Алла Горська

28 листопада 1970 року у Василькові біля Києва було замордовано Аллу Горську. Талановитій художниці, яка працювала у галузі станкового й монументального живопису, було тоді 40 років. Її знайшли в погребі. Впізнавання тіла не проводилося. На питання чоловіка чи довго вона мучилася, офіцер відповів: «Вона вбита професіоналом, одним ударом!»
Органи списали трагедію на свекра Івана Зарецького, батька Віктора. Йому було 69 років, він переніс інфаркт, мав стенокардію, ходив повільно і з ціпочком. Свекра знайшли загиблим: голову йому відрізано колесами поїзда, самогубство. Чоловік Алли Горської рішуче все спростовував, але після перебування в КПЗ побоявся за долю сина – і підписав усі документи.

Харизматичний лідер, скарбник правозахисників (крім власних коштів, отримувала допомогу зі США, Канади), інтелігент не в першому поколінні, самодостатня особистість без жодного комплексу меншовартості; без генів страху, посіяних голодомором і розстрілами – Алла Горська.

Алла Горська побачила світ 18 вересня 1929 року в Ялті, де батько тоді працював директором кіностудії. Дитинство її пройшло в Москві, Ленінграді, потім війна, блокада. Старший брат її Арсен (від першого шлюбу матері) загинув на фронті, захищаючи місто на Неві. В Україну вона вперше потрапила 1944 року, коли батько (як номенклатура ЦК) отримав посаду директора Київської кіностудії. Вони оселилися у прекрасній квартирі на вулиці Терещенківській. Сім`я жила заможно, в домі часто були великі таланти й високі сановники. Дівчинка мала безхмарне життя: Алла закінчила школу із золотою медаллю, вступила до Київського художнього інституту. Успішно виставлялися роботи Горської на республіканських художніх виставках. Закохалася у однокашника Віктора Зарецького – блискучого майстра пензля і вийшла заміж, хоч матері зять був не до душі.

А як тоді мінився світ! Скресла крига заповідника імені товариша Берії… Як трава крізь асфальт пробивалася культура замученого відродження. Клуб творчої молоді в Києві, який очолив Віктор Зарецький, знаменита тринадцята кімната у Жовтневому палаці. Тут з подачі Алли Горської дисиденти заговорили українською. Сама ж вона, хоч мала вже 30 років, почала брати уроки мови у Надійки Світличної, запоєм читала літературу з історії України. Якось гурт молодих українців був у Биківнянському лісі на прогулянці. Обабіч хлопаки грали у футбол, і м`яч поцілив під ноги Василеві Симоненку. Підняв поет предмет гри – заціпенів: у руках був прострілений дитячий череп. І вирвалося:
На цвинтарі розстріляних ілюзій
уже немає місця для могил…

Тоді ж дисиденти вирішили узнати правду про злочини Биківні, Лук`янівського цвинтаря. Вони домоглися створення урядової комісії з розслідування, до її складу увійшли Алла Горська, Василь Симоненко, Лесь Танюк. Їм удалося довести, що злочин скоєно працівниками НКВС, але розправа з правдошукачами не забарилася. Лесь Танюк виїхав до Москви й перебував у внутрішній еміграції не один десяток літ. Василя Симоненка професійне побиття довело до саркоми та страшної смерті. Цього ж року Алла несла за труною Василя Симоненка оповитий китайкою жмут калини, а на його портреті Алиної роботи бризки калини, як авторський підпис. Алла позбулася роботи у столиці. Її попереджали, залякували, двічі виключали з лав Спілки Художників України. Усе волало: «Одумайся!» Ні! Вона гордо несла свою золотаву голову на плаху. Це їй Іван Світличний писав:
Голови стинають – в шиї не питають,
Кажуть: так і треба: ґав не лови!
Голову покласти – це не значить впасти:
Горда й з пліч не падає нижче трави.
Гірше, як на плаху – нічого покласти.
Гірше, браття, бути без голови.

У Києві їй роботи не давали, то вона працювала у Донецьку, Маріуполі. Горська створила наймогутніші полотна нашого часу «Дерево життя», «Земля». Горська працювала у Львові, Одесі, створюючи декорації до спектаклів. У 1964 році разом із Опанасом Заливахою та Людмилою Семикиною вони виспівали вітраж у Київському університеті «Тарас-Прометей» до 150-річниці з дня народження Шевченка. Та саме під час святкування «буржуазно-націоналістичну» роботу було знищено. Шквал арештів викосив ряди друзів у 1965-му.

Та не тільки це обурювало владу. Скільком вона допомагала вистояти морально й матеріально! «Будівничі казарм» (вислів Є. Сверстюка) особливо ненавиділи Горську, бо вона кинула виклик тому середовищу, з якого сама походила. Все це не могло бути безкарним і вона стала мішенню № 1 серед шістдесятників.

27 листопада 1970 року у Горських у гостях був Данило Шумук. Алла сказала, що на світанку поїде у Васильків до свекра за старовинною зінгерівською швейною машинкою, і рано пішла спати. Більше її живою не бачили.
Онука I.Франка, З.Т. Франко виклопотала дозвiл на поховання Алли Горської на Байковому цвинтарі, але його анулювали, а день похорону нiби в iнтересах слiдства перенесли з 4 на 7 грудня – i Аллу ховали у понедiлок на новоствореному цвинтарi за містом, на Берківцях. …У день похорону Василь Стус всю панахиду простояв на колінах, а потім над розкритою пащею її могили зачитав рядки свого вірша «Ярій, душе», присвяченого Аллі:
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України –
а ти шукай червону тінь калини,
на чорних водах тінь її шукай.

Источник

Sergii Balan, George Shepel liked this post

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут