Останні новини

Арешти української інтелігенції 1965 року

Ігор Мельник

У тіні святкувань 24-ї річниці незалежності України непоміченою залишилася важлива дата в історії українського національно-визвольного руху, про яку не варто забувати. 50 років тому, з 24 серпня до 4 вересня 1965 року в Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії кагебісти заарештували понад 20 представників української інтелігенції. Більшість із них згодом були засуджені за “антирадянську пропаганду та агітацію”.

У 1960-х роках під впливом “хрущовської відлиги” пожвавилося українське національне життя. Побачили світ праці деяких “забутих” і репресованих сталінським режимом літераторів, з’являлися твори нової ґенерації українських літераторів і митців (т. зв. шістдесятників), урочисто відзначено 150-річний ювілей Тараса Шевченка.

Відомий харківський правозахисник Євген Захаров у статті“Дисидентський рух на Україні (1954–1987)” зауважує: “Шестидесятники не порушували питання про відділення України від СРСР, вони сподівалися на лібералізацію режиму і на вирішення національної проблеми в складі Союзу. Вони викликали співчуття й у частини української партійно-державної номенклатури, можливо, тому до 1965 вони не піддавалися кримінальним переслідуванням, а багато хто з них робили успішну кар’єру… Ідеологічний і адміністративний тиск на радикальну частину шестидесятників не давав результату, і влада перейшла до репресій. Перша хвиля арештів пройшла в серпні-вересні 1965”.

Михайло Горинь

26 серпня 1965 року на станції Красне троє кагебістів у цивільному заарештували в купе поїзда “Сімферополь–Львів” Михайла Гориня та його дружину Ольгу. Михайло й Ольга Горині їхали з Криму, де гостювали у Феодосії у свого побратима Михайла Масютка. 23 серпня вони заїхали у Планерське (нині Коктебель). Там разом з Романом Іваничуком, Іваном Драчем, Дмитром Павличком і його дружиною Даною піднялися на гору Кара-Даг, розмовляючи на різні теми щодо актуальних проблем українського життя, мови й культури. Потім ті балачки назвали “нарадою у верхах” .

Там Михайло Горинь помітив стеження за собою та співрозмовниками. Невідомо, чи тодішня апаратура дозволяла записати зміст розмов, але відтоді вже кагебісти не випускали Гориня з поля зору. Врешті-решт його заарештували, не давши змоги повернутися до Львова. Михайла й Ольгу посадили в різні машини та повезли до Львова, у слідчий ізолятор управління КГБ на тодішню вулицю Миру, 1 (тепер вул. Степана Бандери). Ольгу 28 серпня звільнили з-під варти, а за Михайлом тюремна брама закрилася на шість років. Його звинуватили в антирадянської агітації і пропаганді. На закритому засіданні Львівського обласного суду 18 квітня 1966 року його засудили на 6 років таборів суворого режиму.

Богдан Горинь

Того ж дня, 26 серпня, заарештували у Львові його брата – працівника Львівського музею українського мистецтва Богдана Гориня. У своїй книзі спогадів “Не тільки про себе” він згадує про ці події: “Сталося так, що поїздка Михайла з дружиною на море збіглася з відкриттям кримінальної справи з приводу поширення у Львові антирадянських матеріалів. Про це ми невдовзі дізналися з обвинувального документу слідчого відділу КГБ, в якому констатувалося: 5 серпня 1965 року в приміщенні Львівської державної наукової бібліотеки під час видачі книжок у книжці були знайдені та вилучені надруковані на машинці під копірку на тонких аркушах паперу документи антирадянського змісту: “З приводу процесу над Погружальським”, “Відповідь матері В.Симоненка – Щербань Г.Ф.”, “Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства”…

Приймаючи до уваги всі ці обставини, Управлінням Комітету Державної Безпеки при Раді Міністрів УРСР по Львівській області по факту виготовлення та розповсюдження документів антирадянського змісту в м. Львові, 9 серпня 1965 року була порушена ця кримінальна справа по ст. 62 КК УРСР, з метою виявити осіб, що займаються цими злочинними діями.

