Останні новини

Великдень у Костянтинівці 70 років тому

Костянтинівка живе в очікуванні Великодня. Тисячі громадян уже звично готуються до свят. А ще не так давно все було інакше. Студентам на Пасху влаштовувався суботник. Викладачі цілодобово чергували в гуртожитках, щоб нічого не нагадувало про свято і щоб, не дай Боже, не з’явилася шкарлупа із фарбованих яєць у харчових відходах на кухні. А в 30-ті роки особливо прискіпливого нагляду за людьми, за їхньою ідеологічною сутністю, крім суботників, можна було зазнати й політичних звинувачень.

Менше й менше стає людей, які пам’ятають знущання за те, що у сім’ях зберігалися родинні звички та традиції. Але мешканцям міста треба знати, що їхній земляк, письменник Василь Гайворонський (Гайдарівський), репресований за те, що працював в українському журналі у 1933 році, навічно зафіксував в одному із своїх творів саме цю ганебну рису радянського періоду нашого життя. Він розповів про те, що коїлось у Костянтинівці 70 років тому. В цьому оповіданні “Жарт” легко упізнається наш край, наші заводи, історія Костянтинівки.

Цей твір був написаний в Німеччині в 1944 році, коли Василь Андрійович поневірявся по світах. Надруковано його вже після смерті Гайворонського у 1986 році у збірці оповідань “Циркачка”, зусиллями другої дружини письменника Софії Пилипенко у видавництві Ukrapress, доктором Іваном Овечко, штат Колорадо, США.

Жарт

Діда Штанька збудили горобці. Вони несамовито цвірінькали, мабуть, сперечалися.

– Гарний буде день, – подумав дід і відчув, що йому на душі легко і приємно, як рідко коли буває.

Уночі він майже не спав. Гіркі думки роз’ятрювали душу. Згадував про те, як колись, за інших часів, під Великдень не в ліжку вилежувався, а стояв у церкві, слухав читання    Святого Письма й чекав тієї миті, коли почує до сліз радісне: Христос Воскрес! Одночасно тоді починали дзвонити багатоголосі дзвони, наповнюючи землю, повітря і небо бадьорістю і щастям. Після Служби Божої святили навколо церкви паски, потім дома урочисто розгівлялися. І всі цілувались, вітаючи один одного з найбільшим святом.

І ось цієї ночі знову б треба бути у церкві, а дід Штанько лежить у постелі, у хаті темно, але він знає все до подробиць: ніде найменших ознак готування до Великодня, син працює в нічній зміні, невістка з дітьми спить. Тільки й свята у них, що нафарбували крашанок, та й ті поховали від людського ока.

А ранком іти в завод, на роботу. Учора після закінчення праці робітників додому не пустили. Під замкненими дверима скупчилися вони, заздалегідь знаючи, що тут відбудеться. На стілець виліз Тимофій Коржилов, недавно ще звичайний робітник, але за активну громадську працю висунений на комірника, він же й офіційний агітатор, здібний промовець, що міг говорити на яку завгодно тему й скільки завгодно часу. Цього разу він закликав не святкувати Великодня, а щоб наочно довести свою підтримку партії, запропонував завтра, на Великдень, усім, як один, вийти на роботу. На закінчення своєї промови запитав, чи нема заперечень. Проти цієї пропозиції не піднеслася жодна рука, отже Коржилов мав підставу проголосити неділю робітним днем. Але двері ще не відкривалися. Коржилов вважав за потрібне попередити, щоб завтра всі без винятку робітники снідали в цеховому червоному кутку. Там він читатиме дуже корисну антирелігійну лекцію. Люди це розуміли по-своєму. Не в самій лекції справа. Як сидітимуть робітники в гурті, то легше дізнаватись, хто чим дихає, а цього дня ще й знати, хто й що їсть.

І Великдень надійшов!

Соняшний, веселий, з неугавним гороб’ячим галасом.

