Останні новини

До 71-річниці початку депортації українців із етнічних земель у Польщі

Ми маємо знати і пам’ятати,
щоб трагедія не повторювалася знову

9 вересня 1944 року було підписано сумнозвісну угоду між Польським комітетом народного визволення та УРСР «про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР», з якої почався період великого вигнання-депортації українців із їх етнічних земель Холмщини, Надсяння, Підляшшя, Лемківщини і Зх. Бойківщини у 1944-1951 рр.

За твердженням істориків, лише в період 1944-1946 рр. виселили 480 тисяч українців, а в наслідок операції «Вісла» — ще понад 170 тисяч. Кожна друга українська родина західних земель пережила депортацію протягом 1944—1947 років. Остання хвиля депортації відбулася 1951 року, коли внаслідок угоди про обмін ділянками державних територій між СРСР і ПР від 15 лютого 1951 р.  десятки тисяч українців втратили свій дім.

Як розповідає Володимир Середа, голова товариства «Закерзоння» (з родини депортованих): «відбувалося все за заздалегідь відпрацьованим сценарієм: каральні загони приходили під ранок, коли люди ще спали. На світанку в день евакуації всі дороги були перекриті, щоб ніхто не зміг втекти. На збори родинам давали годину-дві. Встигали спакувати вузлики з продуктами та одяг прихопити. Усе решту — і нажите добро, і запаси продуктів, заготовлене для посіву насіння, картоплю, реманент і худобу залишили на покинутих обійстях, сподіваючись повернутися невдовзі. Та ледь відходили від села, як над їхніми домівками, церквами вже здіймалося полум’я пожеж. Жінки голосили, розуміючи, що у рідні домівки вже не повернуться. Згодом усіх зганяли до залізничних станцій, а там — у товарняки. Дорога до місць призначення тривала місяці. Але у більшості із сотень сплюндрованих сіл «добровільне переселення» відбувалося за іншим сценарієм — під дулом автомата»

Цю трагедію називають по-різному: репатріація, евакуація, добровільне повернення в Україну, проте насправді це було примусове виселення, спочатку на терени УРСР, а потім – на північний захід Польщі, насильницьке позбавлення права українців жити на землі дідів-прадідів.

Перших депортованих закинули на степові терени Луганщини, Донеччини, а також на Полтавщину, Миколаївщину, Херсонщину, Одещину… Як виявилося без засобів до виживання, і без будь-якої підтримки. Але коли люди спробували повернутися назад – кордон для них був закритий.  Ті, хто не зазнав вигнання 1944-1946 рр., був змушений пережити Акцію «Вісла», концтабір «Явожно»….

Сьогодні про це мало хто хоче про це згадувати: не вигідно ворушити минуле, бояться погіршити відносини з Польщею, іде війна – не час говорити… Але коли буде час? В радянський час депортованих заставляли мовчати, зневажали і вважали людьми другого сорту. Жодної підтримки від держави. Жодного співчуття. І жодної солідарності від громади. Невже ми не варті правди сьогодні?

А невизнана і не засуджена трагедія повторилася. Як із кримськими татарами, так і з нащадками депортованих українців. У серпні 2014 року, рівно в час 70-ї річниці початку депортації, лемківські села на Луганщині, зокрема с. Переможне (там навіть відбувалася Лемківська Ватра) накривають градами, кілька родин розстріляно за допомогу українському війську, і знову наші люди, щойно звикнувши до нової батьківщини, стали вигнанцями… І знову майже без допомоги…

Революція Гідності була нашою боротьбою за правду і за наші права, передусім права людини. І гідною справою є говорити правду – без політичних спекуляцій, без агресії, а з бажанням якнайширше висвітлити факти трагедії, щоб НІДЕ і НІКОЛИ вона не могла повторитися знову.

8 вересня 2015 р.

Софія Федина

Голова Світової Федерації

Українських Лемківських Об’єднань

Karta_Lemkivshchiny

More in Війна, Новини, Суспільство, Дати, Наша історія
11
Последние годы СССР. Подборка исторических фотографий

Охота за дефицитом выросла в целую культуру со своеобразным языком (типа «выбросили», «достать»…) и со своим этикетом («кто крайний?», «за...

Close