Останні новини

Промова Сергія Жадана: Потрібно говорити і слухати. З мовчання й тиші постає смерть і забуття

Промова Сергія Жадана з нагоди вручення Jan Michalski Prize

Друзі. Я вдячний вам за цю нагороду, за ваш інтерес до української літератури, але передусім – за отриману таким чином можливість ще раз сказати кілька слів про справді важливі для мене та багатьох моїх співвітчизників речі: про пам’ять та відповідальність. Зрештою, книга «Шлях на Донбас», саме про це – про пам’ять і відповідальність. Ну, і про решту речей, із ними пов’язаних.

Що випливає з нашої пам’яті? Наше розуміння минулого, наші стосунки з історією, наше усвідомлення батьківщини. Натомість, відповідальність свідчить про готовність усе це захищати – і своє минуле, і свою історію, і свою батьківщину. Чимось подібним переймається головний герой книги – чим глибше він занурюється у власну пам’ять, тим більш прості й водночас важливі для себе речі відкриває. Спробувавши одного разу все згадати й розставити на свої місця в минулому, він визначається з власним майбутнім, із тим, як йому далі бути й за що йому в майбутньому триматися. І саме відповідальність у цьому випадку є тією – достатньою й вагомою – причиною, яка мотивує героя, роблячи його вчинки логічними та послідовними. Відповідальність перед близькими, перед друзями, перед спільними таємницями, перед тими, хто відійшов, а головне – перед тими, хто лишився й хто на тебе покладається. Відповідальність, яка примушує тебе робити серйозні кроки й відмовлятися від звичних речей. Відповідальність, яка робить тебе дорослим, оскільки впритул наближає до речей надзвичайно серйозних – таких як любов чи ненависть, або життя чи смерть.

Але річ навіть не в абстрактних поняттях та категоріях. Про життя, а тим більше смерть, написано тисячі чудових книг. Так само, як і про пам’ять із відповідальністю. Просто для мене цей роман – не просто вигадана історія з умовними персонажами та фантастичними ситуаціями. Для мене він пов’язаний із реальними ландшафтами та цілком конкретною географією. Ці ландшафти справді існують – вони тягнуться вздовж українсько-російського кордону і в них, цих ландшафтах, тривають нині бойові дії. Локації, описані на сторінках книги останнім часом можна побачити в телевізійних новинах, в околицях тієї самої бензозаправки, довкола якої розгортається суперечка між «більш та менш поганими» хлопцями, нині стоять українські «Гради», знаходиться система оборони цього міста від потенційної агресії. А в лісах, де головний герой зупинявся на ночівлю зі своєю подружкою, підозрюю, ще довший час будуть знаходити незідентифіковані трупи та нерозірвані міни.

Реальність виявилася куди жорстокішою та неочікуванішою за будь-яку фантазію. Адже в жодній фантазії ще рік тому не могли з’явитися колони українських полонених, яких проводять вулицями Донецька та заповнені розірваними тілами морги українських міст. Нині війна, смерть, біль, утрати, небезпека є частиною нашої щоденної реальності. А сама реальність так чи інакше опинилась в центрі загальної уваги. Про Україну говорять, про Україну сперечаються, вона примушує нині всіх визначатися зі своєю позицією. Тут, в Європі, яка, здається, дала собі раду та знайшла спокій після неможливо кривавого ХХ століття, раптом стало очевидним, що загроза нової бійні, нової загальної війни є досить таки реальною, що історія й далі робиться на вулицях та в окопах, і що жодна хитромудра дипломатія та підписані багатомільярдні контракти не можуть убезпечити мирних мешканців від божевілля та параної однієї окремо взятої людини, якщо ця людина має високий політичний рейтинг і добре озброєну армію. Україну не можна проігнорувати, щоразу важче робити вигляд, що розв’язана на її території війна – це внутрішній конфлікт українців, щоразу важче заперечувати присутність в шахтарських містечках російських танків, щоразу сумнівніше та двозначніше виглядають спроби європейських лідерів загравати з агресором, підтримувати цивілізовану розмову з людиною, яка з легкістю знищує сотні громадян своєї та сусідньої країн. Зрозуміло, що для Європи це просто кошмар, який відбувається на безпечній відстані. З цим кошмаром доводиться рахуватись, його так чи інакше неможливо обходити, проте, за великим рахунком, відбувається він на доволі безпечній відстані, принаймні поки що.

