Останні новини

Виставка фоторобіт Якуба Шимчука у Тернополі

В тернопільській галереї “БункерМуз” за підтримки Генерального Консульства Республіки Польща в Луцьку відкрилась виставка фоторобіт Якуба Шимчука “Майдан в об’єктиві “Gościa Niedzielnego”
Про роботи пише Анжей Граєвський

МАМА ЛАРИСА: – ТОЛІКА МАЛИ ПОХОВАТИ НА ЛИЧАКОВІ, У МІСЦІ ПОХОВАННЯ НЕБЕСНОЇ СОТНІ, АЛЕ Я ХОТІЛА, ЩОБ ВІН БУВ ПОРЯД. ВІН ЛЕЖИТЬ МІЖ СВОЇМИ І ЙОМУ БЛИЖЧЕ ДО НЕБА.

Ми стоїмо на цвинтарі в Дублянах під Львовом, біля могили Анатолія Жаловаги, якого рік тому застрелили на Майдані. Цвинтар розташований на досить високому пагорбі, до нього веде невтоптана дорога, яка, після послаблення морозів та танення снігу, розмокла. Над нами важкі, олов’яні хмари. Якуб робить останні фото. Батько, Григорій, мовчки сидить на лавці та пустим поглядом дивиться на могилу, встелену квітами та вінками. Тримається міцно, панує над емоціями. На виставці він привітався з нами без надмірної чутливості, але подякував за фотографії з Майдану. Мати, яку чоловік називав Люсею, тепла та емоційна, не могла стримати сліз, дивлячись на збільшене фото її вбитого сина. Вона довго молиться на могилі. – Я приходжу сюди щодня, – сказала вона, коли ми повернулися. – Тому я не хотіла, щоб його похоронили у Львові.

Зрештою, могила, яку для нього підготували, не була довго пустою. У ній спочив генерал Сергій Кульчицький, який загинув у вертольоті, збитому сепаратистами наприкінці травня 2014 року під Слов’янськом.

ФОТОГРАФІЯ З МАЙДАНУ

На Майдані наш фоторепортер Якуб Шимчук зробив багато вдалих фотографій, які стали символом протесту. Одна з них виняткова – виражає трагічність чорного четверга, коли 20 лютого 2014 року застрелили 53 особи. Вона вплинула на те, що скромний хлопець з Дублян став одним з облич Майдану. Якуб зробив її у верхній частині Інститутської вулиці о 10.24 год. місцевого часу. Я дуже хотів пізнати історії обох увічнених на ній людей – живого і мертвого.  Влітку мені вдалося дізнатися про особистість Анатолія Жаловаги після того, як з Якубом зв’язався Андрій, брат застреленого. Я описав це в тексті „Це наш синˮ (GN № 28/2014). Тоді я пообіцяв батьку Анатолія, що як тільки ми будемо у Львові, то обов’язково з ним сконтактуємося. Така нагода випала, коли у цьому місті відкрилася виставка фотографій Шимчука.

Після зустрічі ми поїхали в будинок панства Жаловага, в Дубляни. Нас прийняли дуже привітно. Ці люди самі збудували будинок, бо батько мав будівельну фірму, яка колись була досить успішною. У роботі йому допомагали обидва сини. Андрій створив сім’ю і залишився з батьками, а Анатолій вирушив у світ. Працював у Польщі, Іспанії, Росії. Шукав своє місце. Коли почалися протести на Майдані, він кілька разів туди вибирався. А прийняв рішення після того, як побачив, що у вівторок 18 березня Беркут майже розігнав протестувальників. Тоді з підмогою вирушило кілька автобусів зі Львова. У одному з них був Анатолій.  – Востаннє я розмовляв з братом у середу 19 лютого, ввечері – пригадує Андрій. – Він казав, що дуже важко. „Тут справжня війнаˮ – це були останні, почуті від нього, слова. На наступний день мобільний мовчав, а з Києва почали надходити повідомлення про збільшення кількості жертв цього кровопролиття. Вони телефонували до знайомих та друзів, які поїхали з Анатолієм на Майдан, але ніхто нічого не знав. У Києві був хаос. Єдине, що вдалося дізнатися те, що добровольці приїхали у середу вранці і відразу пішли обороняти барикади. Ніхто їх не реєстрував, не формувалися ніякі списки. Говорили лише, щоб слідкувати в Інтернеті за списками вбитих, опублікованими медичною службою Майдану. Ввечері згасла остання надія. Хтось з родини зателефонував і повідомив, що до списку вбитих внесено прізвище Жаловаги. Андрій з батьком відразу поїхали в Київ, щоб знайти тіло. Їх спочатку скерували у Михайлівський монастир, куди приносили поранених та вбитих. Там вони вперше побачили Анатолія. Пізніше його тіло забрали з моргу, де воно зберігалося з-поміж інших вбитих так само, як він, закіптюжених, з простреленими головами, мокрих.

На похорон у Дублянах прийшли тисячі людей. Всі повторювали, що герої не вмирають, а сім’я навіть не знала, як він загинув. Влітку 2014 року волонтери, які збирали документацію про вбитих на Майдані прислали їм для ідентифікації багато фотографій з питанням, чи вони когось впізнають. Там було теж фото Шимчука. Сім’я з ним сконтактувалася з надією на те, що, можливо, він більше розповість про обставини смерті сина.

