Останні новини

Сергій Грицаєнко. Ядерне питання: 18 років безхребетності

Передмова. Під час візиту делегації ІЦ «Майдан Моніторинг» в Польщу ми зустрічалися з дуже впливовими політиками, серед них був бувший міністр оборони Польщі Януш Онишкевич. Він сказав нам –  очевидно, що Україна має право ставити питання про відновлення ядерного статусу через порушення Будапештського Меморандуму.

Наша організація вважає, що треба не просто ставити це питання, а починати роботу по відновлення ядерного статусу нашої держави. І негайно! Це вже фактор світової безпеки.

І тому подаємо скорочений передрук статті 2009 року, яку ми вважаємо дуже актуальною. Більше, ніж 5 років тому.

Це не каламбури, не «приколи»,
а реалії сурової доби:
хочеш мати те, чого не мав ніколи,
те роби, що досі не робив!

Володимир Красіленко

Японська легенда оповідає, що юнак Ходзе Дзінсуке, мріючи помститись видатному майстру фехтування, який вбив його батька, знайшов унікальний шлях до перемоги [1]. Він розумів, що звичайний поєдинок з першим фехтувальником Японії дорівнював би самогубству. Після довгих роздумів він дійшов висновку, що єдиною можливістю здійснити задумане, не вдаючись до вбивства з-за рогу, було б встигнути вихопити меча з піхов і завдати вирішального удару ще до того, як це зробить супротивник – випередити його на першому етапі, коли він буде діставати меча з піхов. Протягом трьох довгих років вдосконалював молодий самурай свою майстерність, єдиний рух – видобування меча, доводячи його до неймовірної швидкості. І його розрахунок виявився вірним – пальці ворога лише торкнулись руків’я меча, а він вже впав, розрубаний швидким ударом. І сьогодні майстри яйджитсу можуть розрубати навпіл падаючу краплю води і вкласти меча у піхви ще до того, як обидві половинки краплі торкнуться землі…

Раптовий комбінований напад японської палубної авіації та підводних човнів на американські військово-морську та повітряні бази в околицях Перл-Харбора, здійснений в грудні 1941 року, був своєрідним застосуванням тактики яйджитсу в війні 20-го сторіччя: нейтралізація тихоокеанського флоту США на 6 місяців дозволила Японії захопити більшу частину Південно-Східної Азії. Але менш ніж за чотири роки американці застосували тепер вже ядерне “яйджитсу” та поставили крапку в другій світовій війні. Вирішальним аргументом в діалозі про “справедливий” світовий устрій стає володіння ядерною зброєю.

Протягом понад 60 років з часу перших атомних бомбардувань ядерна зброя зазнала величезної модернізації: від перших ядерних пристроїв “гарматного” типу з низьким к.к.д. (близько 1,4 %) до “Царь-Бомби” (“Кузькіной матері”) потужністю 50 мегатонн та від громіздких перших бомб (або й просто непридатних до транспортування спеціальних пристроїв типу триступеневого “2лті”) до сучасних боєголовок, що встановлюються на ракетах різного класу. Незворотньо зростає коло держав, які володіють технологією виготовлення ядерної зброї: свої можливості майже одночасно продемонстрували Індія та

Пакистан; останні роки активно обговорюється зміст та “небезпека” ядерної програми Ірану. За даними “Вікіпедії”, сьогодні 7 держав відкрито декларують своє володіння ядерною зброєю, 4 – “підозрюються” в володінні, 12 (до яких належить Україна) – раніше володіли або мали на своїй території, ще 6 – мають спроможність створити ядерну зброю.

Багато хто з нас пам’ятає миролюбну фразеологію керівництва СССР про бажання ядерного роззброєння, якому нібито лише підступні імперіалісти-“палії війни” не давали здійснитись. В чому тут річ, і як ці слова комуністичного керівництва про миролюбність узгоджувались з його діями та справжніми намірами? Досить детально позицію московського керівництва в ядерному питанні дослідив Міхаіл Вослєнскій [2]: “…[комуністична] номенклатура війни не бажає, вірніше – боїться. Але боїться вона не багатомільйонних людських жертв (важко налякати цим спадкоємців Леніна і Сталіна). Боїться вона за себе.

