Останні новини

Несмак і пропаганда: роздуми про три пам’ятника

Дмитро БІЛЬКО, культуролог

У нашому місті є один примітний майданчик. На ньому скупчилися цілих три недавно побудовані меморіальні споруди. Власне про них і йтиметься далі, а ще про наочно втілену в них політику пам’яті.

Міста живуть не лише інфраструктурою, економікою, виробництвом, а й пам’яттю. Одним із вагомих чинників формування політики пам’яті є меморіальні комплекси та пам’ятники. Словом «пам’ятник» власне й позначають таку скульптурно-архітектурну споруду, яка має закріпити щось в уяві загалу, раз по раз ніби відновляючи згадку про якісь значущі події. Тож пам’ятники мають не лише декоративну функцію, не просто прикрашають міста, вони творять загальну пам’ять людей, нагадуючи їм про те, ким вони були і ким є досі.

Більшість меморіальних комплексів Дружківки зведені за радянських часів й віддзеркалюють засади тодішньої політики пам’яті, себто того, як слід було пам’ятати про минуле та відтворювати його у повсякденні. Неможна сказати, що ці пам’ятки відрізняються бодай якоюсь унікальністю. Вони цілком стандартні. Це типові творення радянського меморіального агітпропу. В цьому сенсі наше місто не має якогось власного, впізнаваного обличчя. Його зображено в цілком одноманітному стилі. Й куди не кинь оком на цілій Донеччині, побачиш одне й те саме типове і не надто цікаве скульптурно-архітектурне середовище.

На жаль, протягом останніх часів у нашому місті так і не з’явилося скульптурної монументалістики, яка б могла скласти гідну конкуренцію закарбованим в залізобетоні «взірцям» малопривабливого соціалістичного реалізму. Чому так склалося, не так вже важко зрозуміти. Так чи інакше, все було віддано на відкуп місцевим аматорам і чиновникам.

Тож, зокрема, за їх активної участі у середмісті було створено аж три споруди з претензією на монументальність або принаймні на неабияку значимість. Це відома всім ділянка поруч із зупинкою ДК машзавода.

Радянський монумент
Донедавна тут панував лише радянський монумент, присвячений пам’яті загиблих у двох війнах дружківських робочих, зведений рівно сорок років тому. Слід віддати належне авторам цієї композиції архітекторці О. Подольській та скульптору Г. Молдовану, вона зроблена, як то кажуть, простенько, але зі смаком. Це означає, що люди, які його створювали розумілися на основних принципах побудови монументальної скульптури. Тож вони змогли більш-менш органічно вписати свій витвір у міське середовище.
Неважко побачити, що головним мотивом цього монумента є вшанування пам’яті загиблих пролетарів і наслідування їхньої жертовності від покоління до покоління. Звідси за своєрідне тло для образу радянського бійця часів Другої світової війни (його барельєф зроблений у темному кольорі) взятий образ червоноармійця часів Громадянської війни. Вилитий з бетону брутальний об’єм цілого монумента, ніби відтворює фактуру військових захисних споруд, а сама навскісна форма стели додає динаміки сприйняття. Здавалося б, на цьому можна поставити крапку.
Утім, впродовж кількох останніх років навколо цієї споруди відбувся справжній будівельно-меморіальний бум. Тут нашарувалися один на одне такі собі аматорські «новодєли». Про якість цих витворів годі й казати, вони просто жахливі, зосереджу увагу хіба що на ідеології (політиці пам’яті), яку вони навмисно чи мимоволі, як колись казали, несуть у широкі маси.

Стовп і гармата
Почнемо рухатися від описаного вже монумента, біля якого років зо п’ять тому з’явилися саморобна модель гармати та радянський прикордонний стовп. Виглядає так, що цей недавній додаток до основного монумента ніби позначає відновлення якоїсь радянської території, якщо не в самому місті, то принаймні навколо тієї ділянки, де його встановлено. Чи думав про подібні речі втілювач цієї мілітарної композиції, дружківський коваль О. Юрченко, тут насправді не має значення. Розуміючи це чи ні, він відтворив засадничі настанови войовничого радянського міфу про світ сповнений ворогів, в якому постійно слід бути насторожі, адже ворог не спить. Гармата завжди напоготові, вона ніби боронить від зовнішньої небезпеки тихе життя мешканців міста та водночас нагадує про славне минуле, військову доблесть непереможних предків. Отже, радянський міф наочно відтворює себе у вигляді таких ось місць пам’яті, хоча в тому вже й не було жодної потреби.