РОЗПОВІДЬ ОЛЕГА

Таким чином вдалося встановити особу чоловіка, який завмер з німим криком на обличчі біля тіла Анатолія. Це Олег Пацкан з Дрогобича, 58 років, колишній військовий. Всередині 90-х років він служив у міжнародних миротворчих силах в Югославії. На Майдані перебував з грудня 2013 року по березень 2014 року. Зважаючи на те, що він був свідком останніх хвилин життя Анатолія та свідком його смерті, можна було нарешті вирушити зі слідством. Маючи фотографію та свідка, батько добився того, що здійснено огляд місця трагедії за участю прокурора. Проблематичним було лише встановлення точної дати смерті, але, завдяки запису на фотографії, це також вдалося з’ясувати. Нині ми знаємо, що Анатолій і Олег належали до так званої, восьмої барикади, яка була найближчою до Банкової вулиці, де розташовувалася адміністрація президента України. Навпроти стояли барикади з бетонних блоків та потужних камазів.  Там перебував Беркут та розмістилися снайпери, які у певний момент відкрили вогонь, спрямований у бік захисників барикади. Частина з них втекла, так само як група, яка займала позиції по іншу сторону Інститутської вулиці, на рівні, зачиненої тоді, станції метро Хрещатик.

Збережений, майже годинний відеозапис подій того дня дозволяє оцінити жахіття ситуації. Ми переглянули його разом з батьками Анатолія. Видно, як в певний момент беркутівці відступають, а замість них приходять військовослужбовці у чорній формі з жовтою стрічкою на руці. Це так звана чорна сотня – спеціальний підрозділ Беркута, співробітники якого стріляли на Майдані. На фільмі видно, як після пострілів на вулиці жертви падають одна за одною. У якийсь момент біля барикад залишається лише невеличка група захисників. Серед них Шимчук, якого на фільмі можна впізнати по білому шоломі в нього на голові. Завдання снайпера нескладне, оскільки його жертви перебували на відстані не більше 50 метрів. Щоб вберегтися від пострілів, захисники розпалили вогнище з шин, розраховуючи на те, що густий темний дим їх прикриє. Якуб запам’ятав Анатолія, коли він вибігав за барикаду, щоб підкинути шину в палаюче вогнище. В цей момент у нього влучили, у задню частину голови. За хвилину після цього Пацкан відтягнув Анатолія у безпечне місце. Коли він тягнув непритомне тіло, то з нього спала куртка. Тому на фотографії Анатолій лише у светрі. – Я переніс його за барикаду, бо сподівався, – каже він, – що хлопець ще живий і я зможу його реанімувати. – Тільки у безпечному місці Пацкан зрозумів, що виніс труп. У розпачі, безпорадно, він піднімає руки над тілом Анатолія. Тоді Шимчук, який стояв поряд, фотографує їх.

ТИ БУДЕШ МНОЮ ГОРДИТИСЯ

Батьки довго не могли зрозуміти, чому Анатолія вбили у чужому вбранні. – О, бачите, – говорить батько, вказуючи на штани та светр на фото. – Це все велике на нього. Виявилося, що десь на Майдані він залишив свій промоклий одяг.. Цілу середу він простояв на барикадах під тиском води з водометів міліції, яка атакувала позиції протестувальників. Тому, в четвер вранці, хлопець взяв випадкове лахміття та, дізнавшись, що їх позиції під загрозою, побіг у ньому на барикади. Слідчим вдалося з’ясувати важливу річ: Анатолій загинув від тієї ж зброї, що й 10 інших осіб. Хоча це спеціальна снайперська зброя, яка підлягає особливому контролю, виявилося, що вона не належала жодному з підрозділів, які в той день перебували  на Майдані. На знайдених гвинтівках усі фабричні номери було заздалегідь стерто. Цей факт вказує на те, що це старанно заплановане вбивство. Використовувалася немаркована зброя, щоб не можна було її ідентифікувати.

Пацкан не приховує, що він розчарований ходом слідства. – Це слідство до д… – говорить у телефонній розмові. Ми самі з’ясуємо правду, а такі документи, як фотографія Якуба, нам у цьому допоможуть, – переконує він та запевняє, що, як буде у Львові, перегляне виставку та фото, яке і його записало у іконографію цих протестів.

Коли ми поверталися з цвинтаря, батько Анатолія почав згадувати останні хвилини життя сина. – Анатолій, напевно, відчував, що у його житті настане якийсь переломний момент. На останнє Водохреща, вперше в житті, він вскочив у воду. Коли я його запитав, чому він це зробив, то відповів, що хоче відродитися і бути готовим. А коли я дорікнув йому, що вже пора осісти і перестати волочитися по світу, він якось дивно на мене поглянув і тихо сказав: „Знаєш, батьку, ти ще будеш мною дуже гордитисяˮ. Так і є, але краще б він був живий…

Анджей Граєвскі

andrzej.grajewski@gosc.pl

More in Новини, Культура, Наша історія
Київська невістка: Дві мобілізації з різницею в 100 років

…В далекому 1919 до прабабусиного села зайшов загін петлюрівців. «Як уже ж гарні хлопці були!» (далі цитую слова прабабусі Наді...

Close