Останні новини

Данило Перцов: Вісім вигадок про майбутню культурну стратегію

Хотілось би пригадати, з чого почалася теперішня історія Мінкульту – одразу по перемозі Майдану гукнулося між людей, що якась сотня увійшла у порожнє приміщення установи на Франка, і тепер всі бажаючі запрошуються на громадські слухання – вирішувати майбутнє української культури. Таким чином Майдан в особі бійців цієї сотні на добровільних началах символічно делегував повноваження митцям, щоби вони набігли з усіх усюд та влаштували звичну для себе штурханину ліктьми.

Подібні речі вже відбувалися у 2004, теж була сформована якась там громадська рада, яка крутилася при міністерстві, вочевидь нічого не вирішувала, але принаймні була в курсі де чого дають і куди запрошують. Спочатку вона планувалася як правдивий представницький орган, але оскільки далеко не всі митці мають смак до штурханини, лишилися тількі найбільш енергійні та зацікавлені. Такі речі у нас відбуваються скрізь – ми бачимо не талановитих артистів, а талановитих менеджерів, які займають своєю особою всі вакантні ніши, в результаті ми практично не маємо вибору: якщо український рок, то це Вакарчук, якщо фольклор, то це “Божичі”, якщо сучасне мистецтво, то це репівці, ну і так далі.

Коли Євромайдан тільки починався, коли музиканти під дощем вилазили по черзі на дах автівки, а майбутній міністр культури їм тримав мікрофон – і трохи далі, коли була влаштована імпровізована сцена під стелою Незалежності, було передчуття якоїсь альтернативи, якогось культурного вибуху. Адже можна було почути якісь незнані гурти, якісь несподівані тексти або стилістичні поєднання. Проте згодом все знову формалізувалося та монополізувалося, на сцену було не пробитися, там світилися одні й ті самі персонажі, і за якийсь час Майдан уже здалеку скидався на совітську базу відпочинку 80-х років – день і ніч один той самий гуп-гуп, одні й ті самі пісні, одні й ті самі інтонації та риторічні тропи. Тож в принципі можна сказати й так, що разом з повноваженнями бійці Майдану передали митцям і майданівські хвороби. Але ж не треба забувати, що “серце” Майдану – його сцена – разом із “голосом Майдану” втілилося саме в цю інституцію, тому питання культурної політики наразі є сакраментальним питанням – і для сьогодення, і для майбутьнього.

Зараз все має бути так, як було рік тому – митці ніби на сцені, в центрі уваги, але насправді вони лише функція, лише жерці спільного духу, який живить тих, хто стає грудьми проти небезпеки та зла. Тому те що нарешті мінкульт починає працювати не як кормушка та богадєльня, а як замовник та грантодавець – це супер. Фактично, пан Кириленко зараз декларує те, чого ми чекали від Євгена, і це привід шанувати його ініціативу. Він є принаймні першим міністром культури, який зреагував на реальний виклик – якщо б така реакція відбулася кілька років тому, можна було випередити багато неприємних речей, від яких ми зараз потерпаємо. Бо те, що відбулося зараз із людьми на Сході України та в Криму, є великою мірою проблемою культури – інституту культури, даруйте на слові – отже провину за це мають відчувати й митці, які реально мали шанс якось цьому заподіяти: хоч трохи заповнити порожнечу, навести якісь мости, якісь культурні комунікації, спробувати заговорити, показати якийсь інший світ, підтримати ті паростки, що почали там пробиватися. Звісно, були й об’єктивні причини, не було грошей, не було замовлень, філармонійна система знищена, художні комбінати не працюють, але ж основні причини таки більш суб’єктивні – лінь, самозакоханість, байдужість, обмеженість, снобізм і так далі. Може здатися, що зараз це вже запізно, але насправді зараз це актуально як ніколи – іде культурна війна, війна культур, ми маємо унікальний виклик та унікальне середовище, ми знову є фронтіром Європи, і в цій ситуації недоречні посилання на якісь успішні практики культурного менеджменту у розвинутих країнах – там все добре, там все вже відбулося, у нас – ніколи нічого не відбувається.