– Ні, Тимохо, – думав дід Штанько про агітатора. – Не все буде так, як тобі хочеться…

Старий узяв з собою на роботу три крашанки, загорнувши їх у хустку. Вибрав ліпше пофарбовані, і кожна інакшого кольору. Як свято, то свято… Працювали цього незвичного дня робітники, як і завжди, ніби ніякого свята й не було. А снідати, як і вимагав Тимофій Данилович, пішли до червоного кутка.

Але дід Штанько угніздився там же, де й робив, перевернув догори дном скриню, розіклав на ній свій сніданок і сів біля неї, як біля столу святочного. Їв повільно, пильнував, щоб жодна крихта не впала на землю. І зовсім несподівано почув:

– Христос Воскрес!

Біля діда Штанька стояв високий, тонкий Микола Колодій.

– Воістину Воскрес, якщо не жартуєш, – відповів парубкові старий.

Цього парубка знав дід Штанько уже давненько, не менше року. Батька також, знайомий ще з давніх-давен. Що ж, який батько, такий і син. Незрозумілі люди. Розмовляючи з ними, ніколи не знаєш, куди повернуть вони свою думку. Правда, з цим молодим дідові Штанькові не доводилось гомоніти сам-на-сам. Зате батька його знав добре, ще з молодих його років. У сутінках можна б і за дідька сприйняти.

– Розгівляємося, діду? – подивившись на Штаньків сніданок, спитав Колодій-молодший. – Грішите?

– Хіба перед тобою, шибенику, що не запрошую до хліба-солі. Може й запросив би, та боюся, що свячена паска застрягне в твоїй пельці.

– А знаєте, діду, я розгівлявся сьогодні дома і, повірте, пішло все, як помащене.

– Справді розгівлявся? – допитливо дивився дід на парубка.

– Ще й на світ не благословилося, а батько вже приїхав першим робітничим потягом. Мабуть, їздив святити до Олексіївки.

– Хто рано встає, тому Бог дає? – дивився усміхненими очима дід Штанько на парубка. – А я, бач, пожартував та й облизня впіймав. Розгівляюся, але не свяченим. Син працює вночі, та й навряд чи поїхав би, хоч і дома був би. Обережний він. Оглядається, коли б чогось не трапилось. Невістка сміливіша. Та не на стільки, щоб десь їхати з пасками. Я також не надаюсь на мандри. Ледве день мої ноги витримують ходити. А ввечері просяться до ліжка.

– То нічого, діду Штанько, що не возили паску до Олексіївської церкви. Ось зараз буде перти до червоного кутка наш агітатор Тимофій Данилович. Він, як побачить ваші крашанки, то обов’язково підійде сюди і відповідно благословить харч ваш по-своєму. А Тимофій Данилович легкий на згадку. Прикрийте чимось, – поквапився парубок тихо застерегти діда. Прикривати вже, власне, було нічого: на розгорненій хустці лежали самі шкаралупи з крашанок. Дід Штанько, удаючи ніби на агітатора не звертає уваги, байдуже зсипав шкаралупи на клапоть паперу, старанно загорнув їх, а потім укинув до скриньки для сміття, що стояла неподалік. Тимофій Данилович теж удав, ніби нічого не побачив. Тяжко ступав, тримаючи в руці туго набитий пропагандистським матеріялом потертий жовтий портфель, колодязь невичерпної живої води, націдженої з газет і журналів. Дід Штанько відмовився йти до червоного кутка. Казав Миколі, що хоче посидіти надворі, погрітися трохи на сонечку. Микола провів діда. Навіть порадив сісти на щойно звантажені з залізничної платформи дошки. Від них пахло живицею.

– Тут, Ви, діду, як у бору Святогірському.

– А скажи, хлопче, ти завжди такий, чи це лишень заради Великодня? – ніби жартома спитав хлопця старий.

– Батькові моєму хотілося, щоб я завжди шанував старих людей. Та воно чомусь не виходить у мене.

