Останні новини

«Очима культури». Блоґ № 37. Напівримарна спадщина Михайла Бойчука і «бойчукізму».

E37 1 Boichuk MykhailoОдним з вражаючих з перспективи сьогоднішнього дня аспектів спадщини маляра-монументаліста Михайла Бойчука і створеного ним напрямку «бойчукізму» є рівень її майже тотального знищення. Це вражає навіть на фоні загальної масової та жорстоко цілісної деструкції української культури за доби сталінського терору. Здається, жодна з неблагонадійних мистецьких чи літературних течій, — від аванґардистів («формалістів») до прихильників національно-фольклорних традицій реалізму (ті останні, зрештою, пізніше досить легко «перебудовувалися» на соцреалістів, як показує приклад графіка Василя Касіяна і йому подібних), — не постраждала в той час такою мірою, як «бойчукізм».

Із багатого творчого доробку самого Михайла Бойчука збереглася лише горстка окремих картин та незавершених нарисів-етюдів. По суті, усі його монументальні розписи, здійснені самостійно або з його учнями і студентами Української Академії Мистецтв, — включно з фресками в Луцькій казармі Києва, в Київському Художньому Інституті, в робітничому санаторіюмі біля Одеси, в Харківському Червонозаводському Театрі, тощо, — були методично зруйновані аґентами НКВД й чиновниками радянських установ, вислужниками режиму. Вочевидь, із метою якмога сумлінніше затерти сліди існування в українській культурі такої людини, заснованої нею школи й високомистецьких плодів її творчості.

А чого не встигли знищити в кривавих 1930-х, коли й розстріляли самого Бойчука, його дружину й відомого графіка Софію Налепінську, його найталановитіших учнів-послідовників Василя Седляра й Івана Падалку (і, самозрозуміло, не лише їх одних), те палили в мирних 50-х, насамперед у Львові в процесі вилучення і нищення тисячів безцінних експонатів з колекції Національного E37 2 Boichuk school in KyivМузею: крім Бойчука, ще й твори Олекси Новаківського, Олександра Архипенка, Миколи Холодного й багатьох інших: все це під наглядом горезвісного «мистецтвознавця» Василя Любчика, сьогодні забутого, а дарма: повноцінна нація, що піклується про своє майбутнє, мусить пам’ятати не лише своїх героїв, але й злочинців…

Не менш брутальна доля зустріла творчий доробок Падалки й Седляра, яких НКВДисти розстріляли в один день разом з учителем — 13 липня 1937. Декілька тисяч (!) картин Василя Седляра порізали на шматки й спалили невдовзі після арешту мистця, дуже чітко даючи йому зрозуміти, що доробок його не збережеться й він сам зникне у небуття, ніби його й не було: порох у порох… Ба завбачливі сталінські чиновники навіть методично розшукували в приватних книгозбірнях та знищували увесь багатотисячний тираж Шевченкового «Кобзаря» з вигадливими Седляревими ілюстраціями (за сам факт посідання цієї книги грозило тоді 5 років заслання), вичеркнувши її теж із колективної пам’яті українців на довгі десятиліття. (Щойно недавно Видавництво «Дух і літера» шикарно перевидало у Києві, на основі вцілілого примірника, цю унікальну книгу, та хіба ж пересічний українець сьогодні знає що-небудь про неї?..)

І уся ця навіжена деструкція культурних цінностей і людських життів з перспективи сьогоднішнього (урешті-решт далеко не ідеального) часу здається божевільно абсурдною, майже неймовірною, — такою мірою, що в уяві більшості виникає спокуса трактувати подібну інформацію й увесь той уже досить віддалений в часі період нашої історії з емоційною віддаленістю відвідувачів музею: немов щось, що трапилося іншим людям і що не має (чи не так?) прямого стосунку до наших сьогоднішніх життів: турбот, прагнень, побоювань; це спокуса не надто замислюватись над тими «далекими від життя» питаннями, недооцінювати, проіґнорувати і забути. І, може, лише аж надто E37 3 Boichuk Mykhailo near his mural paintingреальна, дарма що «повзуча», війна на сході проти «братнього» народу (бо ще й досі не зник з колективної психіки цей накинений століттями пропаґанди стереотип!), народу, який мав пряму й визначальну участь також і в страшних подіях 1930-х, може іноді нагадати, що оті віддалені події та уроки, які сучасні покоління мали б з них зачерпнути, таки стосуються не кого іншого, а нас самих, і реальних життів: сьогодні, тут і тепер.