Номенклатура страхається ядерної війни. “Ну, що ж, – скаже читач. – Це благородний страх!” Так, але не подумайте, що страшна номенклатурі ядерна війна тим же, що й нам з вами: колосальними жертвами, загрозою існуванню цивілізації. Номенклатура готова заради своєї перемоги пожертвувати десятками мільйонів людей на фронті, як легко жертвувала вона ними в другій світовій війні. Але готова номенклатура до цього за двох умов: 1) що сама не потрапить до числа жертв та 2) що не постраждає її влада. А саме застосування ядерної зброї не дає гарантії ані того, ані другого.

Певна річ, номенклатурне керівництво вже обладнало надійні й комфортабельні атомосховища для себе та своєї челяді: це й робиться під маркою “цивільної оборони”. Але, зберігаючи дорогоцінні життя номенклатурників, такий захід безсилий зберегти їхнє панування, бо буде зруйновано всю інфраструктуру влади, та не буде й підлеглих, якими можна керувати. Номенклатурники знають: якщо після ядерного удару виповзуть вони зі своїх бетонованих покоїв на дбайливо знезаражувані челяддю ділянки атомної пустелі, залишаться вони без влади. Тому що яка ж це влада, якщо Генеральний секретар ЦК, за виразом Салтикова-Щєдріна, “досягне лише того, що передавить всіх обивателів і, як стародавній Марій, залишиться на руїнах один з завідуючим листуванням”.

Ось чому з такою завзятістю номенклатура вимагає ядерного роззброєння. Зрозуміло, роззброєння супротивника, а не свого власного. Відповідно номенклатура точно з таким-же завзяттям чинить опір дієвим формам міжнародного контролю за забороною ядерної зброї. Свій страх перед ядерною зброєю, від якої неможливо сховатись за спини радянських солдатів, номенклатура видає за турботу за долю людства.”

Тож слід визнати: проти зазіхань Московської гебістсько-номенклатурної держави на світове панування ядерна зброя є найпереконливішим аргументом, бо зі страхом сприймається цим кодлом – істотами, що керуються не Божими заповідями, а кримінальною психологією (“дают – бєрі, бьют – бєгі”). І це слід обов’язково враховувати в оцінці ситуації в її розвитку та в виборі оптимального напряму дій Проводу української нації на ближчу й далеку перспективу, залучаючи, за необхідності, кваліфікованих національних експертів до розгляду даного питання.

“Навіщо нам, українцям, обговорювати все це?” – може запитати читач. По-перше – для того, щоб оцінити всю складність ситуації. По-друге – щоб зрозуміти, що положення є дійсно надзвичайно складним, але аж ніяк не безнадійним, та обрати оптимальний шлях на майбутнє. Для визначення лінії в ядерному питанні слід, по-перше, дати вірну оцінку ролі ядерної зброї в сучасному світі. Слід визнати, що сама по собі наявність ядерної зброї ще не гарантує безпеку держави – наприклад, не убезпечує Францію, Індію від етнічних заворушень, не рятує приречену на розпад Московську імперію. Але очевидна ефективність ядерної зброї заслуговує на увагу. Тож, щоб не припустити повторення проектів “чотирикутників смерті” на своїй землі, нам, українцям, за таких обставин не уникнути пошуку чесної відповіді на запитання: 1) чи вірно вчинило керівництво України на чолі з Кравчуком, відмовившись від ядерної зброї на початку 90-х років? 2) що слід робити тепер?

