізійної картинки подібне «відновлення» підкріплювалося російськими державними прапорами та, в поодиноких випадках, прапорами радянського зразка, за які необхідно було триматися під час монологу про те, як добре від цього Україні). Ще якійсь частині було байдуже, а дехто вважав, що проблема зовсім не у флоті.

Осібно мене весь цей день не полишало, ні, вже не враження, а переконання, що вся «телевізійна картинка» не більш ніж середньої руки лицедійство. Коли депутати навіть від камер вже не приховують, що ось, до початку засідання вони «ручкаються» і посміхаються, а потім, за командою, починають кидатися яйцями (все за сценарієм, реквізит, перепрошую, парасольки, завчасно заготовані і вчасно відкриті). Так само як і інші складники, як то прапори, плакати і димові шашки – все на своєму місці, враховано та по завершенні вистави здано реквізитору. Ну і на «біс» – чергові монологи про «не змогла я» і «вона бяка».

Що в цьому поганого? Дві речі. Що весь цей театр абсурду, який викликає асоціації не так з образами диктатури і привидами комунізму блукаючими Європою, як з фільмом про те, як «Іван Васильович змінює професію» (пам’ятаєте? «Кємська волость? Забирайте»), разом з його лицедіями є нашою об’єктивною реальністю. І Віктор Федорович Янукович, і не менш відомі інтелектуали Азаров і Табачник, також загальновідомі як видатні українофіли, дійсно приймають рішення від імені України. Другим не меш приємним аспектом цієї справи є той факт, що за результатами цієї вистави нині в Україні не залишилося жодної інстанції, інституту, інституції чи якимось іншим чином формалізованого угрупування апелювати до якого мало б бодай якийсь, хоч би й примарний, сенс. Спільними зусиллями наявні політичні актори створили нарешті ситуацію, коли і влада і опозиція і свобідні патріоти і іже з ними противсіхи повністю дискредитували будь-які державні та політичні інститути та засоби взаємодії. Апелювати немає до кого.

Що в цьому доброго? Добрими є наслідки.
За результатами бурхливої діяльності адміністрації театру абсурду в Україні, Україна отримала унікальний шанс «повернення» до часу 1990 року. Про це вже здогадуються навіть народні депутати, вже і пропозиції «перезавантажити» виставу надішли. Проте одного вони виглядає так і не зрозуміли. Що ситуація, яка для декого виглядає безпрограшною – або добровільне повернення в статус колонії, або силовий сценарій з відповідними наслідками, які ми вже спостерігали менш ніж два роки тому в Грузії, направду такою не є. Існує як і завжди й третій варіант.

Колись європейські інтелектуали вигадали такий термін – «паралельне суспільство», одну з найбільших страшилок сучасної європейської державності. Цим терміном описували досить різні прояви реальності, колись одним з них був сценарій, що зараз загальновідомий як Косовський, зараз термін застосовують як звинувачення на адресу окремих етнічних, переважно мусульманських, громад у різних країнах Європи та до прихильників домашнього виховання. Проте, за загальним змістом цей термін значно ближче до банального, заговореного до дірок громадянського суспільства, ніж до всіх тих страшилок. Так ось, на моє глибоке переконання в української політичної нації віднині немає іншого виходу. Вона мусить збудувати те саме громадянсько-паралельне суспільство. Або Україну доїдять ті самі, котрі «за мір во всьом мірє».

Методи розбудови подібного суспільства також є загальновідомими, і вже давно набули форми сталих виразів. Направду є лише одне «але». Полягає воно у тому, що від самого початку мають бути сформовані «граничні умови». Ці граничні умови також вже давно не є ніяким секретом.

На практиці вони ті самі, що мали бути виконані ще тоді, на самому початку 1990-х. В першу чергу – це люстрація. Бо в громадському русі паралельно-громадянського суспільства участь прийняти може кожен, але сенс воно матиме, а не вийде на ще один повтор, лише в тому випадку, якщо після повалення режиму жоден з тих, хто обіймав державні посади до цього не матиме можливості прийти до влади.

Інші два кити цієї схеми також загальновідомі: відновлення принципу приватної власності та засудження комуністичної ідеології з забороною комуністичної партії та відповідної символіки. Оці три прості речі є і граничними умовами і «пробними каменями», без реалізації яких чергова спроба побудови України буде не більш ніж перезавантаженням існуючої системи.

Попри загальновідомість і простоту формулювання не слід розраховувати на простоту виконання. Адже без спроб повторно їх «обійти» не обійдеться. Так само буде здійснена спроба замінити «любих друзів» та «найкращих у світі кучмістів» на «любих діток» (дивимось біографії сучасних політиків молодших за 40 років) і видати їх за «нові обличчя» (наслідком недотримання принципу і є театр абсурду який ми нині спостерігаємо). Не менш привабливою є й надія підмінити запровадження принципу приватної власності як соціальної цінності прихватизацією (наслідком буде проводження рейдерства та інших брудних оборудок з власністю та проблемами з ЖКХ). Ну а повторення фінту вухами з ідеологією, вже один раз здійсненого і навіть не приховуваного (в одному з давніх інтерв’ю Леонід Кравчук прямим тестом сказав, що тимчасовою забороною врятував комуністичну партію) призведе до подальшої відсутність не лише ідеологічних партій в Україні, але й постійної загрози існуванню української політичної нації.

На останок – історично-міфологічне. Вперше на політично-збройне упокорення України Російською імперією і повалення тої імперії українцями знадобилося 300 років, вдруге на політично-збройне упокорення і формування нової імперії та повторене її повалення українцями знадобилося лише 70. На формування нового проросійського формоутворення вже в незалежній Україні і його зрушення з місця в результаті помаранчевої революції менше 15. Хід української історії набирає обертів…

More in Влада, Національна безпека, Політика, Суспільство, Статті
10547855_735557789849160_8536399263615903178_o
Польський досвід. Народна дипломатія, відношення до Росії

В Варшаві 15 жовтня 2014 року нас приймали в палаці для урочистих прийомів МЗС (де приймають президентів). Приймав Adam Daniel...

Close