Я гадаю, що приклад напівпримарного, відомого сьогодні майже виключно з нечітких фотографій, спадку Бойчука і його школи може послужити справді цінним матеріялом для роздумів про деякі принципові питання, які безперечно торкаються реальних сучасних проблем. Приміром, питання стосунку влади до культури, а особливо до культурних явищ, які послідовно намагаються плекати серед глядачів відчуття вищих понад машинізовану рутину цінностей, гідності та духовної глибини дій звичайної людини: щоденної праці, родинного життя, боротьби за захист батьківщини, краси дружби й міжлюдського спілкування, здобування знань та відпочинку…

Бо таки варто замислитись: чому саме «бойчукізм», серед плеяди неблагодндійних для сталінської влади мистецьких течій та угрупувань, підлягав кампанії особливо тотального та цілеспрямованого знищення? Невже через «чуже» (західноукраїнське) походження Бойчука або основи національної традиції, які визначали мистецький стиль його школи? Лише частково, бо приклад згаданого вище Василя Касіяна наявно доказує, що суть справи не в цьому. Він же теж галичанин, якому аж ніяк не можна б відмовити в патріотизмі та любові до рідної традиції, ба чий патріотизм, напевне, краще підходив до розуміння того терміну його вихованими E37 4 Boichuk_Tymofii_By_the_Apple_Treeна народницьких ідеалах сучасниками, аніж складніший, більш «космополітичний» патріотизм освіченого в Кракові й Парижі Бойчука. Касіян, же, помінявши не стиль, а тільки тематику, — творивши замість гравіюр з портретами Шевченка чи сценами з козацької історії портрети Сталіна та Леніна й героїчні сюжети «будівництва соціялізму», — став основоположником української радянської графіки, тоді як Бойчук, попри очевидні спроби компромісу з владою і стилем соцреалізму в останніх роках життя, був безпощадно знищений.

Справа також і не в українському національному характері «бойчукізму». Тут знову традиційніший і ближчий до фольклорно-народних зразків стиль графіки Касіяна природньо знайшов своє місце в соцреалізмі. Та й питання «суто українського характеру» «бойчукізму» ніяк не очевидне: урешті-решт в паризькій школі Бойчука більшість його учнів становили поляки, які успішно інкорпорували в систему бойчукізму рідні польські традиції, а в Києві єврей-бойчукіст Мануїл Шехтман майстерно й за підтримкою Бойчука утілював у цій системі мотиви з історії єврейського народу. «Бойчукізм», у своїй суті, без сумніву, був стилем понаднаціональним, та і сам Бойчук послідовно наполягав, що велике мистецтво завжди мусить бути мистецтвом вселюдським.

Ідеться таки про щось інше. Бо й сталінські «експерти» особливо критикували «бойчукізм» за його, мовляв, «релігійний характер». І, напевне, це правда, якщо вважати рE37 5 Hvozdyk Kyrylo Peasants in the Field (1929)елігійністю те, що бойчукісти нехтували реалізмом малюнку заради глибокої, іконної духовності, яка надавала ніби звичайним сценам зі щоденного життя понадчасового, по суті, сакрального виміру. Хлібороб при праці в полі, жінки біля яблуні, зриваючи плоди, — звичайні дії пересічних людей насичені на картинах Бойчука і його учнів німбом глибокого змісту, що нагадує перводжерела «бойчукізму»: візантійські ікони чи шедеври Джіотто й інших майстрів італійського кватроченто.

А для глядачів, які бачили ті розписи в публічних місцях: школах, театрах, місцях відпочинку — хіба не передавали вони насамперед підсвідомого почуття вищого змісту, а відтак і особливої цінності та гідності їхніх щоденних, реальних життів? Отож, чи могла толерувати таке мистецтво влада, яка для збереження власного впливу мусила затримати людей на рівні машинізованих, позбавлених потреби у вищих прагненнях, бездумних рабів? Дарма, що сама ця влада обіцювала людям такий глибший зміст, краще й змістовніше життя, новий «рай на землі» для робітників і селян…

А повертаючись до сьогоднішнього дня, хіба не за такий глибший зміст звичайних людських життів боролися українці в час Революції Гідності й хіба не цю мрію захищають сьогодні у війні з Росією на східніх кордонах?.. Звісно, глибшого змісту і гідності неможливо дати урядовим указом. Шлях туди складніший, залежний від кожного окремого індивіда. Але мистецтво і культура таки, — я в цьому переконаний! — можуть допомогти й бути дороговказом… Та чи спроможеться нова (не вторинна, не механічно відтворена з минулого або чужих зразків) українська культура виконати це завдання? Чи зможе вона достукатися до свідомостей українців, та й чи вони захочуть прислухатись до неї?..

Марко Роберт Стех. «Очима культури» № 37. Напівримарна спадщина Михайла Бойчука і «бойчукізму».

kontakt_logo (male)

Marko Stech 2 small 2Усі телепередачі «Очима культури» можна подивитися тут: на моїй сторінці «Очима культури».

Дякую за Вашу увагу! Щиро, Марко Роберт Стех

Продовження циклу «Очима культури» — телесюжет № 38 про Галину Севрук і мистецтво українських шістдесятників.

More in Новини, Суспільство, Відео, Культура, Наша історія, Освіта і наука, Патріотичне мистецтво
Дружковка: депутаты продолжают финансировать лояльные к сепаратистам СМИ?

14 января депутаты Дружковского городского совета на сессии выделили 328 тысяч грн. коммунальному предприятию "Медиа-центр", из них 100 тысяч -...

Close