Теза, з якої виходили місцеві (язик не повертається сказати “українські”) політики, відмовляючись від ядерного потенціалу, було твердження, що Україна не має повного циклу виробництва ядерної зброї. Дійсно, ті ядерні боєприпаси, які залишились на українській землі після розпаду СССР, було виготовлено на підприємствах, розташованих на території Російської Федерації. Правда і те, що для повноцінної приналежності до “ядерного клубу” необхідно мати повний технологічний цикл розробки, виробництва та випробування ядерної зброї. В Росії для цього існує 13 ядерних міст-“майданчиків” (Арзамас-16, Челябінськ-70, Свердловськ-45 та ін.), Центральний полігон Нова Земля (інші полігони опинились за кордоном – в Казахстані). В Україні ж нічого подібного немає. Тож на перший погляд виглядає справді розумно вчинок Кравчука: і зброю, з якою українці все одно не змогли б дати собі ради, віддав, й копійчину якусь за це для держави отримав, і “авторитет України на міжнародній арені” таким чином підняв – вище нікуди. “І оце б то наче й правда, а воно зовсім брехня”, казав Кирило Тур.

Навіть якщо погодитись з тим, що необхідність відмови від зберігання на нашій території ядерних боєприпасів, наявних на момент проголошення незалежності, справді існувала, викликає щонайменше подив той спосіб, в який ядерні боєприпаси було передано до Росії. Керівництво України на чолі з Кравчуком почало з постійного повторення твердження про те, що Україна “прагне” стати без’ядерною країною, щоб показати приклад всьому світові. І дійсно показали – приклад того, як перетворити третю за розміром ядерного арсеналу армію на посміховисько для всього світу: навіть недорозвинуті сомалійські бомжі впевнені, що можуть заробляти гроші на цяцьки до носа та збільшення своїх гаремів, безкарно знущаючись над елітою українського торгового флоту.

Відомо, що ядерні боєприпаси становлять цінність в комплексі з засобами доставки – ракетами, артилерійськими комплексами, стратегічною авіацією. Для противаги потенційному агресорові – Московській державі – дійсно було б достатньо залишити невелику кількість засобів доставки малої й середньої дальності, перенаціливши їх з цілей в Європі на стратегічні об’єкти в тилу “вічного стратегічного партнера”: пункти управління, Кремль, електростанції, аеродроми, підприємства хімічної промисловості тощо. Реальної необхідності в збереженні засобів доставки великої дальності, призначених для завдання удару по території Сполучених Штатів дійсно не існувало: не тому, що Сполучені Штати більш прихильно ставляться до нашої незалежності (США переймаються нашою долею не більше, аніж українці – долею аборигенів Океанії чи африканських племен); але вони, принаймні не висували територіальних претензій до України та не прагнуть чинити військовий тиск безпосередньо на нашій землі. Українське керівництво на чолі з Кравчуком (не втомлюсь повторювати!) тоді вчинило згідно з кравчуківським гаслом, тобто “не так”: ще до підписання будь-яких угод до Росії було вивезено всі засоби доставки малої й середньої дальності (чи не для того, щоб “старший брат” зміг перенацілити їх вже на Україну?!), а стратегічне озброєння, призначене для атаки території США, стало предметом переговорів. Реакція Вашингтону на цей ідіотизм була достатньо природною: фактично ультимативна вимога якнайшвидше позбутись ядерного озброєння, призначеного для удару по американській території. Відвідини Києва Клінтоном та задоволення американських вимог в угоді, підписаній в січні 1994 року в аеропорту “Бориспіль”, було закономірним результатом такої бездарної політики. Злочинні дії Кравчука в той час мають бути розслідувані, досліджено походження коштів на його та контрольованих ним структурах, “СДПУ(о)” та дружніх їм бізнес-структурах, механізм злочину проти нації – з’ясовано, а організатори й виконавці – покарані.