Православ’я, самодержавство, народність
Трохи нижче, за бурсацьким фонтаном, встановлено три вапнякові брили з барельєфами відомих українців. Пам’ятка з’явилася, наскільки нам відомо, з ініціативи міської адміністрації та бізнесмена Артемова протягом минулого року. На кожній з цих брил окремо зображені Т. Шевченко, Б. Хмельницький та княгиня Ольга. І знов, за недоумством або ж з цілком певних міркувань, ця невеличка композиція утворює вельми неоднозначне ідейне потрактування.
З першого погляду все виглядає вельми патріотично, адже тут зображені стовпи української духовно-політичної традиції: Ольга заклала віру, Хмельницький – державність, Шевченко – мову? Однак є тут один цікавий нюанс. На брилі з зображенням Шевченка бачимо російськомовний напис: «…сердце болит, а рассказывать нужно: пусть видят сыны и внуки, что отцы их ошибались, пусть братаются. Пусть житом-пшеницей, как золотом покрытая неразмежеванной останется навеки славянская земля».
Цілком очевидно, що цей шматок з «Передмови» до поеми «Гайдамаки», обраний Артемовим за таке собі ідейне обрамлення цього скульптурного триптиха. Утім, всі ми знаємо, як вирвані із контексту якоїсь цілої думки слова можуть викривляти справжній сенс тієї самої думки. В даному разі маємо справу саме з таким проявом хибного цитування.
Річ у тім, що Кобзареві йшлося аж ніяк не про слов’янське братерство з тодішньою імперською Росією (як може комусь видатися, читаючи наведені вище слова поза контекстом всієї поеми та ще й у російському перекладі), а про поляків. Адже саме їх наш поет вважав так само поневоленими Імперією, як і українців. В цьому сенсі то було братерство у неволі. Коли не розуміти цього, то образи Шевченка, Хмельницького та Ольги, складені докупи Артемовим, набувають геть протилежного, ба навіть антиукраїнського прочитання.
Хибним чином вони перетворюються на ілюстрацію до старої імперської формули «православіє, самодєржавіє, народность», припасованої до «малоросійського» культурного ґрунту. Відповідно, автор примудрився зобразити символи українства, вихолостивши з них саму їхню сутність. Цієї композицією він ніби каже, що росіяни та українці – один єдиний народ, який має хіба що незначні етнографічні відмінності, які не заважають нам бути частиною одного неподільного культурно-політичного простору. За такою логікою світ українства є лише окремим випадком так званого «руского міра» як новітнього втілення Російської імперії.

Чорний обеліск
Нарешті, ще нижче від монумента й фонтану, поставлений обеліск з чорного мармуру, нібито присвячений жертвам Голодомору. Принаймні так його було анонсовано міською адміністрацією на момент встановлення, бо це відбувалося ще за часів президентства В. Ющенка. Останній, як відомо, започаткував вшанування пам’яті про Голодомор на законодавчому рівні. Крім того, саме місце, де розташований пам’ятник має певний історичний бекграунд. Тут свого часу було перепоховано кілька загиблих від розстрілів на шлаковому відвалі під час німецької окупації. Обеліск зроблений у вигляді типового пам’ятника для цвинтарних надгробків із гравіруванням православного хреста. З напису на обеліскові стає зрозуміло, що той з’явився як певний ідеологічний компроміс: «На знак вшанування пам’яті мешканців міста Дружківка, безневинно розстріляних під час Великої Вітчизняної війни, жертв голодоморів та політичних репресій». Відійти від нав’язливої парадигми «Великої Вітчизняної війни», яка, до речі, з’явилася лише за часів так званого «застою», не вдалося й тут. Ну, хоча б про «голодомори» згадано. Так чи інакше, це єдине місце, де може зібратися українська громада міста для вшанування жертв Голодомору тридцятих років тощо. Інші символічні місця, як от, приміром, пам’ятні дошки, присвячені дисидентові О. Тихому, до останнього часу періодично псувалися екстремістами.

***
Отже, коли ми говоримо про політику пам’яті чи повернення історичної пам’яті, це не означає, що маємо наново транслювати тоталітарні міфи та технології , які власне й жили з того, що затирали невигідні спогади, такі що виказували негативні моменти в існуванні того ж таки Совєтського Союзу. Звісно, що звички ламати складно й неприємно, але таки доведеться, бо у противному разі на цьому місці залишаться самі руїни. І це вже не метафора, бо за кільканадцять кілометрів від нашого міста маємо справжню війну. А вона стала можливою ще й через багаторічну «регіональну» політику ностальгії за радянщиною. Звідси маємо те, що більшість городян зневажають все українське, вважаючи мову Шевченка геть не бандерівською вигадкою, українські державні установи та військо окупаційними тощо. В цьому сенсі пам’ятники є не такими вже безневинними спорудами, бо вони завдають людям символічні вектори того, як їм пам’ятати і з чим себе уособлювати.
Однак головне, про що хотілося б зазначити у підсумку цих невеличких розмислів, так це про якість та повагу до міської громади. Шановні добродії політики, усіх калібрів та ідейних забарвлень, якщо ви погано знаєтеся на певних ідеологічних т а естетичних моментах, будь-ласка, не займайтеся аматорством, зверніться до професіоналів у цій справі, себто тих, хто має на це хист та освіту (фахових архітекторів і скульпторів). Спитайтеся у громади, що вона хотіла б бачити на своїй землі, надайте проект для громадського обговорення. А якщо у вас не вистачає на те ані бюджету, ані бажання та фантазії, то краще – не робіть взагалі, бо немає в світі нічого гіршого, ніж поєднання несмаку та пропаганди.

Джерело Наша Дружковка

Vasili Yroshevski liked this post
More in Суспільство, Записки, Місцева влада, Наша історія, Освіта і наука, Смерть совку!
В Краматорске продолжается «ленинопад»

В ночь на 22 апреля был снесен еще один памятник Владимиру Ленину, который находился в старой части города около Дворца...

Close