Дуже прикро, що про нашу країну згадали лише тоді, коли вона почала стікати кров’ю. Дуже прикро, що в новинах про Україну обов’язково присутні розбомблені будинки та загиблі люди. Надзвичайно боляче, що навіть за цієї ситуації багатьох людей тут, на Заході, українці змушені переконувати в своєму праві на свободу та незалежність, зрештою, в своєму праві на пам’ять і відповідальність. Але добре вже те, що ви нас слухаєте, змушені слухати, не робите вигляд, ніби нічого не відбувається, що бодай іноді намагаєтесь зрозуміти, що ж там насправді діється – на Сході, поза межами ваших комфорту й безпеки, поза межами вашого досвіду та усталених уявлень. Можливо, саме в цьому випадку й може стати в нагоді література, культура загалом. Можливо, література нині й лишилася тією, хай сумнівною, а все ж цілком реальною можливістю щось пояснити – без пропаганди та агітації. Просто розповісти. Не намагаючись переконати. Але завжди нагадуючи про те, що переконання – це завжди важливо.

У нас, на Сході, багато хто й дотепер вважає, ніби література повинна виховувати, повинна навчати. Мені натомість подібне розуміння природи письма видавалося досить таки помилковим та несерйозним, мені завжди здавалося (та здається й тепер), що література може навчити хіба лише любові та уважності. Тим більше – в багатьох випадках це є одним і тим самим. У випадку з цією книгою, з цим романом, мені так само йшлося про любов і уважність. Мені пощастило народитися й вирости на Східній Україні – території, про яку мало знають навіть в нашій країні, території, всі знання про яку зазвичай підмінялися політичною упередженістю та соціальними кліше. Мені завжди страшенно бракувало вписаності цієї території, цих ландшафтів, присутності цих людей у довколишній текст, бракувало присутності цього повітря в літературі, присутності цієї географії на сторінках книг. Хотілося писати про все це саме з любов’ю та уважністю. Хотілося пояснити багато речей, які сам не до кінця й не завжди розумів. Хотілося зафіксувати безліч деталей та моментів, які видавалися важливими та визначальними, хотілося зрозуміти, що саме робить її, цю територію, особливою, ні до чого не подібною й ні на що не схожою. Хотілося показати зсередини всі небезпеки та загрози, які тут існують, але разом із тим і всі ті радісні та фантастичні речі, яких тут теж не бракує. Хотілося показати всіх цих людей – серйозних та легковажних, відповідальних та авантюрних, переповнених своїм минулим, своєю любов’ю, своїми сумнівами та страхами. Не ідеалізуючи їх, звісно. Але й даремно на них не наговорюючи.

Нині я розумію, що більшість речей, які я описував, лишилися в минулому. І повернути їх немає жодної змоги. Та й жодної доцільності. Все змінилося. Навіть якщо ландшафти, поля й долини тут далі будуть так само сонячними, а ріки – теплими, війна все одно змінила все, позбавивши нас багатьох ілюзій. Але разом із тим – позбавивши багатьох із нас страху, невизначеності й нерішучості. Залишивши нам нашу пам’ять. І нашу відповідальність.

Так сталося, що ми, мешканці Сходу України, опинилися нині на території війни. Міста, в яких ми виростали, вулиці та будинки, на яких ми жили, нині знаходяться безпосередньо в зоні бойових дій чи поруч із ними. Для багатьох із нас війна має особистий характер, навіть попри те, що більшість із нас не воює. Але так чи інакше ми всі нині цією війною живемо, всі від неї залежимо, всі про неї думаємо та говоримо. Іноді нам не вистачає співрозмовників – розмови про погане та неприємне швидко втомлюють. Іноді нам не вистачає слів. Але говорити так чи інакше потрібно. І слухати так чи інакше потрібно. Зі сказаного складається пам’ять. З почутого формується відповідальність. З мовчання й тиші постає смерть і забуття. Саме тому сьогодні особливо важливо одне з одним говорити, слухати одне одного. Слухати, навіть якщо не погоджуєшся з почутим. Слухати, навіть якщо знаєш, чим ця історія завершиться.

Сергій Жадан
More in Суспільство, Культура, Наша історія, Освіта і наука, Патріотичне мистецтво, Смерть совку!, Статті
Як реформувати місцеві бюджети? Архітектор польських реформ ділився досвідом.

Зараз пан Войцех консультує український уряд стосовно реформи місцевого самоврядування. Він вважає, що впровадження цієї реформи залежить виключно від політичної...

Close