Ядерний потенціал – це не лише вироблений цикл виробництва зброї та готові до використання боєзаряди, а й кадри – наукові школи розробників ядерних пристроїв, дослідників ядерного й термоядерного вибуху, спеціалістів високого класу, здатних забезпечити розробку, виробництво та постійне вдосконалення ядерних технологій. Тож, щоб сподобатись Москві й Вашингтону, місцева влада не лише відмовилась від техніки, що ще можна пробачити, а й створила нестерпні умови життя для наукової й технічної еліти. Можна нескінченно довго порівнювати цифри, які покажуть, наприклад, що Кравчук витрачав більше коштів на улюбленого пса, аніж мав грошей на харчування український науковець навіть зі світовим ім’ям. Особисто я ніколи не забуду випадок з професором Анатолієм Васильовичем Кузніченком, завідуючим лабораторією ядерної спектроскопії Харківського національного університету. 1996-го року влада припинила виплачувати велику частину зарплатні науковим підрозділам вищих навчальних закладів. Тож, щоб просто фізично вижити, науковцям доводилось шукати випадкові заробітки та займатись городами (особисто мене виручало збирання ягід малини, вирішення задач та виготовлення креслень студентам тощо). На відміну від більшості, закоханий в фізику професор Кузніченко не став займатись незвичними для себе справами і, залишившись без грошей, перейшов на хліб та воду, продовжуючи писати статті про нецікаве вже нікому крім нього явище “ядерної райдуги”; внаслідок такої відданості справі він потрапив до лікарні з дистрофією. Лише допомога закордонних вчених врятувала його тоді від голодної смерті; але здоров’я було підірвано, і кілька років тому він помер. Фактично ще з проголошенням “без’ядерної української мрії” він був викреслений з життя – ніби зайва деталь в любому серцю нинішнього можновладця проекту кастрованої “без’ядерної України”., Держава таки визнала значення його роботи – за дослідження “ядерної райдуги” він навіть отримав Державну премію. З часом було запроваджено наукові пенсії, тож зараз положення вчених відносно пристойне. Але головний зміст того, що робилось в 90-ті – демонстрація непотрібності державі людини: коли, наприклад, в Києві відмиваються десятки мільйонів гривень на постійному розбиранні-збиранні центральних вулиць та залізничних вокзалів, подібне приниження наукової еліти виглядає невмотивованою жорстокістю до тих, хто насправді становить найбільшу цінність для держави.

Слід визнати, що згадані факти – вже історія, і “запізно грюкати кулаком по столу, коли ти вже лише страва”. За відмову від ядерної зброї “українська” влада отримала компенсацію в розмірі 175 млн. доларів – вартість кількох гравців сильного футбольного клубу. Фактично “Схід і Захід (Москва і Вашингтон) разом” виступили проти високотехнологічного майбутнього України, вимагаючи перетворення ,на безборонну територію, зручну для колонізації й контролю.

Що ж відбувається сьогодні? Що робить “нова” (“помаранчева”) влада, які перспективи має Україна в ядерному питанні? Політична влада не робить НІЧОГО, лише фіксує та інколи коментує розвиток подій. Тому ситуація змінюється частково за інерцією, частково – під дією рівнодійної зовнішніх впливів. Єдине дає надію – вчені навчились за 18 років втрачених можливостей самі підтримувати себе та один одного, знаходити якісь мінімальні кошти, роботу за кордоном, хаотичні наукоємні замовлення, і в глибині душі у декого ще залишаються надія та мрія про СПРАВЖНЮ роботу на українській землі. Але це стане реальністю лише коли влада належатиме українським націоналістам, а не виразникам інтересів інших держав. А поки що – навіть фахівців для атомної енергетики України готують в Московському інженерно-фізичному інституті, сплачуючи за це Росії валютою; в той же час висококваліфіковані фахівці з ХФТІ змушені шукати повноцінну роботу за кордоном (нерідко – в тій же Росії), в кращому разі – закордоні замовлення. Невже не можна було за 18 років підготувати відповідні програми навчання необхідних фахівців в Україні? Можна (й треба!) було. Чому ж не підготували? Тому що так питання навіть не ставилось: завдання нинішньої “української” влади полягає не у подоланні тимчасової залежності від Росії, а у перетворенні її на перманентну. І поки при владі терпітимемо неукраїнський коктейль чиновників з “общєчєловєчєскімі” антиукраїнськими поглядами – іншого чекати не доводиться. Парадоксальність нинішньої ситуації ще й у тому, що в той час, коли фахівців для своїх АЕС Україна готує за валюту в” російському виші, українські виші на українські кошти фактично готують кадри… для закордону. Неодноразово наводились цікаві цифри: наприклад, в Чикаго 50 % висококваліфікованих програмістів складають колишні випускники Харківського політехнічного інституту. Тим часом руйнуються власні наукові школи; окремі оази зберігаються лише завдяки самовідданій любові фахівців до свого унікального ремесла; але, дезорієнтовані місцевим політикумом, вони стають іграшками в шулерській грі помаранчевих бухгалтерів, синіх кримінальників, червоних пройдисвітів (“сердешних” та “традиційних”).

Тож коли можновладці кажуть: “ми не можемо бути ядерною країною”, треба чітко розуміти: “ми” – це вони – вчорашня комсомольська й компартійна номенклатура, агентура, про яку влучно сказано: “добре, коли в чекіста холодна не лише голова, а й взагалі все тіло”, молодші виплодки з антиукраїнських інкубаторів, а не ми – українська нація, не ми – українські фахівці.

Не так давно – в лютому-березні 2006 року на фізико-технічному факультеті Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна було проведено корисний і цікавий відкритий семінар “Ядерна зброя: фізика і конструкції”. Надзвичайна цікавість аудиторії, інтерес до даної проблеми, добре підготовлені й захоплюючі доповіді кандидата фізико-математичних наук В.В. Чорного, який володіє предметом, бо свого часу особисто брав участь у випробуваннях ядерної зброї – все свідчить про те, що кадровий потенціал є, а десятки молодих облич, розкутість думок – що матимемо й славне майбутнє, якщо вистачить волі до перемоги у політичного проводу нації.

Певна річ, самого лише бажання й ентузіазму для повернення статусу ядерної держави недостатньо; необхідно мати відповідний рівень промисловості та наукового супроводження для виконання й втілення розробок. І така технічна база в Україні є – це й підприємства з видобування та переробки уранової руди, й кваліфіковані кадри дослідних інститутів (того ж ХФТІ та ін.), й електронні підприємства (в самому лише Харкові, наприклад – ХЗЕА, завод ім. Шевченка, Хартрон та ін.), підприємства з виготовлення засобів доставки (Південмаш). Звичайно; не секрет, що вже протягом 18 років подібні дослідницькі та виробничі одиниці зорієнтовані на вирішення зовсім інших завдань та на інші виробництва, але за наявності політичної волі вони можуть бути задіяні до участі в ядерному проекті. Для розробки й виготовлення найпростішого ядерного пристрою (наприклад, гарматного типу) Україна вже сьогодні має необхідний кадровий потенціал та спроможна оперативно створити необхідну виробничу інфраструктуру. Найскладнішим для дійсно результативної реалізації ядерного проекту є подолання шляху від примітивного пристрою до створення й налагодження надійного виробництва повноцінної сучасної зброї, що виготовлятиметься у визначеній номенклатурі у вигляді боєголовок, призначених до застосування з відповідними засобами доставки. Певну проблему становить випробування ядерної зброї, але на сьогодні нема необхідності створювати ядерний полігон з таким навантаженням, яке було в перші десятиріччя активних ядерних досліджень; а для епізодичних випробувань з цією метою можуть бути орендовані землі за межами України (на островах Тихого океану, в Афганістані та ін.). Основні ж дослідження характеристик ядерних пристроїв нині здійснюються за допомогою так званих “гідродинамічних випробувань” на установках “Dual-Axis Radiographic Hydrodynamic Test Facility” в Ліверморській лабораторії, “Моgul D” та “Моgul Е” у Великій Британії. Характеристики наявних в ХФТІ прискорювачів не поступаються даним установкам, тож, за необхідності, подібні дослідження можуть бути організовані в Україні.

