Останні новини

Між двох вогнів у трьох арміях: дивовижна історія українця, який встиг повоювати в Червоній Армії, Армії Крайовій та УПА

unnamed-2-1024x683
Доля народженого 1926 року на Київщині Андрія Чабана свідчить: хто пізнав реальний вплив сталінізму і гітлеризму, з їхніми портретами на паради виходити не буде.  Історія життя цього звичайного українця дає осягнути глибину трагедії, в яку потрапила Україна в ХХ-му столітті, будучи розділеною між двома найстрашнішими державами в історії людства – комуністичним СРСР та нацистським Третім Рейхом.
“На війну потрапив, бо у мене була якась страсть до пригод. Я це все сприймав і сприймаю як закономірний процес”. Андрій Чабан

Андрій Чабан народився у селі Стайки на правобережній Київщині. Село мало козацькі традиції, оскільки належало колись до Канівського полку, а на початку ХХ ст. люди зі Стайок взяли активну участь у повстанському русі отамана Зеленого. На його очах у селі знищили бані над церквою, зачепивши їх гнучкими осокорами, які росли поруч, з церкви зробили клуб, а згодом сільраду. Так само добре йому запам’ятався Голодомор, під час якого померло двоє його дядьків та четверо із одинадцяти народжених його матір’ю дітей.

До комуністів ставлення у селі було різко негативне: “У нашому селі чоловіки як вип’ють по чарці, куми і так далі, – свої — то співали: “Нема хліба, нема сала, все совєцька власть забрала”, або “Як був Микола-дурачок, то був і хліб і п’ятачок, як настали комуністи, то не стало чого їсти””, – розповідає дід Андрій. В 1938 році НКВД забирає його старшого на два роки брата Івана, котрий тільки-но закінчив школу. Поміж школярами припустив, що якби Україна була незалежною державою, всім би жилося краще. Брата Андрій більше не побачить. Діти доростають у бідноті, без власного взуття — пасучи корови пізньої осені, слідкують за тим, коли корова зробить поміт, аби в ньому погріти ноги; коли хтось у школі приніс обгортку від конфети, збіглися дивитися всі діти. Від 5 класу учнів у школі вчать володіти зброєю – СРСР таємно готується воювати ”не на своїй території”.

unnamed-12-1024x683

З портретом матері. Фото – Андрій Єрмоленко

У 1941-му Андрієві 15. До німців як до народу ставлення у Андрія негативне – проти них воював його батько в Першу світову (”І батько, і сусіди казали таке: “Ніхто не приходить на чужу землю, для того, щоб дать. Якщо приходить, то тільки щоб пограбувать і забрать”), окрім того в школі дітей начинювали ідеологічним фаршем про буржуїв і визискувачів простих людей. У Стайках стоїть обоз Червоної Армії, біля якого Андрій постійно крутиться – біля коней, змащує солдатам зброю. Коли в Стайках випадково опиняється невелика група безпечних німців, хлопець вихоплює на обозі карабін і біжить околицями до тієї групи, яка розташувалася з сухим спиртом на перекус, з засідки вбиває одного з них. Це перша жертва Андрія Чабана, їх потім буде набагато більше (“я своїми руками убив до десятка людей”).

Хлопця вирішують забрати з відступаючими на лівий берег військами, оскільки залишати його після цього випадку в селі небезпечно. У своєму полку він виконує завдання розвідника – ходить поміж німців «шукати коня». Кілька разів перепливає Дніпро. Під Пирятином у досить відомому з історії оточенні гине його полк, проте Андрій війну сприймає як даність: «У цей Пирятин набилося стільки людей, машин, кінних упряжок, що пройти через дорогу не можна було. Коли налетіли, я їх нарахував 18, я відбіг до горóда, заліг у рів від трактора і любуюсь літаками. А вони як в цирку – насміхалися, чи навмисне це зробили: йдуть колом, ще так набік перевернеться, зайшов сюди, з кулемета пройшовся, бомби кинув, вгору крилами помахав і гайда. По них же ніхто не стріляв – всі в розгубленні, всі тікають, розбігаються. Били і по техніці, і по простих жителях»… Прибився до відділу прикордонників, на їхню пропозицію зняти військовий стрій відмовився, відбув з ними останній бій і потрапив у полон.

