Останні новини

Аскольд Лозинський: Cтрасті за мовою

Перебуваючи на конференції з нагоди 90 Спілки Української Молоді в Українському Католицькому Університеті  Львова, я слухав як львівський губернатор у своєму привітанні сказав, що українець найкраще почувається у Львові. Не встановлюючи докладного географічного положення українського раю (бо мабуть це саме можна сказати про інші міста в Галичині), я зітхнув оскільки щойно прибув на конференцію з Києва у досить поганому настрою. За три дні перебування в Києві я жодного  разу  не почув на вулиці  української мови , немов у перших роках незалежності. Натомість, у Львові я не чув на вулиці російської взагалі.

Невже  Україна така дійсно різна?! У Києві, коли я звертав увагу звичайним людям на мову, чув такі відповіді: “президент і Марина розмовляють між собою російською”, “у воєнній зоні є наші хлопці які воюють за Україну, а говорять по-російськи”, “це не той час, щоби настирливо впроваджувати українську мову”…

Може й не час… Але на двадцять п’ятому році незалежності… Коли врешті настане той час?!

Це мої особисті міркування. Щоправда, перебуваючи в культурних і освітніх закладах, навіть у Києві, мушу визнати, що переважала українська мова, хоча директор одно закладу передала мені для читання статтю в російській мові та була дуже здивована коли я сказав, що російської не знаю і не розумію. Вона була здивована. Також правда, що нотаріус в Києві розмовляв зі мною по-українські, агент з  нерухомості також розмовляла по українські, але я не давав би  їм багато кредиту бо відчував, що це тільки тому, що я до них звертався на українській мові, а оскільки вони мають фінансову користь то і старалися догодити мені.

Моя знайома з Америка, яка в основному працює у культурному театральному полі і перебувала в Києві у той самий час тільки багато довше, у розмові з мною на цю тему  рішуче не погодилася з моїми враженнями. Сказала, що у театрі розмовляють на сцені і поза нею по-українські, та що особливе враження на неї справили кримські татари в київському театрі, які не тільки розмовляють з нею виключно українською, але навіть і звертають інколи їй увагу на її галицький і нюйоркський діалект.

Які висновки ? Мабуть різні. Мешканці України більш об’єднані сьогодні у національній свідомості. Одначе, мова тільки для деяких є ознакою національної ідентичності, а для інших–тільки засобом комунікації. Говорив мені товариш, котрий перебував на турецькому курорті , що там зустрічались люди з України, з Естонії, з Росії і всі розмовляли по-російському між собою, бо як інакше мали говорити?!

При передачі довіреності, агент з нерухомості  запропонувала зустрінутися з новими орендарами. (До речі, зголосилося два брокери, але один з них був російськомовний. Думаю не тяжко здогадатися кого я прийняв на роботу ?!). Я запитав чи потенційні орендарі розмовляють по-українські? Після негативної відповіді, сказав, що, мабуть, краще не зустрічатися бо не погоджуся на російськомовних. Агент у моїй присутності до них передзвонила і повідомила, що власник український націоналіст і вони мусять при зустрічі розмовляти по- українські, в противному випадку він їх не прийме. Ті  погодилися.

Висновок який? Щоби отримати бажане помешкання орендарі були готовими розмовляти по-українські.

Зауважив я також, що у Києві по підприємствах чимало написів та реклами представлені виключно на російській. Напевно ці підприємства ліцензовані. У моїх мандрах по цих магазинах завжди ставив я справу спілкування українською мовою і тільки рідко зустрічав противність.  А якщо впровадити поправку до адміністративного кодексу міста Києва, Харкова, Миколаєва і т. д., що для провадження підприємницької діяльності слід користуватися україномовними написами та рекламою?! В противному випадку може накладатися спочатку грошове покарання, а за кілька провин і  позбавлення ліценції. Повірте, що задля збереження “російського язика” ніхто не влаштовуватиме ще один майдан. Та й, до речі, не приїдуть з західних областей у цьому допомогти.

Основний висновок– ми народ добрий, увічливий, але інколи занадто. Російська мова– це не засіб комунікації. Це– мова нашого ворога та зброя довголітнього знущання над нами. Ми не сміємо, охороняючи свою державу у боротьбі з запеклим ворогом, вважати нормальним користуватися цією зброєю,чим , до речі, ворог наш також поневолював. У процесі знищення українців як нації, Росія намагалася знищити нас фізично та духовно. Залишила нам народні пісні, вишивки та шаровари. Нищила нашу інтелектуальну культуру, літературу, а найважливіше, звела нашу мову до рівня суржику. Чи не пора нам виросли вповні як нації, та дати нагоду розвитку нашій мові?

І ще один висновок. Вина у владі. Практичне втілення української мови як державної для  користування у буденних відносинах дуже слабе від початків незалежності. А коли вже сама родина президента у приватному житті користується практично російською то це погано. Не тільки одна чи дві жінки на вулиці про це мені казали. Говорили люди котрі з ним і його дружиною складали квіти Шевченкові. Сам президент до цього признався.  Прикладом повинен бути президент у якого не може існувати спілкування одне офіційне, а друге приватне. На нього і його родину дивиться ввесь народ. На разі він поганим прикладом. Але є надія бо він ще вчиться. Мабуть час завершити науку.

30 вересня 2015р.                                                                             Аскольд Лозинський

More in Записки, Культура
1936-23054101-gimage_272
Олександр Шевченко: Нєбитіє або No money – no honey

Найбільша проблема того народонаселення, що проживає на території сучасної РФ, а також на її численних офіційних та неофіційних військових базах...

Close