Весь світ сколихнула жахлива новина про напад терористів на редакцію сатиричного журналу «Шарлі Ебдо». Загинули люди, в тому числі головний редактор видання Стефан Шарбоньє. Усе це змушує по-новому поглянути як на тероризм, так і на сатиру.
Цілком очевидно, що сумні події у Парижі привернули увагу світової культури до цього жанру. Можливо, в найближчі роки у сатири буде шалена популярність, а можливо, вона стане невід’ємною частиною оповідань, романів чи віршів. Одне можна сказати точно: з 7 січня 2015 року сатира – один із найголовніших ворогів тероризму та очолює всі інші жанри в боротьбі з ним. Віднині сатира просто зобов’язана висміювати терористів і їхніх прибічників, першою гостро реагувати на негативні події, а також інші соціально шкідливі явища, із притаманними їй шаржом і гротеском боротися непримиренно за свободу слова. Звісно, для цього треба мати мужність і винахідливість.
Це стосується й України зокрема. Ще навесні 2014 року сепаратисти (а насправді терористи) у Торезі потрощили редакційне приміщення газети «Горняк» («Гірник» українською) лише через відсутність у ній публікації про так званий «референдум» на Донбасі. І тисячі українців залишилися байдужими до цієї події. Ніхто й не подумав іти на мітинг із надписом: «Я теж “Горняк”», щоб захистити свободу слова. Між тим ця газета, хай провінційна, має свою довгу історію і виходила аж з 1929 року. Її не забороняли навіть німці в часи Другої світової війни.
Виходить, сепаратисти, які розтрощили редакцію газети «Горняк», були ще гіршими, ніж фашисти. Але чомусь більшість українців тоді це не зачепило, незважаючи на Революцію гідності.
А журнал «Шарлі Ебдо», набагато молодший за українську газету «Горняк», сьогодні відомий усьому світові. З’явившись у шістдесяті роки, цей часопис гостро критикував карикатурками усе, що вважав за потрібне. І сьогодні тисячі людей в багатьох країнах виходять з надписами «Я – Шарлі», у такий спосіб захищаючи свободу слова. Бо інакше пізніше треба буде вже захищати не свободу слова, а себе самого від тероризму.
Разючий контраст того, як сприймається свобода слова в Україні і як – у Франції… Він показує, наскільки байдужа більшість українців і до власних прав, і до власних співвітчизників. І нам ще треба вчитися правильно реагувати не тільки тоді, коли беркутівці б’ють студентів на Майдані, а й тоді, коли нікому не відома газета «Горняк» потерпає від вандалів-сепаратистів. Якби тисячі людей в Україні вийшли тоді, навесні, з надписами «Я “Горняк”», це не тільки привернуло б увагу світу, а й змусило б багатьох жителів Донбасу відчути солідарність, відчути, що Україна єдина, що всі ми горді «Горняки». Але цього, на жаль, не сталося. Через байдужість, а також через втому від Майдану. Така вона – гірка правда.
В Україні сьогодні немає навіть хоча б приблизно таких сатиричних видань, як журнал «Шарлі Ебдо». А між тим українська сатира теж має боротися з тероризмом, з війною у зоні АТО, із сепаратизмом, з анексією Криму… боротися так, щоб усі ці «ополчеченці» аж трусилися від люті. Варто згадати, як зреагувала на сатиричний мультфільм відомої української письменниці Карпи так звана міністерша культури так званого ЛНР Ірина Філатова. Вона гнівно вимагала розстріляти Ірену Карпу. Ця реакція – найкращий показник того, що українська сатира має всі шанси успішно боротися з тероризмом в Україні. До речі, як і в журналі «Шарлі Ебдо», так і в українському мультфільмі не побоялися намалювати головних опонентів голими. Як висловилась (чи зізналась?) Ірина Філатова: «В мультфільмі <…> я «окультурила» не одного громадянина у трусах і з цицьками напереваги». Добрий сатирик неодмінно процитував би ці слова так, щоб усі зрозуміли, яка насправді «культура» у так званому ЛНР. Дійсно із трусами і цицьками.
І… хоч як би нам хотілося оспівувати Революцію гідності, та оди не здатні критикувати помилки, на відміну від тієї ж сатири. Оди не можуть звертати увагу на щось, що, можливо, неправильно робиться сьогодні в новій Україні. Треба вміти бачити і критикувати власні вади та власну політику. Це аж ніяк не принижує Революцію гідності, а навпаки, зміцнює фундамент, на який вона твердо спирається. Адже якщо ми будемо боятися гострого олівця сатири, то не зможемо навіть собі довести, що хоча б чимось відрізняємося від тих, хто розстрілював редакцію журналу «Шарлі Ебдо», і від тих, хто трощив редакцію газети «Горняк».
Тож більше сатири, панове!
Ілюстрація Журавель Юрій