Тож не дивно, що у Крим був відряджений оперативний працівник КГБ, який, маскуючись під відпочиваючого, грав на морському пляжі з братом Михайлом у шахи. Нічого не підозрюючи, брат фотографував своїх друзів, яких зустрів у Криму, – Івана Драча, Романа Іваничука, Михайла Масютка, Дмитра Павличка, його дружину Богдану і свою Ольгу. Коли Михайло з дружиною повертались після відпочинку до Львова, “інтелігентний” чоловік їх супроводжував, і 26 серпня Михайла і Ольгу зняли з поїзда на станції Красне – останній зупинці перед Львовом. До Львова їх везли машиною. Мене затримали 26 серпня після обіду на вулиці Драгоманова, 42, перед самим входом у Музей українського мистецтва, професійно впхнули у чорну “Волгу” і повезли у тюрму на вул. Миру, 1 (колишня – Лонцького). Там помістили у бокс, зібрали відповідну групу чекістів і повезли на моє помешкання для обшуку, який тривав цілу ніч. Вилучені книжки і папки (їх було чимало) зв’язували й відносили у “воронок”. Ранком 27 серпня мене привезли в тюрму і ознайомили з постановою про затримання” ¹.

Іван Гель

А ще 24 серпня 1965 року був заарештований слюсар Львівського електровакуумного заводу, студент вечірнього відділення історичного факультету Львівського університету Іван Гель (1937–2011). У березні 1966 року його засудили за ст. 62 ч. 1 і ст. 64 КК УРСР за розповсюдження українського самвидаву та “організаційну діяльність” до 3 років таборів суворого режиму.

Богдан Горинь стверджує:“Арешт у числі перших активного учасника національного руху Івана Геля не був випадковий. У 1964 році КГБ вело з ним профілактичні розмови, за кожним кроком стежили, фіксували його контакти з Михайлом Горинем і Ярославою Менкуш. Тому вирішили почати арешти саме з них. Взявши під “ковпак” помешкання Михайла Гориня, склали чималий список людей, що найчастіше між собою зустрічалися. Тут і Мирослава Зваричевська, що деякий час квартирувала у Михайла та Ольги Горинів, а також Михайло Косів, Теодозій Старак, Степан Бутурин – усі вони контактували з братом. Бували в його помешканні, що майже у центрі міста, неподалік собору св. Юра, на тодішній вулиці Кірова, 33, кв. 14. Аналогічним чином кагебісти вийшли на мене і Михайла Осадчого.

Нема сумніву, що перед арештами КГБ було добре поінформоване “хто є хто”. Апарати для підслуховування, доноси агентів дали їм чимало інформації про кожного. У ситуації, коли під час обшуків знайшли речові докази нашої діяльності, було б абсурдним звинувачувати в арешті одне одного, вважати винним за власну необережність когось із тих, що опинилися в аналогічній ситуації. На щастя, ніхто з нас до такого рівня не опустився. Кожен усвідомлював, що головною причиною арештів була праця, яку кожен з нас проводив. Нарікати могли тільки на себе, що безпечно тримали матеріали самвидаву у своїх помешканнях, що не надто уважно приглядалися до людей, яким їх вручали, і хоча в багатьох випадках дотримувалися вимог конспірації, то все ж допускали чимало промахів” ².

Мирослава Зваричевська

Ще 24 серпня кагебісти заарештували двох жінок. Одна – літературний редактор Львівського обласного архіву Мирослава Зваричевська (1936–2015). Її затримали у Львові на вул. Ставропігійській. Під час обшуку в неї вилучили 5 примірників самвидавних статей. Зваричевську засудили за “антирадянську агітацію і пропаганду” на 8 місяців ізоляції (час, проведений у слідчому ізоляторі на час оголошення вироку), звільнили 24 квітня 1966 року.

Ярослава Менкуш

Друга – конструктор-модельєр Львівського проектно-конструкторського інституту легкої промисловості Ярослава Менкуш (1923–2012). У неї вилучили друкарську машинку, тисячу аркушів паперу, 250 листків копірки, дві недодруковані статті. Жінку засудили за антирадянську націоналістичну пропаганду й агітацію на 2,5 роки таборів суворого режиму. Верховний суд УРСР скоротив їй термін до одного року.