– То дякую тобі за товариство! – гукнув дід навздогін хлопцеві, коли той уже входив до цеху.

Тимофій Данилович лекції своєї ще не починав. Повитягав з портфелю папери, копирсався в них, щось шукав. Робітники наполегливо курили й розмовляли. Микола знайшов собі місце за тим же столом, де й розташувався агітатор, але з протилежного боку.

– Вам помічника не треба? – спитав він Тимофія Даниловича.

– Якось і сам упораюся, – не підвівши голови, відповів агітатор.

Нарешті, потрібний папірець з висловлюваннями визначних мужів усіх країн світу і з усіх часів про шкідливість релігії було знайдено. Тимофій Данилович випростався, підніс поперед себе якийсь журнал чи брошуру і почав читати так голосно, ніби робітники позатикали собі вуха ватою або й взагалі поглухли. За п’ятнадцять хвилин люди мали можливість переконатися в своїй помилці, поклоняючись Богові і навіть на його честь святкуючи різні Великодні.

Закінчивши читання, лектор з полегшою витер з чола рясний піт, а тоді вже запитав, чи нема у слухачів якихось питань. Як і завжди в таких випадках, робітники мовчали.

І раптом до лектора звернувся Микола Колодій:

– Мене дуже цікавить, Тимофію Даниловичу, де і хто сказав, що сьогодні не можна їсти крашанок?

– Тимофій Данилович узяв ту картку, що саме її довго шукав. На чільному місці стояв вислів Карла Маркса: “Релігія – опіюм народові!”. А закінчувалися мудрі вислови на Сталінові. Та чомусь ніхто з тих вождів світового пролетаріату про крашанки не згадував.

– Я знаю, чому саме це питання тебе цікавить, – багатозначно усміхаючись, мовив Тимофій Данилович. – Ти бачив, як дід Штанько уминав крашанки. І тобі хотілося б знати, чи отой його вчинок, яким він порушив учорашню ухвалу наших загальних зборів, не відіб’ється на його здоров’ї? Запевняю тебе, товаришу Колодій, що відіб’ється. Хто не з нами, той проти нас, – сказав товариш Ленін.

– Я з товаришем Леніним погоджуюся цілком і повністю, – підвівшись, мовив Микола Колодій. – А з вами, Тимофію Даниловичу, лише частково. Те, що я зараз скажу про крашанки, я не вигадав і не з пальця виссав, а взяв з наукових книг.

Микола підніс поперед себе випростаного пальця. І заперечливо хитнувши головою, зігнув його. Робітники засміялися, хоч на те ніби не було ніякої причини.

– Товариші! – суворо гримнув Тимофій Данилович. – Не забувайте, що ви на лекції в червоному кутку. А ти вже кінчив? – глянувши на Колодія, спитав він.

– Як можна кінчити не розпочинаючи?

– То кажи, але хутко, бо за п’ять хвилин гудок.

– Я казатиму, як з відра литиму. Товариші-трудящі! – повернувшись обличчям до робітників, піднесено вигукнув Микола. – Я певний, що наш шановний Тимофій Данилович не дочув мого питання, тому й не відповів на нього. А може відповість іншим разом, як більше матиме часу. Я ж собі дозволю про крашанки висловити свою точку зору. Отже, з усією авторитетністю проголошую, що ніхто й ніде не казав, ніби ж трудящим людям не можна їсти крашанок. Їжте, товариші, крашанки, скільки вам завгодно і, такі, як сьогодні, так звані, Великодні. З крашанок ви набудете сили й здоров’я. А здорова людина краще працюватиме, виконуватиме й перевиконуватиме норми, отже й п’ятирічний плян побудови соціалізму. А цим самим поліпшуватиме своє матеріальне становище. Ось у чому сила, товариші! Їжте крашанки! Але тут зразу ж виникає питання: як їсти, у якому вигляді? Партія і радянська влада рішуче вас застерігають, товариші, щоб ви не їли крашанок пофарбованих. Чому саме, спитаєте ви? А тому, що їсти фарбовані крашанки дуже небезпечно. Ви ж знаєте, що кожна фарба пов’язана з хімією. А хімічні речовини, як правило, отруйні. Ця отрута може проходити через шпари шкаралупи до м’якоті яйця й затруювати його. І спричинити собою смерть невинній довірливій людині. Так, товариші, здавалося б з незначного явища – фарбування смачного й поживного продукту харчування – виникає загроза здоров’ю трудящих. Висновок напрошується сам собою: не їжте фарбованих яєць!

