Останні новини

Валерій Степаненко. Взаємне прощення і покаяння як єдино можлива формула українсько-польського примирення

Прийнятий нещодавно ВР України Закон про визнання борцями за незалежність України в ХХ столітті цілої низки організацій та військових формувань викликав неоднозначну реакцію у наших польських сусідів. Це передусім викликано культивованим у підрадянській ІІ Речі Посполитій міфом про виключно злочинний характер діяльності ОУН та УПА, які в числі інших цілком заслужено визнані українським парламентом борцями за незалежність своєї Батьківщини.

Волинська трагедія 1943 року (поляки переважно вживають термін «різанина»), яка за максимальними оцінками забрала життя до 100 тис поляків та 20 тис українців, що мешкали на Волині, є основною причиною різко негативного ставлення польського соціуму до українського визвольного руху на підконтрольній – відродженій після 123 років небуття – польській державі території, що споконвічно була заселена українцями.

Знаю про це з власного досвіду як живого, так і віртуального спілкування з поляками на різних сайтах, у т.ч. і в польськомовному сегменті Facebook (пристойно володію польською, у свій час працював навіть 4 сезони позаштатним гідом-перекладачем з групами польських туристів). Варто зазначити, що практично завжди – окрім хіба що оцінки діяльності ОУН та УПА – знаходив з поляками, які у переважній більшості мають європейський менталітет, порозуміння з різних “гострих” історичних та політичних питань, чого не можу сказати про московитів, менталітет переважної більшості яких мало змінився з часів Золотої Орди, улусом якої фактично була Московія.

Багато поляків, особливо зовсім молодих (Sic!), приписують УПА жахливі злочини на кшталт тих, що вчиняли під час безпорадного відступу Червоної Армії влітку 1941 року енкаведисти стосовно ув’язнених на Заході України. Йдеться про розпороті животи, відрізані жіночі груди та інші подібні звірства, які вчиняли бандити з НКВД стосовно в’язнів, більшість з яких ще не була навіть засуджена судом. Поляки, до речі, у вересні 1939 року просто відчинили двері в’язниць. Саме це дало можливість вийти на волю Степану Бандері, який відбував пожиттєве ув’язнення в польському тоді Бресті.

Відомо, що на Галичині та Волині діяло близько 400 банд НКВД, які видавали себе за українських партизанів. Як на мене, то саме такі бандити могли не лише вбивати безневинних мирних людей – як українців, так і поляків – а й вчиняти жахливу наругу над жертвами. Адже це їх “почерк”. Все це робилося навмисне для того, щоб, з одного боку, налаштувати місцеве українське населення проти національного визвольного руху, а, з іншого боку, вбити клин у стосунки між українським та польським народами. Щодо українського населення, то його енкаведистським бандам було все ж не просто ввести в оману. Що ж до польського, то, як бачимо, це їм значною мірою вдалося. Адже нормальній людині важко повірити в те, що українські партизани, які здебільшого були людьми віруючими, могли вчиняти таку ж наругу над мирним населенням, до якої вдавалися безбожні бандити з НКВД.

Сучасні польські історики чомусь не схильні ламати часто нав’язані їм та постійно підживлювані Кремлем усталенені міфи та міфологеми щодо українського визвольного руху. Підтверджені ж фактами випадки спалення вояками АК українських сіл та масового знищення їх жителів – найбільш відомі з них Сагринь та Павлокома – пересічний Ян Ковальський вважає виключно відплатними акціями, спричиненими діями УПА, що не витримує жодної критики навіть з точки зору міжнародного законодавства.

Фактично ж вчиняли злочини проти людяності як українці, так і поляки. Різниця лише в кількості жертв. Саме це є головним каменем спотикання на дорозі, яка веде до остаточного польсько-українського порозуміння та примирення.

Ставлення УПА до польського населення та АК до українського на Волині та Галичині було приблизно однаковим. Як до ворожого елементу. Адже кожна сторона бачила ці землі у складі власних національних повоєнних держав.

Більша кількість жертв серед мирного населення з польського боку на Волині спричинена лише чисельною перевагою там українців (бл. 80%). До того ж Головнокомандувач УПА на Волині Клим Савур (Клячківський) у своїх донесеннях керівництву писав, що не може контролювати ситуацію, адже часто сусід йшов на сусіда з косою чи сокирою або пускав йому вночі «червоного півня». Потрібно також брати до уваги те, що члени ОУН та вояки УПА були в переважній більшості громадянами міжвоєнної Польщі, яка певною мірою несе відповідальність за їх вчинки.

Йдеться про причинно-наслідковий зв’язок між політикою польської держави на фактично окупованих українських землях Галичини та Волині і українським визвольним рухом на її території. Значною мірою цей рух був спричинений і недалекоглядною національною політикою ІІ Речі Посполитої на західноукраїнських землях, особливо на Волині, яка, на відміну від Галичини, раніше входила до складу білої московської імперії і не мала усталених європейських традицій демократії та поваги до людського життя.

А політика пацифікації, осадництва (надання земель ветеранам армії Пілсудського з правом носити вогнепальну зброю), руйнування та закриття українських церков, заборони української мови, масового побиття селян, не виконання вимоги Ліги Націй щодо надання українським етнічним землям автономії у складі польської держави не могла, звісно, сприяти добросусідським стосункам українського та польського населення, особливо під час жахливої війни, коли цінність людського життя впала ледве не до нуля.

Процес українсько-польського порозуміння та примирення, започаткований президентом Кучмою і продовджений президентом Ющенком, був загальмований під час президентства Януковича, який бачив ворога в українській Україні, адже україномовні регіони за нього не голосували, а українсько-польське порозуміння працює саме на українську Україну.

Європейська демократична Польща значно ближча українцям, ніж авторитарна фашистська Московія, яка була, є і завжди буде ворогом №1 української державності. Пам’ятаймо, що Московія фактично вкрала в України етнонім «Русь», витоптала українську мову та культуру, привласнила нашу історію, перетворила український народ на безсловесне бидло.

До того ж Україна і Польща мають тривалий проміжок спільної історії, близькі мови, культури та менталітет населення, а Польща була другою після Канади країною, яка визнала незалежність України. Наразі саме Польща разом з Литвою є головними адвокатами України в ЄС та НАТО, а близько 20 тис української молоді навчається в польських ВНЗ.

Потрібно працювати далі в напрямку українсько-польського порозуміння та примирення щоб поставити остаточну крапку. Як французи зробили з німцями. Як на мене, то єдиною формулою українсько-польського примирення може бути лише взаємне прощення та покаяння. Примирення має відбутися не на папері, а в душах людей, особливо коли йдеться про молодих поляків. Можливо навіть варто залучити до процесу висвітлення темних історичних плям українсько-польської історії неупереджених істориків з третіх країн, адже з таких плям користується Московія, яка є спільним споконвічним ворогом обох народів.

Що б там не було в минулому я шаную і поважаю волелюбний польський народ і мені дуже хотілося б спілкуватися з поляками як з братами, а не марнувати час на нескінченні дискусії щодо темних плям українсько-польської історії.

ZA WOLNOŚĆ NASHĄ I WASZĄ!
ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ!

Валерій Степаненко, магістр ділового адміністрування

More in Національна безпека, ЄвроІнтеграція, Миротворчість, Наша історія, Статті, Школа критичного мислення
Мак
Пам’ятаємо. Перемагаємо. Харківщина

Зачепилівка, Люботин, Ізюм, Сахновщина

Close