Євгенія

 Савчук-Кузнєцова

25 серпня у Києві заарештували лаборантку хімічного факультету Київського державного університету ім. Т.Шевченка Євгенію (Ївгу) Савчук-Кузнєцову (1913–1968). Під час обшуку в неї вилучено чимало самвидаву, десятки її власних нотаток. Її засудили на 4 роки таборів, а 1967 року амністували через хворобу, від якої вона через рік померла.

Завідувача кабінету франкознавства у Львівському університеті Михайла Косіва затримали 27 серпня. Під час обшуку в нього вилучили кілька самвидавних статей. Дослідник дисидентського руху Василь Овсієнко писав:“Постановою слідчого відділу УКДБ при РМ УРСР по Львівській обл. від 17.02.1966 р. кримінальну справу про звинувачення К. на підставі ст. 7 КПК УРСР подальшим провадженням було припинено, його 6.03.1966 р. звільнено. У постанові зазначено, що звинувачений свої дії засудив, поводив себе відверто, що сприяло розкриттю злочину. Узято до уваги, що практична злочинна діяльність К. була незначна; злочин учинений ним уперше і тяжких наслідків за собою не потягнув; що нині суспільної небезпеки він не становить. Але слідство помилилось… Зв’язків із середовищем шістдесятників К. не поривав. Так, він протестував заявою проти арешту і засудження В.Мороза (1970). Був у дружніх стосунках з В.Чорноволом і брав участь у підготовці та виданні позацензурного машинописного журналу «Український вісник» (1969-72)”.

Михайло Осадчий

Того ж дня у Львові були затримані Михайло Осадчий, Теодозій Старак і Степан Бутурин. Справи двох останніх не дійшли до суду. А старший викладач кафедри журналістики Львівського університету, член КПРС Михайло Осадчий (1936–1994) був засуджений 18 квітня 1966 р. на закритому судовому засіданні до двох років таборів суворого режиму за“антирадянську агітацію і пропаганду”.

Ігор Ґерета

27 серпня в Одесі заарештували заступника директора з наукової роботи Тернопільського краєзнавчого музею Ігора Ґерету (1938–2002). Після кількамісячного ув’язнення суд в Тернополі виніс доволі поміркований вирок – 5 років умовно. Але це означало постійний нагляд КГБ і його сексотів, кінець мріям про дисертацію та наукову кар’єру.

Того ж дня у Тернополі були заарештовані учитель музики Мефодій Чубатий і бандурист Микола Литвин. Їх звинувачували разом з І.Ґеретою у створенні “антирадянської організації”. Але жодних доказів кагебісти не знайшли. Після 6 місяців арешту М.Чубатий був засуджений на 4 роки умовно, а М. Литвина випустили через місяць.

Ярослав Геврич

28 серпня в Тисмениці, під час повернення до Києва був заарештований студент Київського медичного інституту Ярослав Геврич. Напередодні він брав активну участь у відновленню пам’ятника Тарасові Шевченку у с. Шешори на Косівщині. Його засудили за 5 років таборів “антирадянську агітацію і пропаганду”. Потім термін скоротили до 3 років.

У Києві 28 серпня кагебісти затримали Олександр Мартиненко, Іван Русин, Микола Гринь. Старший інженер Київського науково-дослідного геологорозвідувального інституту Олександр Мартиненко (1935–1988) відвідував Клуб творчої молоді, поширював самвидав. За проведення націоналістичної антирадянської агітації та пропаганди його засудили на 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму.

У цій же справі на один рік таборів засудили інженера-геодезиста проектного інституту „Київоблпроект” галичанина Івана Русина. Його звинуватили за зберігання, виготовлення і розповсюдження антирадянської літератури, до якої зарахували, зокрема, книжки Михайла Грушевського, спогади Софії Русової й “Історію Русів”.

Старший науковий співробітник Інституту геофізики АН УРСР у Києві Микола Гринь (1928–2008) під час слідства визнав себе винним у поширенні самвидаву. Враховуючи визнання вини і каяття, Верховний Суд УРСР замінив йому покарання (3 роки ув’язнення) на умовне.