Люди добре розуміли Миколу Колодія. Багатьом свербів язик щось додати. Саме тоді гудок нагадав про закінчення сніданку й робітники зразу ж попідхоплювалися й посунули до дверей. Тимофій Данилович вийшов з червоного кутка останній. Він мав можливість обміркувати все те, що намолов тут отой пронозуватий Колодій. Відчував у тій промові щось приховане. Але й присікатися до Колодія нема підстав. Та грець з ним, – вирішив Тимофій Данилович. – Хіба той Микола один такий. За кожним треба стежити, кожного мати на оці.

Він склав до портфелю свої папери. Спроквола, перевалюючися з боку на бік, потягнувся через довжелезне приміщення до пакувального цеху, захаращеного купами соломи й дерев’яними скринями. Ще здаля побачив під своєю коморою купу робітників. Скільки їм не кажи, щоб приходили поодинці, не допомагає. А наскочить колись директор заводу і дістанеться впершу чергу начальникові цеху, а той потім милитиме шию своєму комірникові. Довелося прискорити ходу, щоб хутчій позбутися робітників. Ще не дійшовши до дверей, уже тримав у руці ключа, великого й тяжкого, мов від в’язничного замка. У в’язниці Тимофієві Корнилову бувати не доводилось, але чомусь згадалося про неї, бодай не наврочити. Дивно, ключ не хотів улазити в щілину, ніби вона збіглася, а влізши, не хотів повертатися. Може, захопив у коморі якийсь інший ключ? Не вірячи сам собі, Коржилов витягнув його з щілини й уважно розглянув. Ні, той самий, помилки нема ніякої. Знову всунув до щілини, і знову повертатися не хоче. Розлившись, комірник вхопився за ручку й щосили потягнув до себе. Двері розчинилися з такою силою, що трохи не збили комірника з ніг. “Невже забув замкнути?” – подумав він, ввійшовши до приміщення. Такого з ним ще не траплялося. А, бач, трапилось. Або ж не зчувся, коли ключа повернув. Це ймовірніше.

Кожен рух у комірника розрахований. Сів на стілець, відкинувся спиною на бильце, широко висунув із столу шухляду й автоматично простягнув руки, щоб забрати звідти службові книжки й папери. І вже аж тоді побачив, що все в шухляді було пересипано різного кольору шкаралупами крашанок. Руки його сіпнулися, поклав долоні собі на груди й недоумкувато дивився на робітників, поглядом запитуючи їх: що воно тут діється? Робітники оточили стіл з трьох боків. Вони бачили і розгубленого Коржилова і те, що призвело його до розгубленості.

– Хтось за Вашим столом снідав, Тимофію Даниловичу, – висловив свою думку один з робітників.

– Тут я снідав, – опановуючи себе, відповів Коржилов. Очі його раптом налилися люттю, він почервонів. – Хто це зробив? Хто наважився компрометувати комуніста?

Він схопився на ноги й розлютовано заглядав робітникам в очі. Робітники мовчали. Наперед вийшов Микола Колодій. Подивився в незачинену шухляду й похитав головою.

