Останні новини

Наталія Зубар. Про майбутнє русского язьіка в Україні

Намагаюся згадати, коли я стала русофобом.

Мене рідні на то не вчили. На антисоветчика – вчили (більшим колективом), на українського націоналіста – вчили (меншим колективом, бо дід рано помер). А от на русофоба в родині мене не вчили ніяк. І серед оточення особливих русофобів в мене не було аж до юності.

Мої розрізняли русских, советских и имперских, пам’ятали гасло ОУН “свободу людині, свободу народам”, включаючи в народи и русских (насправді – недобиту русскую интеллигенцию). Мене зростили на класиці русской літератури, драматургії, музики (музика, правда йшла погано, я завжди любила закордонне). Я з дитинства читала “синьки” з рускоязичной дисидентською літературою. Рано я прочитала Набокова, Солженіцина і Булгакова.

Як не дивно вернути від всього русского мене почало від мови. Тобто язьіка. В школі в мене була вчителька русского і літератури – Софья Григоровна Гиковатая – яка чомусь обрала мене за об’єкт і ганяла як сидорову козу. Змушувала переписувати “сочинения” по кілька разів, ганяла по граматиці, ловила на непрочитанні обо’язкових книжок (відкараскатися хрестоматією не вдавалося). З незрозумілих мені причин в неї була місія навчити мене язьіку і літературі перфектно. Я почала ненавидіти росмову десь в 8 класі (тоді їх було 10). А згодом почала люто ненавидіти і рослітературу.

Через цю абсолютно на той момент нераціоналізовану ненависть я перейшла на читання всього західного, що не можна було знайти в оригіналі, українською. Вічна слава журналу “Всесвіт” і купі україномовних перекладів детективів і фантастики, які видавалися книжками! Звісно, я прагла все читати англійською, але того дістати в 1980 році було важко, навіть через мої зв’язки. Тому основною мовою літератури для мене в той момент стала польська. Детективи, гумор, фантастика, історична література… В якесь літо я за два тижні перечитала всього Сенкевича в оригіналі (я швидко читаю будь якою мовою). Намагалася навіть французькою читати, але я ту мову знала не дуже, але намагалася.

Я також перейшла на слухання радіо будь якими іншими мовами крім російської. Аж до радіо Ватікан з молитвами латиною, яку я трохи розумію.

І от в якийсь момент, році так приблизно в 1984, коли моя голова наситилася альтернативними мовами, в мене склалося просте пояснення, за що я ненавиджу російську мову і літературу.

Росмовою можна написати поему чи оповідання без жодного дієслова. “Ночь, улица, фонарь, аптека” – це не вийняток, а квітесенція мови. Ця мова допускає мовлення без опису дії. Може нічого не відбуватися. Still life, nature morte. Звісно так можна не тільки писати, а і говорити, і купа людей каже “сложноподчиненньіми” реченнями, де дія або відсутня, або загубилася вже на початку.

Росмова – це мова емоцій, епітетів і метафор. Це все, звісно, гарно, але… я завжди була людиною дії, і нащо мені мова, яка ті дії намагається ігнорувати? “Мой друг, Аркадий, не говори красиво!” – оце мені весь час хотілося сказати на адресу російськомовних текстів. І весь час в мене в голові стояло питання “а що відбувається?” А відбувається, за Салтиковим-Щедриним, все те саме – пьють і ворують. А також пишуть про те, як хреново в России, і що “умом Россию не понять, в Россию можно только верить”. Спасибо, не нада.

А потім я якось присіла на дореволюційні журнали, тодішній “глянець” типу Ніва. І почала читати не рекомендовану інтелігенцією класику, а тодішніх лідерів хіт-парадів типу Боборикіна. Господи, яка ж це гадость ця мова і література, подумала я. Потім в мене був короткий період, коли я перекладала з англійської на російську жіночі романи і змушена була прочитати написані в раші на середину 90х аналоги. Чому була змушена? Бо замовник сказала мені, що в мене щось не те з мовою. Тобто все вроде правильно і грамотно, але… “душі нема”. Я зрозуміла, що “з душой” (безкінечними описами емоційного стану) я писати не зможу ніколи і кинула ту справу назавжди.

За останні років 15 я обмежила спілкування з будь якою продукцією made in Russia до асболютного мінімуму, яким є пісні Шнура, Васі Обломова і Макаревіча. Рідко читала статті правозахисників з РФ.