«Повезли нас на колгоспний двір. Посадили – поранених окремо, решту окремо. Тут ще цікавий аспект. Приходить німець, каже построїтися рядами. Дає команду: «Юден унд комісар, виходьте». Декілька чоловік вийшли самі. Одного комісара випхали свої червоноармійці, вредний такий мабуть був», – згадує Чабан. Тоді також уперше стикнувся із гітлерівською політикою винищення євреїв – при ньому красива дівчина єврейка благала німців «робити з нею що захочуть, ще незаймана», аби лишити в живих, проте її і решту євреїв вивезли в поле і розстріляли з кулеметів. Продовжилась «єврейська епопея» в таборі для полонених у Хоролі: «Хтось сказав німцям, що єврей у таборі є. Його визвали за загорожу. «Юда?» – нє, хреститься, Отче наш читає, громко так, я православний, все…А там був німець, теж невеликого зросту, і ще й карячконогий. Нюхом єврея взнавав. Прийшов, понюхав: «Юде!» Той в крик, ні, я православний! А цей навколо нього ходить, палицею на штани показує: Ап! Знімай! Той сюди-туди, вроді соромиться, одвертається, той його знову палкою – знімай! Той знімає, це підійшов: «Жииид!» То його повели трохи далі розстріляли…».

unnamed2-848x478

Фото – Андрій Єрмоленко

З табору, який розміщувався у кар’єрі, Андрій втікає, виготовивши рогачку для підняття колючого дроту. Перебирається на правий берег і в рідному селі шукає через залишених комуністів зв’язку з партизанами. У Переяславі, куди його скерував сільський вчитель, німці дозволили організувати загін самооборони — від грабіжників і дезертирів. У цьому загоні, за який узялася підпільна комуністична організація, хлопця взяли конюхом: «Тих самих дезертирів вони й виловлювали як слід. А як взнавали, що на село готується облава, то мене посилали на коні попереджати». Влітку 1942-го, за його словами, підірвав баржу, чекаючи пароплава, який її тяг, біля буйка «куги». Цей випадок описаний в романі Дмитра Бедзика «Дніпро горить».

Вдруге потрапляє у полон в рідній хаті, під час нічних відвідин батьків – здає його однокласник, котрий бачив його у переддень в одного з друзів: «Одчиняються двері, я тільки на поріг, а мене зразу за руки з обох сторін взяли, заломили, а тут же в мене у кишенях пістолет, дві гранати. Мене роззброїли, зв’язали вірьовкою і до старости, посадили в підвал. А якраз другий день був базарний, то ці місцеві поліцейські мене на санки, вивезли на базар показали: осьо-де поймали партизана, возили по селу. А той однокласник, що мене заклав, пізніше поступив в партію і був головою сільради».

Зі Ржищева, куди привезли Андрія, хлопцю також вдається утекти. Оскільки повертатися назад і в свій загін після полону було не варто задля збереження спільної безпеки, вирішує йти на Житомирщину у загін Калашнікова, про який чув у своєму. Обезсиленого і сонного після селянського борщу, його здають німцям для робіт остарбайтером ті, хто його прихистив – у селі саме йшли облави на молодь. Потрапляє він на роботу до багатого фермера у Східній Пруссії, у її нинішній польській частині: «…про роботу в Німеччині всі звикли плакатися. Це був рай. Мені дали гарну одежу свого сина, я стару скинув. І я старався — працював від темна до темна: сонце сходить, я вже на ногах, а спати — як сонце заходить». Там вперше знайомиться із поляками і білорусами, які також мусили працювати на «фріца», вчить польську мову, записуючи слова на руці хімічним олівцем і запам’ятовуючи пісні. Вчить, аби через Польщу дістатися додому. У якийсь момент краде в хазяїна пістолет і втікає.

Легенду собі вигадав досить легко, хазяїна-мазура звали Адам Бялі, тож назвався Адам Чарни, а оскільки польську знав поганенько, то походив нібито з Рівненщини, себто з передвоєнних «кресів» Польщі, де поляки були нерідко асимільовані серед українців. Проте підозрілих людей таки здавали німцям, і наш герой опиняється на допиті у в’язниці Гродна. Там сиділи поляки, здебільшого заарештовані за те, що втікали від робіт у Німеччині. Разом з цими поляками Андрія відвезли в Дортмунд, вже як поляка, на роботу в прокатному стані. На заводі було чимало поляків, консолідувалися вони навколо вчителя, котрий виконував теж роль ксьондза. Йому Чабан вирішив признатися, що є українцем: «Він сказав, що кожна людина не вибирає, ким має народитися. Був випадок, коли приїхав новий, розказав, що на Україні там десь повстанці-українці знищили ціле польське село. І всі кричали: “Помсти!” Деякі до мене кинулися, а він зупинив, сказав: “Майте розум, його там не було! Україна велика, за окремих людей не має відповідати. А він наш, він прийняв наш звичай!”». Поляки розповідають Андрієві, що діє підпільна Армія Крайова. Також, що більшовики розстріляли кілька тисяч польських офіцерів.

