Останні новини

Сергій Зінченко. «Над» проти «Недо»

(Есей про «інфузорію» війни і казку перемоги)

Збігають, швидше за все, не останні роки, а останні місяці життя Росії, правонаступниці Радянського Союзу («імперії зла» за відомим виразом президента США Рональда Рейгана). Це ще й останні місяці життя найбільшої за територією у світі держави, яка десятиліттями паразитує на тілі планети, висмоктуючи її надра, і при цьому всіляко пригнічує свободу своїх громадян. У діях тамтешнього керівництва, замішаних на тотальній брехні, образи з казок уже давно переплелися з дійсністю, а грішне – з праведним. Через це Росію тепер можна сміливо сприймати як величезну місцину, де все ще б’ється серце лютого Кощія, де під маскою Московії ховається головна потвора підземної нечисті Вій, де править двохголовий (з нафтою і з газом) Змій-Горинич. Але корінь її лиховісності – в тому, що ця імперія-паразит зруйнувала діючий після Другої світової війни міжнародний порядок і ступила на шлях гітлерівської Німеччини. Бо без оголошення війни окупувала Крим; потім кинула своїх найманців і терористів (а згодом – і регулярні війська) на материкову частину України. І уже тисячами гинуть люди. Маючи ж на озброєнні одну з найбільших у світі ядерних потуг в умовах ведення такої химерної і безвідповідальної політики, вона може потягнути за собою в небуття все людство.

То як же ми дійшли до такого жахливого стану і що робити, аби більше не множити смерті та руїни, а постати нарешті творцями на планеті? Як не допустити знищення людства у вогні Третьої світової війни?

  1. МИ НЕ ПАНУЄМ «У СВОЇЙ СТОРОНЦІ»

Треба зізнатися: найбільше в тому, що відбувається, винні ми самі, українці. Бо у величезній масі своїй протягом уже більше двох десятиліть не хотіли замислюватися над тим, як розбудовувати незалежну державу, а залишалися легко керованими «совками» (покірними виконавцями вимог «совєтської» системи). І саме з цієї причини звично і легко перекладали свою відповідальність за державу на «високе начальство»: «нехай у нього за майбутнє голова болить, а нам – аби робота була і щоб за неї платили». Тому і контролю справжнього не було ані за діями того «начальства» проголошеної незалежної держави, ані за правдивістю інформації про наше життя-буття, яку воно поширювало.

А тим часом правонаступниця тієї «імперії зла» (войовничої імперії безбожників)  не спала. Вона оговталась від шоку на руїнах своєї попередниці і побачила, що «кольорові революції» на територіях «уламків» після її розпаду призводять до того, що колишні члени «дружної сім’ї народів» вперто відмахуються від впливу «великої Росії», все більше прагнуть справжньої самостійності. І вона зробила ставку на зростання своєї могутності, активно паразитуючи при цьому на використанні природних запасів і розвиваючи свої збройні сили. А ще – здійснювала потужну інформаційну агресію, не в останню чергу використовуючи той фактор, що російська мова для народів колишнього СРСР у більшості своїй сприймалася як повністю зрозуміла, а тому – зручна при спілкуванні з метою нав’язування своїх імперських ідей. І оскільки політично незалежна з 1991 року Україна активно не опиралася тим впливам, ми й опинилися у майже повній від неї залежності. А якщо говорити образно, – в недодержаві “УКРуЇНІ”, оскільки поле мовно-інформаційного простору було майже геть «витоптане» від усього рідного, українського і залишилися тільки руїни. Українська державність трималася лише на офіційному рівні, а в побуті і на рівні повсякденного життя не ми встановлювали правила життя. Тому й досі ми не пануємо «у своїй сторонці». Панують інші, які широко його «засівають» неправдою про наше минуле і сучасність, використовуючи для цього російські телесеріали, російські книги, російськомовні газети.

Та й внутрішньо ми як українці занепали і здрібніли, бо десь поділася навіть знаменита наша властивість посміятися над собою і над сусідом. А якщо і сміємося, то вже якось «не по-нашому» (навіть якщо порівнювати з 70-80-ми роками минулого століття, з так званою «епохою застою» в Радянському Союзі). Бо тоді з екранів телевізорів і з радіоприймачів звучали найкращі твори Остапа Вишні, Леоніда Глібова, Павла Глазового, Олега Чорногуза та інших. Тоді український сатирико-гумористичний журнал «Перець» виходив мільйонними (!) накладами, ми зачитувалися двотомником Олега Чорногуза «Аристократ із Вапнярки» і «Претенденти на папаху», з радістю відзначаючи, що нарешті й українською мовою вийшов сатиричний роман високого гатунку, який не поступається великому творінню Ільфа й Петрова. Все те десь розчинилося, розтануло із плином часу й тепер замість нього на телеекранах і в нашій свідомості панує провінційний і російськомовний «95 квартал», бо все інше – малопомітне.

  1. КОЛИ В «НЕДО» ПАНУЄ НЕДОВІРА…

Але якщо не дбати про розвиток свого, рідного, а тільки скиглити на руїнах колись регламентованого життя та ще й при цьому на полі мовно-інформаційного простору споживати на звичній для тебе мові легко доступне чужинське, то те колись рідне поступово від тебе віддаляється. Таке і сталося. Росія ж, успішно поширюючи свій вплив на навколишні «республіки», відчула себе у ранзі наддержави, а тому легко піддатливу її діям «країну хохлв» сприймала як щось несправжнє – як «недо».