Іван Світличний

30 серпня заарештували Івана Світличного (1929–1992) – людину, позбавлену на той час роботи, яка стала фактичним лідером й ідеологом українського національного руху в УРСР. Письменник, поет, перекладач, критик, публіцист, “світлоликий” організатор усіх починань, І.Світличний залишався моральним авторитетом для активної частини нації. З ним рахувався навіть тодішній перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. Кагебісти мали достатньо підстав, щоби сфабрикувати йому звинувачення в антирадянській агітації та пропаганді. Але мусили звільнити через кілька місяців з оцінкою “соціально безпечний” і не чіпали його до 1972 року…

Наприкінці серпня були заарештовані художник з Івано-Франківська Опанас Заливаха (1925–2007) й учитель зі с. Ріпне Рожнятівського району Михайло Озерний (отримав 6 років таборів, які Верховний суд УРСР скоротив до трьох). О.Заливаху засудили до 5 років таборів суворого режиму. Хоч у мордовських таборах йому дозволили мати фарби й папір, усі роботи при обшуках вилучали.

У Луцьку 1 вересня заарештовано асистента кафедри української мови та літератури місцевого педагогічного інституту Дмитра Іващенка. Він очолював Клуб поезії, передруковував на машинці та робив фотокопії книжки “Вивід прав України” й інших антирадянських текстів. Його судили разом з викладачем Луцького, потім Івано-Франківського педінститутів Валентином Морозом, якого заарештували у Станиславові того ж 1 вересня. Їх судили разом у Луцьку найпершими – вже у січні 1966 року. В.Мороз отримав 4 роки ув’язнення в таборах суворого режиму, а учасник війни, що мав державні нагороди, Д.Іващенко – два роки таборів.

У Феодосії 4 вересня кагебісти схопили учителя, письменника Михайла Масютка (1918–2001). Він брав участь у русі шістдесятників, писав статті, поширювані самвидавом. Під час обшуку в Масютка вилучили багато самвидавних і заборонених видань, привезених зі Львова. Його засудили на 6 років таборів.

Святослав Караванський

Того ж дня в Одесі кагебісти провели обшук у помешканні філолога, активного автора самвидаву Святослава Караванського, але жодного компромату не знайшли. Наступного дня Караванський поширив протест проти цього обшуку. Але 13 листопада його заарештували. Ще 1945 року військовий трибунал Одеського військового округу засудив Караванського на 25 років позбавлення волі за антирадянську діяльність. Він перебував у таборах понад 16 років і був амністований у 1960-му. Тепер С.Караванського скерували досиджувати 8,5 років його табірного терміну. У 1969 році йому додали ще 5 років тюрми та 3 роки таборів. Загалом С.Караванський відбув в ув’язненні 31 рік.

Анатолій Шевчук

Аж 23 травня 1966 року заарештували у Житомирі лінотипіста друкарні, письменника Анатолія Шевчука (брата Валерія Шевчука). На прохання Б.Гориня він виготовив і передав йому друкарський набір кількох самвидавних текстів. Один із таких комплектів він не встиг передати до Львова і закопав на березі річки. Набраний текст знайшли і передали до КГБ. Після того кагебісти “вирахували” А.Шевчука, і того засудили на 5 років таборів.

Є.Захаров пише у вищезгаданій статті: “Існує думка, що репресії проти «шестидесятників» проводилися за наказом з Москви. Ряд ознак вказує на те, що українське керівництво, аж до кінця 1960-х, виконувало подібні накази без особливої старанності. Зокрема, влада терпіла покладання квітів до пам’ятників Шевченко, що стали традиційними. Ці зустрічі, що проходили 22 травня в різних містах України, стали щорічними маніфестаціями національного дисидентства. У Києві в цей день звичайно збиралося декілька сотень людей, співали пісні, читали вірші. Влада обмежувалась адміністративними засобами і погрозами активним учасникам. У 1967 вони спробували було зірвати зустріч, але наткнулися на завзяте протистояння тих, що зібралися, і відступили. Для порівняння, аналогічні збори в пам’ять євреїв, розстріляних нацистами в Бабиному Яру в 1941 (у цих зборах також брали участь багато відомих «шестидесятників», зокрема, Іван Дзюба) викликали набагато різкішу реакцію київської партійної влади. Після першої хвилі арештів і аж до кінця 1971 прямим репресіям піддавалися тільки окремі «шестидесятники», чия діяльність мала міжнародний резонанс (В’ячеслав Чорновіл – його книга «Лихо з розуму» про репресії 1965 була опублікована на Заході), і ті, хто радикально виступав проти радянського режиму (члени Українського національного фронту й інших підпільних націоналістичних організацій, трохи пізніше – Валентин Мороз)”.