Наприклад, щодо питання креативних індустрій – це не є гегемонія будь-якого вільного творчєства та самовираженія, це певна система цінностей, яка виправдовує значення культурної спадщини та мистецтва в контексті науки та технологій, яка усвідомлює їх в спільному просторі, декларує органічний зв’язок між ними. Недарма цей концепт виник саме в Британії, де ще з кельтських часів дбали про екологічний баланс між природою та господарством. Так, на схемах малюють вільні мистецтва в центрі, в ядрі, а прикладні технології на периферії, але насправді саме технології завіряють вартість цього поєднання, як вартість сцени з красуючимися на ній зірками завірялася оточуючими її людьми, які готові стояти насмерть. Тобто це не стільки Бекон та Ґрінуей, як машина Тюрінґа, яка фактично врятувала світ від загибелі, це телескоп Хаббла, який бачить Всесвіт від краю і до краю, це андронний колайдер, в якому світ платонівських ідей зустрічається з матеріальним світом – ось ті “силові структури”, ті сотні, які забезпечують мистецтвам місце у цьому космосі. Фактично те саме ми маємо у Франції – там навіть їхній мінкульт називається “міністерством культури та комунікацій, тобто і тут підкреслений пріоритет технологій.

У нас панують карґо-культи: ми або розмальовуємо касочки та кийочки, або малюємо піські та пишемо матюки – і чомусь оце інфантильне мистецтво мусить підтримувати держава. І винні тут не тільки писанки та вишиванки – принаймні їх адепти знаються на якійсь загальнозначущій традиції, якій сотні й тисячі років, яка має доволі складну технологічну базу, функційний простір та дисципліну. Коли простір заповнюють імітації – пластмасові віночкі, гоцалки та кітчи – цей культурний організм перестає функціонувати та перетворюється у карґо-фетіш. Але те саме відбувається і в сучасному українському мистецтві, де всі критерії зазвичай призначаються самими митцями, тому воно нібито мусить мірятися іншими лінійками. Ми маємо тут таку ж кустарщину, тільки без жодних вимог та правил – бо вартість будь-якого непотріба на все подальше життя завірена контркультурними канонами 60-х років, коли у Європі панували лівацькі ідеї світової революції. В результаті утворилася така собі євролугандонія – їй, щоправда, більше підфартило, її скрізь визнають, шанують, бояться та платять величезні контрибуції.

Я би радше звернув увагу на польський досвід – там була запроваджена децентралізація влади, і в результаті культурою та спадщиною займаються органи місцевого самоврядування. Мінкульт у них фактично є фондовою установою, яка видає цім органам програмні замовлення: наприклад, сьогодні у нас рік Шопена, ось вам гроші, хто що може придумати, хай подає проект, якщо цікаво, ми допоможемо. Хай це буде медіа-інсталяція, діджейський мікс, джазовий альбом, фольклорна програма – аби звучала музика Шопена або принаймні впізнавалося що це має якесь до нього відношення. Всім ця гра дуже подобається, в неї залучені усі культурні осередки, в селах, в містечках, у великих містах – це є солідарність митців з державою та культурою. І так було завжди – відкриваємо бесіди з Лютославським і читаємо: після війни Польща потребувала якісної популярної музики, тому я працював у жанрі естради. Фі, как ето нєпрілічно!

Мені здається, такі речі у нас неможливі. Ми не можемо всі разом виконувати якесь спільне завдання. Як на мою думку, це значить, що у нас немає мистецького середовища. Є клани, між якими відбувається лінива штурханина, перемагає той хто язикатіший, решта відходить у тінь. Мій приятель колись казав, що Київ – це місто Хлєстакових, тут чим більше збрешеш, тим більше маєш. Але це тупік, місто Зеро, мертві душі. Коли ця рада тільки почала формуватися та були якісь надії на „міжпартійний” парітет, ми якось купкою зібралися, порадилися і вирішили, що клановим троллям та язикологам було б варто протиставити якусь загальнонаціональну програму – тоді ще були ілюзії щодо Донбасу та Криму. Ми накидали тези, які думали рекомендувати міністру в якості матеріалу для роздумів. Не знаю, чи дійшли вони до нього чи ні, але про те пригадалося зараз, на тлі суперечок з приводу заяв Кириленка, ось вони:

  1. Міністерство культури, будучи стратегічно важливою інституцією, має служити не діячам мистецтва, а українському народові, тому його політика має визначатися не клановими інтересами, а актуальними потребами української культури. Культура є містичне тіло народу – ми створюємо це тіло, створюємо державу, створюємо народ.
  2. В цій ситуації пріоритет мають не елітарні форми культури, не „мистецтво для своїх”, а масові, скеровані на простого неупердженого слухача/глядача/читача. Це можна було би назвати маскультом, але з людським обличчям, орієнтованим не на совітські зразки, не на „прікольне мистецтво” і не на „етноформат”, розтиражований клонованими фестивалями, а на більш глибокі та автентичні джерела – українське бароко (сарматизм), європейський Ренесанс, антична Греція, ранньохристиянська естетика, звіриний стиль. З подібних ретро- та інтроспекцій зазвичай і починалися інноваційні періоди в історії європейського мистецтва.
  3. Головним пріоритетом культурної політики мусить бути українська спадщина, адже від її сприйняття залежить культурна самоідентифікація народу. Найбільше уваги слід приділяти збереженню, популяризації та осмисленню скарбів української культури минулих віків, незалежно від епохи та етнічного походження. Цей світ не треба вигадувати, лише спробувати зібрати його докупи, реконструювати його цілість з шматків, з уламків, з палімпсестів, заповнюючи лакуни живою творчою уявою – він має бути повноводним, як Дніпро, та просторим як ціла Україна.
  4. Відповідно найбільшу підтримку слід надати медійним галузям – телебаченню, радіо та кіно. Потрібно наповнити ефір якісними та цікавими програмами, насамперед історично-просвітницького спрямування. Бажано задіяти не тільки професіоналів, але й аматорів, заохочуючи та кшталтуючи авторів теле- та радіопрограм у провінції.
  5. Серед пріоритетів культурної політики не повинно бути „представницьких” форм мистецтва – як „сучасне” мистецтво, так і „галантерейно-совкове” мають бути віддані у підпорядкування органам місцевого самоврядування. Якщо представники цих галузей хочуть отримувати державні гранти, хай долучаються до державних проектів. Натомість має існувати компетентна експертна та консультаційна рада, яка має право об’єктивно контролювати художню якість виконання подібних замовлень, незалежно від клубних смаків та маніфестів.
  6. Ці культурні проекти мають відповідати соціальним викликам та спрямовуватися на подолання культурних розривів та лакун, що спричиняють проблеми загальнонаціонального характеру. Розкол країни, вразливість до російської пропаганди є насамперед культурними проблемами – фактично, в теперішніх умовах мінкульт стає чимсь на кшталт силового відомства. Можливо, варто підняти питання про можливість проходження альтернативної військової служби за культурно-мистецькими програмами. Наприклад, для жінок.
  7. Особливу увагу варто приділити створенню місцевих культурних осередків у містах, містечках та селах. Вони можуть поставати на базі місцевих клубів, але краще на базі музеїв, які з цвинтарів культури мають перетворитися на її генератори. Йдеться про відродження „народної самодіяльності”, але на якісно іншому рівні. Коли мистецька комунікація відбувається у реальному середовищі, вона набуває креативної сили, адже кожна людина має всередині генія.
  8. Одною з форм культурної активності на перших порах можуть стати мобільні фести-лекторії різноманітної тематики. Це мають бути не збірні солянки, а драматургічно продумані заходи, в яких цікаві доповіді з яскравим презентаційним супроводом межувалися би з тематизованими виступами музичних колективів. Забезпечити такі групи можливістю мандрувати малими містечками та селами, спираючись на місцевих громадських активістів, насамперед у регіонах, наближених соціально та географічно до зони АТО.
More in Влада, Політика, Суспільство, Культура, Статті, Уряд
Правозахисники ХПГ (директор – Є. Захаров) вимагають відмовитися від намірів обмежити виїзд за кордон

...

Close