Іншими словами, стосунки між Росією і Україною після розпаду СРСР складалися на рівні незрозумілої війни, де обидві сторони поводили себе як якісь «безголові» з огляду на обставини, як недорозвинуті і примітивні утворення, котрим було начхати на всіляку відповідальність за свої дії і за всі можливі їх наслідки. Агресор примітивно і відверто тиснув з позиції сили на супротивника на всіх фронтах (крім воєнного із застосуванням зброї), а останній поводився теж примітивно, постійно виставляв себе жертвою, скиглив про свої історичні поразки і ображався на «старшого брата». І цей примітивізм у сотосунках, ця «інфузорія» війни тривала більше двох десятиліть. Тому в результаті, на початку другої половини 2013-го року, Росія вважала, що «малороси» – у неї кишені. «Надвоїн» із єхидною посмішкою на вустах зверхньо спостерігав за тим, як «жертва» на тлі нескінченної говорильні політиків усе більше й більше загрузала в болоті нерозв’язних проблем, а тим часом рівень довіри до них впав уже до рекордного, а щодо правоохоронців становив на той час менше одного відсотка.

Але потім, на думку агресора, «жертва», повела себе неадекватно: повстала проти його «великої ідеї» реанімувати колишню «дружну сім’ю народів». Однак без України як державоутворюючої структури, на тілі якої можна було безроздільно панувати-паразитувати, та «сім’я» просто не мала майбутнього. І тому ображена гординя російських владоможців, котрі сподівалися на те, що Янукович «сотоварищи» от-от вручать їм «ключі від Києва», була розлютована спочатку Євромайданом, а потім – Революцією гідності, що прогнала того диктатора з України. У відповідь агресор прийняв рішення витоптати від всього українського уже не тіільки мовно-інформаційний простір, а й безпосередньо українську землю. Через це тепер так жорстоко і підступно воює проти «укропів».

  1. ЯК ЗМІНИТИ “УКРуЇНУ”

Удавані друзі набагато небезпечніші, ніж вороги, а “вовки у овечих шкурах” — ніж вовки без всіляких масок. Бо в разі реальної небезпеки вони б’ють у саме серце з тилу, неочікувано і люто. І оскільки Україна в статусі незалежної держави реально була таким собі картярським будиночком на тлі руїн СРСР, “УКРуЇНОЮ”, ті внутрішньо мінливі та замасковані сили постали у місцях уже відвертої сутички нахабним і підступним ворогом, який рішуче перетягнув на свій бік і тих, що злякалися натиску, і тих, що спочатку не розібралися в подіях. Все це ми з болем відчули у двох східних наших областях: Донецькій і Луганській. Та воно може стати реальністю і в інших місцевостях, де ще не ми пануємо «у своїй сторонці».

То що ж, на мою думку, маємо зробити, аби перестати бути «УКРуЇНОЮ?

  1. Продовжити свою поки що дуже успішну діяльність на міжнародній арені настійливою пропозицією створення Антипутінської коаліції держав (штибу Антигітлерівської), поки число загиблих – на рівні тисяч, а не мільйонів. Бо путінська Росія не зупиниться до тих пір, поки Захід під її тиском не дозволить по-фарисейському «пожертвувати Україною заради миру на планеті» або коли спільними зусиллями її не зупинить та частина людства, яка живе не бажаннями можновладців на базі гордині, а прагненнями творити світ вільних від агресії держав на базі демократії та свободи слова..
  2. З усією увагою поставитися до необхідності зміцнення України як унітарної держави, спираючись при цьому на місцеві громади, котрі ще не втратили довіри до центральної влади. Для набуття, збереження й підвищення рівня такої довіри створити на базі РНБО України Інформаційний Центр безпеки Української держави, залучивши до його складу громадськість на місцях із числа фахівців із питань безпеки, правоохоронної діяльності та журналістів виключно на позапартійній основі. У першу чергу – в тих регіонах, де не відбулося реальних змін у виконавчій владі з часів правління кліки Януковича і де проукраїнські громадські організаці, як і раніше, майже не мають ресурсів, аби протидіяти тій владі.
  3. Для того, щоб Україні стати справді новою силою на міжнародній арені, необхідно в основу всіх своїх реформ покласти не іідеологію споживацького суспільства (на базі «Я так хочу!»), а ідеологію творчості у гармонії з природою (на базі «Я дякую!), відмовивишись від паразитування на тілі планети і від паразитування у міжнародних відносинах.
  4. Люструвати високопосадовців, виходячи з того, які розміри їхніх витрат та наскільки вони співмірні з їхніми заробітками.

А імперія вже падає, бо все меншає коло довіри у всьому світі до її політиці.. І тому перемога над злом, що зосередилось у безвідповідальній і химерній політиці сьогочасної Росії, замішаній на тотальній брехні, де образи з казок давно переплелися з дійсністю, все одно станеться. Бо на нашому боці – правда, уже освячена кров’ю українських героїв. Бо на нашому боці – бажання не руйнувати, а створити нарешті вільну правову Українську державу. Бо на нашому боці – світло казок, які віками творив український народ і в яких захована мудрість для нашої перемоги над злом. І тому УКРуЇНА, «недо» (чи царівна-жаба, як у казці) обов’язково предстане перед усім світом небаченою красунею-майстринею. Тільки не треба передчасно кидати її у полум’я повномасштабної війни! І хіба ви не бачите, як у повітря здіймається вогнений кінь із вершником на спині, якого всі звикли зверхньо називати Іванком-дурником, але який має знести мечем обидві голови Змія-Горинича? Хіба ви не чули сказане Котигорошком слово у відповідь на запитання: “Так будем битися чи миритися?”? – Настав час це почути і побачити. – На нашій землі українській.

Сергій ЗІНЧЕНКО,

редактор газети «Промінь Просвіти», м. Кривий Ріг.

More in Війна, Політика, Суспільство, Наша історія, Статті
26 листопада у Львові демонструється фільм “Голодомор. Забутий геноцид”

...

Close