Настомість Василь Овсієнко у статті “Правозахисний рух в Україні” пише:“Першим відкритим протестом проти арештів був виступ Івана Дзюби 4 вересня 1965 року на перегляді фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова в кінотеатрі “Україна” в Києві. Він сказав, що це свято національного мистецтва затьмарене численними арештами і став перераховувати імена заарештованих. Здійнявся галас, директор кінотеатру почав стягувати промовця зі сцени. Дзюбу, за домовленістю, підтримав Вячеслав Чорновіл, а Василь Стус несподівано закликав устати тих, хто проти відродження сталінізму. Хто найактивніше захищав заарештованих, сам зазнавав репресій: виключення з вузів, з аспірантури (Василь Стус), звільнення з роботи (Михайлина Коцюбинська, Юрій Бадзьо, Світлана Кириченко), зняття з захисту дисертацій (Євген Пронюк), заборона друкуватися сотням творчих людей. В.Чорновіл уклав книгу матеріялів про заарештованих «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»)», за яку 1967 р. теж був ув’язнений. Художниця Алла Горська згодом, 28 листопада 1970 року, була вбита за таємничих обставин. Такі факти позбавляли шістдесятників ідеологічних ілюзій щодо тоталітарного, антиукраїнського характеру влади в Україні”.

Були і поміркованіші форми протесту. У листопаді 1965 року до ЦК КПУ надійшов колективний лист із вимогою гласності у справі заарештованих у серпні-вересні українських інтелігентів. Цього листа зокрема підписали письменники Л.Костенко, І.Драч, Л.Серпілін, авіаконструктор О.Антонов, кінорежисер С.Параджанов…

У Львові члени КПРС письменники Яків Стецюк, Володимир Лучук, Роман Іваничук і скульптор Еммануїл Мисько підписали листа на захист Б.Гориня, з пропозицією взяти його «на поруки». Партійне керівництво їх засудило як таких, що втратили “партійну принциповість, політичну пильність”. Членам КПРС оголосили догани, а поета Романа Кудлика звільнили на початку 1966 року з редакції журналу “Жовтень”, бо він насмілився ставити на письменницьких зборах запитання з приводу арештів.

Не варто забувати, що, поряд з більш-менш леґальним рухом шістдесятників, у Галичині діяли нелеґальні організації, які намагалися боротися з комуністичним режимом. З ними розправлялися набагато жорстокіше, ніж із шістдесятниками.

У 1957 році львівські робітники Богдан Грицина й Іван Коваль створили підпільний Український національний комітет (УНК), до якого вони залучили (до 1961 року) понад сто прихильників, готових поширювати українську національну ідею на схід. Влітку 1961-го кагебісти заарештували багатьох членів УНК. Б.Грицину й І.Коваля засудили до смертної кари. Роман Гурний, Володимир Гнот, Василь Сорока, Григорій Зельман, Мирослав Йовчик, Павло Климчак, Гнат Кузик і Микола Мелех дістали по 15 років таборів суворого режиму; Олексій Зельман, Василь Кіндрат, Микола Курило, Микола Мельничук, Степан Покора та Олекса Теглівець – по 12 років таборів; Микола Машталер, Олекса Менько та Омелян Хом’якевич – по 10 років, а Антон Каспришин – п’ять.

У Станиславові діяла в підпіллі «Об’єднана партія визволення України», яка готувалася до збройної боротьби проти комуністичного режиму. У 1958 році її членів заарештували й наступного року до різних термінів ув’язнення засудили робітників і студентів Б.Гарматюка, І.Коневича, В. і М. Площака, І.Струтинського, Я.Ткачука, Б.Тимківа, М.Юрчика.