Загалом, словосполучення “без’ядерна Україна” для людини, більш-менш обізнаної з місцем України й українських вчених в ядерних дослідженнях, звучить так само абсурдно, як, наприклад, “безфлотова Британія”, “безрибна Японія” чи “безнафтовий Кувейт”. Зацікавлений читач може ознайомитись з історією ядерних досліджень в Україні, наприклад, в книзі харківського професора Юрія Ранюка “Лабораторія № 1. Ядерна фізика в Україні” [3]. Навіть авторське свідоцтво (№ 6358с від 7 грудня 1946 року) на винахід атомної бомби було отримане співробітниками Українського фізико-технічного інституту Віктором Масловим та Володимиром Шпінелем.

Заслуговують окремої згадки українські вчені зі світовим ім’ям Георгій Гамов та Георгій Кістяковський (George Bogdan Kistiakowsky), внесок яких у втілення Манхеттенського проекту важко переоцінити. Зокрема, Кістяковський керував програмою розробки вибухових лінз (“explosive lenses”) для бомби “Раї Мап”. Структура вибухових лінз забезпечила необхідну швидкість вибуху й ефективність пристрою, в десятки разів вищу, ніж в пристрої гарматного типу (“Little Воу”).

На добре слово заслуговують і такі навчальні заклади, як Харківський університет, що протягом десятиріч ядерних досліджень підготував стільки професіоналів високого рівня, що достатньо кілька країн забезпечити ядерними технологіями. Якщо деякі країни (Польща, Туніс та ін.) надають громадянство футболістам іноземного походження, щоб покращити своє місце в футбольних рейтингах, то чи не варто замислитись: можливо, Україні слід взяти на озброєння такий підхід в змаганні за місце в ядерних перегонах, та дати можливість спрощеного і прискореного отримання українського громадянства відповідним фахівцям з колишнього СССР. В такому разі, якщо провести необхідну пропагандивну роботу з етнічними українцями, які брали й беруть участь в роботах над ядерними проектами в інших країнах ( на вже згаданих “майданчиках” Арзамас-16 та Челябінськ-70 в Росії, у Лос-Аламосі в США, інших дослідних центрах), питання кадрового забезпечення нашої ядерної програми буде вирішено раз і назавжди; Україні заздритимуть всі інші члени “ядерного клубу”.

То що ж робити зараз?

По-перше – усвідомити, що Україні не треба “створювати” ядерну зброю, бо вона вже створена за участю українців. По-друге – обрати напрям розвитку ядерної програми, який був би реалістичним для втілення та забезпечував вирішення проблемних питань національної безпеки (загрози з боку недружніх ядерних держав, терористичних угруповань тощо).

Але цього замало – необхідно налагодити постійний діалог націоналістичних структур з вітчизняними експертами в галузі ядерної фізики та озброєння, залучити їх до розробки національної стратегії з даного питання та тактичних заходів: організації впливу на політикум, інформаційної кампанії тощо.

Сергій Грицаєнко, фізик, Харків

Гвоздев С. А. Холодное оружие Востока и Запада. – Минск, 2000, – 198 с.

Восленский М. С. Номенклатура. Господствующий класе Советского Союза. – Москва: Советская Россия, 1991. – 624 с.Ранюк Ю.

Лабораторія № 1. Ядерна фізика в Україні. – Харків: Акта, 2001. – 590 с.

easy_buster_cropped

1 Comment on "Сергій Грицаєнко. Ядерне питання: 18 років безхребетності"

  1. Панасенко Микола | 09-11-2014 17:48 at 17:48 |

    Ще існує Одеський Політехнічний універсітет, який готує фахівців для АЕС.Куди розподіляются їх випускники?

Comments are closed.

More in Національна безпека, Політика, Технології, Освіта і наука, Статті
rus2
Олексій Мазур: Матвій Ганапольський наполягає, що порівнював українців з нацистами правильно. Євген Кисельов підтримав колегу

Все, ми приїхали! Росія нас стріляє, катує, вбиває, але нацисти - це ми, українці, бо не хочемо в цей час...

Close