Останні новини

Олександрія за часів репресій, голодомору та громадянської війни втратила 30% населення

У 1946 році минав вже третій рік відколи місто Олександрія позбавилось нацистсько-фашистського окупаційного ярма. Тепер територію міста та району опанувала сталінська авторитарна система. Життя було схоже на продовження війни, тільки без куль, що літали над головою. Війна, яку один з європейських істориків Грегор Даллас влучно назвав “незавершеною війною”, а день 8-9 травня 1945 року “примарним миром”[1], дійсно продовжувалась і в невеличкій, знівеченій, напівживій Олександрії. Тут відбувалось те, про що не говорили з плакатів, не показували у кінострічках, навіть вдома обговорювали пошепки.

[1] Даллас.Г., Примарний мир.1945. Незавершена війна. – К.: Темпора, 2012, 770 с.

Тепер, коли «гарячий» фронт перестав існувати, армія все одно була не демобілізована. Мільйони солдат продовжували служити в мілітаризованій вже Червоною Армією Німеччині, Чехії, Польщі. Чимало олександрійців ще не повернулось додому, а місцева влада шукала відповідь на те, як побороти бідність, бандитизм, нестачу хліба. Здобута жахливими людськими та матеріальними втратами перемога, не дала очікуваної свободи і щастя, хіба що моральну перемогу над ворогом.

124

Сталінська бюрократична система продовжувала нормувати і упорядковувати все — від посіву насіння, до правил поведінки дітей на вулицях. Однак навіть облаштувати випічку хліба у трохи більше ніж двадцятитисячній Олександрії, де більше тисячі колишніх офіцерів та солдат Червоної Армії були інвалідами — не спромоглась.

Про те, якою була Олександрія після перемоги у незавершеній війні, ми і спробуємо розповісти, посилаючись на архівні джерела.

Ціна репресій, війн та голодомору

Лютий 1946 року. Районна влада, що тоді управляла життям і смертю як селян в селах і селищах, так і городян у районному центрі, нарахувала 22 826 “контингенту” робочих, службовців та інших категорій, включених у список постачання хлібом. Це був список життя, адже без включення у “хлібний” список не можна було отримати картку.

Без хлібної картки — голодна смерть, бо хліб просто так, навіть за гроші, придбати в місті було не можливо.

Серед більше ніж 22 тисяч городян, яким можна було отримувати хліб та інші продукти харчування, “робітників та ІТР”[2] – 11632, службовців — 898, “утриманців” – 4759, дітей до 15 років — 5542[3].

[2] ІТР — термін часів радянської влади, в буквальному сенсі це абревіатура з російської мови – “Инженерно-технический работник”. До “ІТР” відносили тих, хто обіймав посаду, яка потребувала інженерні знання або навички, вищі ніж у кваліфікованого робітника. Це — робітничо-інженерна еліта часів СРСР.
[3] Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 10, протокол № 2 засідання виконкому Олександрійської райради депутатів трудящих від 14 січня 1946 року, постанова “Про затвердження контингенту робочих, службовців… включених у список постачання хлібом та продуктами харчування на лютий 1946 року”

Як харчувались ті, хто зміг перемогти ворога, перенести тотальну мобілізацію людських та матеріальних ресурсів та нарешті дочекатись закінчення війни? Харчування було вкрай незадовільним. Не вистачало всього, але найбільшим дефіцитом був хліб.

Денна потреба “печеного хліба” через постачання відділу облторгу складала 6 тон. Але фактично випікалось у місті лише 2-2,3 тонни. Замість хліба городяни отримували борошно[4], проте чи могли вони ним скористатись, адже навіть для хлібозаводу не вистачало палива для роботи.

[4] Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 10, протокол № 2 засідання виконкому Олександрійської райради депутатів трудящих від 14 січня 1946 року, постанова “Про затвердження контингенту робочих, службовців… включених у список постачання хлібом та продуктами харчування на лютий 1946 року”

До речі, цікаво дослідити кількість населення та втрати Олександрії внаслідок репресій, голодоморів та Другої світової війни. Офіційну кількість населення міста можна дізнатись лише не пізніше 1926 року, коли було проведено та опубліковано результати Всесоюзного перепису населення, в тому числі у Кременчуцькій окрузі Української соціалістичної радянської республіки. Тоді за даними статистики (яку, до речі, намагалися популяризувати і навіть в оригінальному виданні переклали паралельно французькою мовою) в місті Олександрії проживало 18 705 громадян[5].

[5] Всесоюзная перепись населения 1926 года. – Том ХІІ: Украинская Социалистическая Советская Республика. Правобережный подрайон. Левобережный подрайон: народность, родной язык, возраст, грамотность / Центральное статистическое управление СССР, Отдел переписи. – М.: Издание ЦСУ Союза ССР, 1928. – 472 с.