У 1958 році в селі Вербиця Ходорівського району утворилася підпільна Ходорівська група. Члени групи ночами вивішували по селах національні прапори, поширювали листівки, Через три роки вони були заарештовані й у 1962 засуджені за “диверсійну діяльність проти радянської та колгоспної влади”: Федір Проців – до розстрілу, Михайло Проців і Федір Дронь – до 15 років, Й.Нагребний та М.Ханас – до 12 років, І.Щербицький – до 10 років, а В.Капітоненко – до 8 років таборів.

Того ж року на Львівщині виникла підпільна Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яку організував однокурсник Михайла Горбачова з юридичного факультету Московського університету Левко Лук’яненко. Він походив із Чернігівщини, був працівником Радехівського та Глинянського райкомів КПУ, а з 1960-го – адвокатом. Члени УРСС планували боротися за демократизацію суспільства і за вихід України з СРСР, можливість якого формально була передбачена радянською Конституцією. У січні 1961 року учасників УРСС заарештували. Закритий суд у слідчому ізоляторі львівського КГБ на Лонцького засудив Л.Лук’яненка до смертної кари. Після 73 діб очікування в камері смертників Верховний суд замінив йому вирок на 15 років ув’язнення. Соратників Лук’яненка позбавили волі: Івана Кандибу – на 15 років, Степана Віруна – на 11 років, Василя Луцьківа, Олександра Лібовича, Івана Кіпиша та Йосипа Боровницького – на 10 років.

Того ж 1961 року на Тернопіллі органи КГБ викрили підпільну націоналістичну групу під проводом Миколи Апостола. Наступного року були заарештовані члени підпільної групи у Золотниківському районі, яких засудили до різних термінів: фотограф Євген Ґоґусь (спочатку йому оголосили смертний вирок), муляр Володимир Куликовський, коваль Євстахій Грицишин, колгоспник Павло Палихата, вантажник Петро Пундяк.

​Іван Могитич

У 1963-му випускник Львівського університету Дмитро Квецко став ініціатором створення Українського національного фронту (УНФ). До «фронту» він залучив мешканців Моршина, колишніх підпільників ОУН і політв’язнів Зіновія Красівського та Мирослава Меленя (учасника Норільського повстання 1953 р.). Ще один учасник повстання у Норільську інженер Іван Губка організував групу УНФ у Львові. Членами УНФ, який видавав і поширював журнал “Воля і Батьківщина”, інші матеріали самвидаву, були переважно представники інтелігенції (дехто з них перебував у КПРС): Дмитро Барандій, Остап Білик, Василь Віхоть, Мефодій Волошин, Олександр Геринович, Володимир Гурський, Євген Дацюк, Тадей Ільницькиий, Семен Корольчук, Богдан Криса, Іван Могитич, Євстихій Пастух. Загалом членами УНФ стало понад 150 осіб не лише в Галичині, але й у Закарпатській, Кіровоградській, Чернігівській, Донецькій областях. У березні 1967 року керівників і багатьох членів УНФ заарештували та засудили до різних термінів ув’язнення.

Раніше, 1961 року, в Станиславові Григорій Диндин і Микола Крайник (колишній керівник юнацької організації ОУН “Нескорені”) створили Українську загальнонародну організацію, яка з 1964 року стала називатися УНФ-2. Ця організація діяла до 1979 року в кількох областях України.

Національно-визвольний рух у 1960-х не зміг стати масовим і розраховувати на успіх. На той час ще не визріли для цього умови. Але тоді закладалися підвалини розгортання новітнього етапу національно-визвольної боротьби, яка призвела на межі 1980–1990-х до відновлення Державності.

ІТКИ

¹ Горинь Б. Не тільки про себе. – К., 2005. – Частина XVI.

² Там само. – Частина XVIІ.

26.08.2015

More in Культура, Наша історія, Патріотичне мистецтво, Смерть совку!, Статті
stezhkami_oleksi_tihogo_25113_28082015
Стежками Олекси Тихого

Или как надо праздновать главный день страны без телефонограмм и «парафина»

Close