– Аж не віриться. Справжні шкаралупи. А може ще й із свячених крашанок. Хтось пожартував з вас, Тимофію Даниловичу. Ніби з близького приятеля. Давайте хоч я повибираю ці забобони та викину із цеху.
Микола хотів підійти ближче до шухляди, але комірник його зупинив владним голосом:

– Залиш. Я сам знаю, що мені робити! Ні, так не минеться! Я цього не подарую нікому.

Комірник відпустив людей, а тоді знов усівся за стіл, трохи відсунув шухляду й задумався над тим, що ж йому справді діяти? Повикидати лушпинки, чи, може, покликати голову завкому? Ні, Тимофій Коржилов сам знає, як і знайти винуватців і покарати їх. Власне, довго шукати й не треба. Злочинця видко здалеку. Накапостив не хтось інший, як отой святий та Божий дід Штанько. Повизбирувавши з шухляди всі до найменших кусничків шкаралупи крашанок, Тимофій Коржилов майже побіг до діда Штанька, що саме ретельно виконував свої службові обов’язки, замітаючи на довгому держакові дерезовою мітлою середню алею цеху.

– Ти, попівський прихвосню! – загорлав на нього комірник. – Уже дійшов до злодійства? Наважуєшся замки ламати? По коморах лазити? Я тебе на порох зітру! В тюрмі згною! Чуєш ти, старий деркачу! Чого вибалушив очі, як баран на нові ворота?

Дід обіперся на мітлище і стояв спокійний. Він вважав, що Коржилов сварить його за те, що не пішов слухати лекцію. А може й за те, що їв крашанки. Суперечити не доводиться. Краще перемовчати.

– Чого ж мовчиш? – сіпався Коржилов. – Заціпило?

– Можу й сказати. Оце дивлюсь на тебе, Тимохо, та й думаю: чи здурів, чи зроду такий?

– То ти ще й глузуєш з мене! То знай, що ти не з мене смієшся, а з нашої партії. Еге ж, партії! – підкреслив обурений комірник і подався геть.

Дід дивився вслід, плюнув і замітав далі.

А за якийсь час отримав повістку, щоб такого й такого числа з’явився до камери народного суду. У день суду на роботу довелося старому не йти. Він одягнувся по-святковому, старанно розчесав густу посивілу бороду, попідстригував кінчики пухнастих вусів і пішов в такому настрої, мов на прогулянку. В залі суду довелося сидіти довго. Суддя і два його засідателі розбирали різні справи. Хтось у когось щось позичив і не віддавав, хтось образив свого сусіда, двох молодиків судили за хуліганство. А за що судитимуть його, діда Штанька? Також за хуліганство? Адже якось дістався до комори, де переховуються різні вартісні матеріали.

Тимофія Коржилова і діда Штанька покликав суддя вже пополудні. Секретар читав позов. Треба визнати, що дід трохи сторопів. На якийсь час усе плуталося йому в голові. Та швидко себе приборкав. Принаймні зрозумів, що йому закидав Тимофій Коржилов. У позові було з’ясовано все до найменших подробиць, як дід Штанько їв у цеху крашанки, потім відніс їх до комори й висипав до шухляди, в котрій лежали службові папери комірника Тимофія Коржилова.

Суддя спитав діда Штанька, чи визнає він свою провину?

– То все брехня, молодий чоловіче, – зневажливо махнувши рукою, відповів підсудний.

– Тут не молоді чоловіки, а суд! – суворо повчав суддя.

– Хай буде й по-вашому, – погодився дід. – Але Тимоха написав брехню.

– Не Тимоха, а громадянин Коржилов, – знову виправив суддя.

– Як Коржилов, то й Коржилов, – не заперечував дід. – А правди нема й остільки – показав він пучку свого пальця.

Суддя почав допитувати:

– Чому це саме громадянинові Штанькові, а не комусь іншому, захотілося їсти крашанки в цеху?

– Бо саме у мене, а не у когось іншого, був Великдень.

– А чому громадянин Штанько волів снідати не разом з усіма робітниками в червоному кутку, а на самоті? Щоб ніхто не бачив ваших крашанок?