А тут в розпалі інформаційна війна РФ проти України і мені доводиться споживати продукт звідси. І спілкуватися з гарними людьми з Росії. В нас в організації вже є політбіженець з Кубані, і я передбачаю, що він не останній.

І що я чую зараз. Російська мова в Харкові, Донецькій області і скрізь в Україні вже зовсім не та російська мова, якою розмовляють російські інтелектуали зараз. По-перше, русские з Росії говорять помітно повільніше. По-друге, вживають купу слів типу “как бьі”, “так сказать”, “ето самое”. І по-третє, російська мова в Україні – це коротші речення та обв’язкова присутність дієслів. Ви самі можете включити навіть недобиті квазі-опозиційні медіа з Росії і порівняти (телеканал Дождь є у нас в кабелі, радіо Ехо Москви є в інтернеті). Або в якості простого експерименту я пропоную вам вмикнути якийсь росіський телеканал і якийсь український телеканал, взяти дві подібні нейтральні програми російською мовою, наприклад, ток шоу “про любовь”, і порівняти уважно мову гостей в студії.

На першій сесії Української миротворчої школи в нас були тренери з Росії та Грузії. Обидва говорили російською і грамотно. І ця російська звучала в них по-різному, і дуже відмінно від російської українців, присутніх на школі (з яких більше половини були російськомовні українські громадяни). Обидва тренери отримали низькі оцінки слухачів, що мені було дивно, бо в них були дуже цікаві виступи. Я розпитала слухачів, і виявилося, що вони просто не зрозуміли, що казали наші гості. Не змогли їх слухати, не сприймали незвичний тип мовлення.

Цікаво, що в 70-80 роки такої різниці в структурі мовлення російською мовою в Україні і Росії не було. Завжди існував український акцент, гекання і шокання, по якому можна було безпомилково відрізнити походження більшості українців, але структура мовлення, словниковий запас, кількість слів-паразитів, швидкість мовлення – все було більш менш однакове серед людей з вищою освітою. Зараз вже ні. Україна не Росія, навіть російськомовна. А ще дуже різниться інтонування, бо люди в Росії відтворюють істречний тон своїх телеканалів.

Я обговорювала ці спостереження з філологами і вони в принципі погодилися з моїми висновками із зауваженням, що я все спрощую. Це правда, бо я ж не є філологом.

Який з того висновок? Я вважаю, що не треба нічого спеціально робити з російською мовою в Україні. Вона доволі швидко зміниться у порівнянні з сусідами так, що розпізнати свій-чужий стане легко. Ну і крім того, українізація України вже відбувається природньо. Треба тільки розмовляти українською. З російськомовними. Вперто і послідовно і доброзичливо. І все пройде.

На мітингу в Харкові рік тому я дала слово комусь, хто почав з вибачень, що казатиме російською, а через хвилину вільно кричав в мікрофон українською. Він не усвідомив, якою мовою говорить. От так от і перейдуть люди на українську. Головне – не заважати спробами боротися проти російської.

Цей текст присвячується моїм соратникам, які прекрасно і вільно говорить українською на західній Україні і в яких є реальний психологічний блок говорити українською в Харкові. В якийсь момент цей блок спаде і вони самі не помітять, як змінять мову. Війна поможе. Бо від ворога таки захочеться відрізнятися.

Наталія Зубар

11003_963179867030404_2022344534678962328_n

3 Comments on "Наталія Зубар. Про майбутнє русского язьіка в Україні"

  1. Вікторія | 24-02-2015 21:07 at 21:07 |

    Я навчалася в Харкові у 2002-2003 роках. І знаєте, почувши нашу українську, мене з подругою зупиняли на “Олексіївці” (там знаходився наш гуртожиток), і розпитували, звідки ми, бо така в нас гарна мова! Я запам’ятала російськомовну жінку, яка торгувала косметикою і подарувала мані лак для нігтів, тому що так їй до серця припала наша мова. І Я ДУМАЮ, ЩО ЦЕ ГЕНЕТИКА! Тому що Харків – серце України! Проопероване, розхристане, пошматоване… Але серце, яке б’ється!

Comments are closed.

More in Infowar, Національна безпека, Політика, Суспільство, Технології, Смерть совку!, Статті
Елена Рофе-Бекетова: Подготовка и проведение учредсобрания ОС при Харьковской ОГА

Позвольте описать моё видение событий до и во время проведения учредительного собрания (21.02.15) по формированию Общественного совета. Я лично считаю,...

Close