Як відомо, наступні переписи, в тому числі так званий “одноденний”, який спочатку визнали вершинним досягненням статистичної науки, а потім майже всіх його виконавців (до речі, тих самих, хто готував і проводив “лояльний” перепис 1926 року), репресували, перетворились на внутрішню інформацію для радянської влади, яка його засекретила, а потім і взагалі знищила. Дещо, звісно, збереглось і з цих шматочків інформації, дослідники дізнались, наприклад, що Дніпропетровська область, куди входила Олександрія до 1939 року, мала втрати населення з 1926 року по 1937 на рівні 15,8%. Підкреслимо — це була індустріальна область, куди втікали селяни з голодних сіл всіма правдами і неправдами. У абсолютних цифрах це складає мінус 437,3 тисячі громадян, тобто півмільйона у промисловій області. В додатку до доповідної записки з табличними даними про населення міст України, складеної на ім’я С.Косіора та П.Постишева, зазначено динаміку кількості населення і міста Олександрії. У 1897 — 14 тисяч, у 1920 — 21,9 тисяч, у 1926 — 18,7 тисяч, данні поточного обліку на 1 січня 1936 року — 12,6 тисяч та дані перепису по Олександрії, отримані 6 січня 1937 року — 15,6 тисяч[6].

Таким чином лише після війн та збройних конфліктів локального характеру, репресій та голодоморів місто втратило мінімум 6,3 тисячі городян, що тоді складало 28,7% населення 1920 року. Тобто місто втратило майже 30%, одну третину своїх жителів ще до нацистської окупації завдяки більшовицькому тоталітарному режиму. Ось вона — ціна політичних ідеалістів, що намагались роздмухати пожежу революції у всьому світі, але обмежились винищенням власного народу.

Ще жахливіше виглядає статистика по найближчому до Олександрії району, про який вдалось знайти дані — Аджамському. Там “зникла” половина населення — 49,5%, а в інших районах нинішньої Кіровоградщини рівень втрат був схожим — Новомир- городський — 56,2%, Добровеличківський – 58,5%, Новгородківський — 45.9%.[6]

[6] Кульчицький С., Єфіменко Г. Демографічні наслідки Голодомору 1933 р. в Україні. Всесоюзний перепис 1937 р. В Україні: документи та матеріали / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – 192 с.

Отже з 20-их років XX століття Олександрія переживала чи не найтрагічніші роки свого життя, обтяжені кривавою даниною імперіям та тоталітарним режимам. А населення міста замість очікуваного невеликого, проте стабільного приросту суттєво зменшувалось.

До речі, втрати на рівні 36%[7] дослідники розвитку цивілізації вважають смертельними для не тільки одного міста, але й навіть для цілих областей, чималих територій країн, оскільки після таких втрат відновлення населення відбувається або вкрай тривалий час, або взагалі не відновлюється. Тож місто завдяки війнам та тоталітарним експериментам заледве балансувало на межі життя і смерті.

[7] Стороженко І. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI – середини XVII століть. Кн.2: Генезис, еволюція, та реформування організаційної структури Січі. – Дніпродзержинськ, Видавничий дім “Арій”, 2007, – 418 с.

Бандити, СМЕРШ, винищувальні спецзагони і діти під забороною

Повернемось до клопотів спорожнілого, проте живого міста, що намагалось віднайти шлях у новому, мирному існуванні.

До речі спочатку треба нагадати — до середини 1946 року міська влада номінально існувала, проте всі рішення, що стосувались міста, ухвалював районний комітет партії та райвиконком ради, оскільки жорсткого розподілу між містом та районом тоді не існувало.

Отже у квітні 1946 року виконавчий комітет Олександрійської районної ради депутатів трудящих та бюро районного комітету партії КП(б)У, вирішило нарешті розпочати жорстку боротьбу з бандитизмом. Зрозуміло, що за повоєнних часів зросла бідність, дефіцит продуктів харчування та одягу, всього найнеобхіднішого і злочинність суттєво зросла. Як зазначено у тексті спільного рішення виконкому ради та бюро парторганізації, в регіоні стали поширеним явищем грабежі, викрадення майна, хуліганство. В театрі, кіно і деяких інших місцях “царює нетерпимий безлад, що вчиняє молодь, що навчається, та деякі військовослужбовці артилерійської школи”.

Якщо з місцевими хуліганами доручили розібратися районному НКГБ, НКВД та СМЕРШу артшколи, то за бандитські угрупування вирішили взятись серйозно, з формуванням винищувального батальйону у складі 80 чоловік “партійно-радянського активу”[8]

[8] Державний архів Кіровоградської області, фонд Р-1302, опис 2, справа 10, протокол №10, об’єднана постанова виконкому райради і бюро райкому КП(б) У Олександрійського району “О борьбе с кражами, грабежами и хулиганством”

Віктор Голобородько (далі буде)

Джерело: Олександрійські новини

Vasili Yroshevski liked this post
More in Статті
123
Бронислав Геремек. Восточная политика III Речи Посполитой – как это началось

...

Close