– Я з крашанками не ховався. А сів собі серед цеху, бо мені так хотілось.

– А чому, поснідавши, не пішли до червоного кутка?

– Бо хотілося надворі побути, на сонці погрітися.

– А чим ви відімкнули двері? – руба поставив питання суддя. – Підібрали ключа, чи вмієте орудувати дротом?

– Ніяких дверей я не відмикав. Я ж казав уже, що сидів надворі.

Дід Штанько навіть сердився на суддю за його чи то недоумкуватість чи навмисну прискіпливість. У судовій залі хтось голосно чхнув. Суддя зразу ж постукав олівцем по столу.

І раптом серед слухачів підвівся Микола Колодій. Він попросив у громадян суддів дозволу зробити істотну заяву. Суддя порадився із тим засідателем, що сидів праворуч нього, і з тим, що ліворуч, а тоді кивнув Миколі головою.

– Суд слухає Вас, громадянине Колодій.

– Я заявляю, що дід Штанько не винен нітрохи. Це я можу довести незаперечним фактом.

– Доводьте!

– Усе, в чому обвинувачує Тимофій Данилович Коржилов діда Штанька, зробив я!

Це визнання здивувало і суддів, і всіх присутніх у залі.

– Так, це зробив я, – ще раз сказав Микола, – але я не сподівався, що з невинного жарту може вирости голосна історія і потрапити на розгляд суду. Що ж, громадяни-судді, якщо ви вважаєте мій жарт за карогідний, то судіть мене. А дід хай собі вигрівається на сонечку. У нього вже мало часу залишилось.

Суддя поставився до Колодієвої заяви з недовір’ям. Допитувався про подробиці злочину. Де взяв шкаралупок? Чим відімкнув комору? Коли? Микола відповідав спокійно й послідовно. Усе відбулося дуже просто. Провівши діда Штанька надвір, зразу ж повернувся, забрав з коша шкаралупи…

– Ті, що викинув підсудний Штанько? – запитав суддя.

… потім, дійшовши до комори, витягнув з кишені складаного ножа, батьківського, а батькові подарував ще за царя якийсь робітник-бельгієць; у тому ножі є такий гачок, що можна відімкнути навіть сталеві двері каси. На всю процедуру із крашанками витратив Микола не більше двох хвилин.

Допитували Миколу недовго. А потім пішли нараджуватися в сусідню кімнату. Також довго не затримались. Суддя проголосив вирок урочисто, карбуючи кожне слово. І Микола Колодій і дід Штанько дістали однаково, по одному рокові тюремного ув’язнення.

Дід стояв приголомшений.

– Громадяни-судді, – звернувся Микола, – На жарт відповіли ви також жартом, може, ще дотепнішим. Дали мені рік ув’язнення. Хай буде так. Але ж дід Штанько при чому?..

– Міліціонере, відвести! – гримнув суддя.

Міліціонер грюкнув навіщось прикладом у підлогу, хутко підніс гвинтівку, спрямувавши багнет на арештантів, і наказав їм виходити з зали.

А наступного дня Тимофій Коржилов у червоному кутку свого цеху казав робітникам:

– Совєтська власть жартів не любить. В разі чого – раз, два і готово. А дід Штанько і Микола Колодій ще будуть згадувати мене не як-небудь, а з подякою. Якби не я подав позов до суду, а завком, тоді б їм могли дати і по п’ять років як контрреволюціонерам. А мені здається, що їм і по рокові буде досить, устигнуть порозумнішати.

Тимофій Коржилов чомусь тихенько захихотів.

“Краківські вісті”, 1944 р.Підготовка до друку та вступ Ф.Пустової, В.Березіна.

More in Суспільство, Записки, Наша історія, Смерть совку!
Школярі Краматорська долучилися до акції “Христос Воскрес – Воскресне Україна”

Вітальні листівки були передані представнику "Української миротворчої школи"

Close