Його юнацький авантюризм кидає його у нову пригоду: оскільки робітники заводу могли пересуватися вільніше, ніж у якомусь концтаборі, він через поляка, який працював на залізниці, опиняється в вантажному вагоні, що йде в польському напрямку. Вибрався з вагона, коли почув польську мову, а скерували його польські друзі на Білосточчину в район Сокулки. Андрія Чабан досить чітко розповідає, у яких загонах Армії Крайової перебував, названі ним керівники («Нєджвядек» Маріан Ґадомський, «Завєруха» (у спогадах п. Андрія) «Завєя»ЕліґійМалеса) дійсно діяли на той час в підляських структурах АК. Серед польських вояків Чабан пробув біля трьох тижнів і вирішив переходити фронт, коли почув, що Червона Армія взяла Бобруйськ.

Чергового німця Андрій убив, щоб заволодіти його мундиром. На околиці білоруського села молодий єфрейтор запитався його, «во іст швіня», і отримав обухом по голові: «Молодий, такий гарненький той німець — мені пізніше аж шкода його було. Ви розумієте, у війну зовсім іншою людиною себе почуваєш. Я не кровожерливий, у мене серце болить за людину — коли що»… Документи німця замочив у крові, аби трохи розмазати напис. Після того вже легше було йти на схід, долучаючись до колони солдатів дивізії із «кримською» пропискою. Перед самим переходом фронту випадково у штабі краде мапу з розташуванням військ.

«Дождався ночі, повзком-повзком, пройшов лінію німецьку, виліз на “нейтралку”, а ви розумієте, ці трасіруючі кулі все ж пострелюють, кругом літають, переливаються. А в мене душа співає, аж сам видається почну співать. Уже “нейтралку” перейшов, став на ввесь зріст, іду, чую: “Кто идет?” – “Свои!” “Кто свои? Пароль!” Кажу: не знаю, я з розвідки йду. Приходжу до їх, випивші, смерділо від них горілкою, а в мене це ж на поясі гранати і автомат, а вони мені на руці годинник знімають, а зброю навіть не дивляться!» Після цього Андрія ледве не розстріляли, а врятував його замполіт, який передав його у СМЕРШ на допит: «Коли мене туди привели, варварства такого світ не знав. Як мене там лупцювали. Я ж їм якраз доказав цими даними, вони ту Кримську дивізію шукали. Чули, що вона десь тут є, а я ж їм конкретно вказав де і як. Зі мною просто чудо вийшло: вони дали запит, і тут приходить відповідь, що таки так, у 1941 році я пішов воювать, що хотіли мене як партизана повісити — все було описано». Після бані Андрій Чабан отримує форму сержанта Червоної Армії.

Служить у Східній Пруссії, на теперішній межі з Польщею та в «російській» частині. За його словами, там убивали всіх підряд. Сам тішиться з того, що врятував «німченя» в містечку Ґольдап: «Ви би бачили, яке воно красиве: біле лице, а оскільки злякався, кров’ю намальовані щоки, а губка труситься в його і слина на губі. Я йому “ком гір” — німецькою, а він стоїть, то я його за рукав потяг. Мені було видно, що під східцями купа опалого дерева, щебінь. То я йому сказав щоб ліз туди, сидів два дні а лише потім звідти виходив. Там убивали всіх підряд, у полон не брали практично».

Після перемоги залишається служити в «укрепрайоні» біля Кенісбергу, який переформовується в . Розповідає, що побіч міста був фільтраційний табір для жінок, які були вивезені в Німеччину, а тепер репатріювалися. Чимало дівчат з Західної України було пов’язано із ОУН, з одною такою, Анною Гринів, у Андрія виникає кохання. Він виробляє для неї липові документи «вільнонайманої», аби та видосталася з табору. Як свідчить, в одну з ночей тих із дівчат, як іне пройшли фільтр, вивезли і розстріляли за містом. Вирішивши, що Анна перед тим таки врятувалася, бере відпустку на лікування старого фронтового поранення і їде до Станіславова (а насправді в Калуш) її шукати.

unnamed-3

Фото – Андрій Єрмоленко

На Прикарпатті пошук виводить його на знайомство із місцевими оунівцями, які пропонують йому випробувальний термін в УПА, щоби потім звести його з Анною. Він бере участь у нападі на авто із бюлетенями для виборів 1946 року, але надалі відмовляється залишатися, передавши повстанцям замальований під бронзу злиток золота, який приховав під час потасовки мародерів матросів біля Кенісберга. Анну він ніколи в житті більше не побачить, але зв’язок із УПА обернеться згодом засланням в радянські табори.

P.S.На початку 1990-х Андрій Чабан включиться в допомогу розбудови Української Республіканської Партії на чолі з Левком Лук’яненком

Роман Кабачій 

Джерело: Четвертая власть

More in Наша історія, Статті
1187019_10202700440465347_1371863428_n
Герої та героїні Донбасу, або гендер як складова радянської політтехнології

Радянська система намагалась у всіх сферах переконати людину, у тому хто є «свій», а хто – «чужий», хто – «герой»,...

Close