Останні новини

«Дискримінація у публічному просторі в контексті місцевих виборів»

Прес-конференція Інформаційного центру «Майдан-моніторинг» та Дослідницького бюро «Sociologist».

Наталка Зубар (Інформаційний центр «Майдан-моніторинг») . Добрий день, шановні друзі! Сьогодні 28 вересня 2015 р. Сьогодні Міжнародний день права на доступ до інформації, або День «Права знати».

Уже багато років наша організація «Майдан-моніторинг» проводить всілякі прес-конференції на цей день… Десять років тому ми починали, власне, величезну кампанію про доступ до публічної інформації. І в нас навіть сайт є: «Право знати». Ми всі разом, громадське суспільство України, досягли певних успіхів, хоча не все ідеально.

Але зараз ми будемо говорити про інше право, з яким іще треба працювати і працювати, – це право на доступ людей до міського простору. До спільного міського простору.

Ми працюємо в рамках проекту «Україна без дискримінації», підтриманого Європейською Комісією, за що ми їй дуже вдячні. Європа, в принципі, є лідером зі впровадження антидискримінаційних практик.

Чим взагалі відрізняється Європа від нас?

По-перше, Європа починається з туалетів, в прямому сенсі цього слова. Уже в Харкові з цим певним чином краще, з туалетами, на відміну малих міст наприклад, але головне, що нас відрізняє, – це відсутність можливостей ходити містом і не думати про те, як протягти коляску, як підняти чемодани, як взагалі – не дивитися під ноги.

Тобто, забезпечення рівного доступу до міського простору для всіх, і передовсім – для більшості людей.

Ми будемо говорити про поняття публічного простору. Це у нас маловідома тема. У нас словосполучення «публічний простір» в законодавстві зустрічається тільки в одному законі – про обмеження куріння. А в Європі – це дуже старе поняття, яке починається з традиції грецьких та римських форумів, агори, ринкових або ратушних площ в містах Маґдебурзького права. Це – певний спільний простір, куди люди приходили, щоб разом думати або радитись, як управляти, власне, своїм містом. У нас цього не було. У нас взагалі ці теми тільки складаються. І, на відміну від країн сталої демократії в Європі, у нас це складається скоріше через якісь репресивні практики, тобто: чого не можна робити в публічному просторі. Зокрема, курити, наприклад.

Я хочу передати слово моїм колегам – це харківські соціологи, громадська організація «Sociologist»: Віталій Юрасов і Тетяна Зуб, які більше розкажуть про наш проект і дослідження в його рамках. Дякую.

Віталій Юрасов (Дослідницьке бюро «Sociologist»). Здравствуйте!

Наш проект касался непонимания дискриминации – сути этого явления в украинском обществе. Это был очень широкий и всеукраинский проект, в ходе которого мы изучали абсолютно разные города и разные общества, и задавали самый широкий круг вопросов, касающихся дискриминации.

Но что нас поразило, и что мы решили потом углубить на примере харьковского сообщества: люди при разговоре о дискриминации, при разговоре о традиционном понимании дискриминации как дискриминации меньшинств очень плохо идут на контакт при коммуникации о меньшинствах, и переходят на очень бытовые, острые, повседневные проблемы, касающиеся их местного сообщества, их сферы повседневности, на всеобщую бытовую базовую ущемлённость, которую они чувствуют сами, и чувствуют – как большинство. Мы, касаясь проблем меньшинств, так или иначе спускались до проблем большинства и до чувства людей себя ущемленными, дискриминированными на бытовом уровне.

В первую очередь люди говорили о проблемах транспорта. И здесь абсолютно все сферы функционирования транспорта являются дискриминирующими и ущемляющими – не важно, кто вы. Автомобилист – вас ущемляют велосипедисты и пешеходы, если вы в общественном транспорте – вас вообще все ущемляют, даже если вы находитесь внутри автобуса – вы тоже ущемлены. Если вы пешеход – вы тоже ущемлены. Если вы велосипедист – вы ущемлены вдвойне.

Люди это чувствуют, постоянно об этом говорят, это тема, которая может обсуждаться ими – часами. И они чувствуют себя уязвимыми абсолютно на любой стадии коммуникации с транспортными системами – начиная от навигации, когда они не понимают, куда идти, как перейти со станции на станцию, как поменять один вид транспорта на другой, в какое время приедет маршрутка, в какое – не приедет. Внутри они чувствуют себя дискомфортно, потому что-либо автобус грязный, либо водитель не хочет себя вести подобающим образом, либо едет с нарушением правил дорожного движения. И так далее, и так далее, и так далее…

И здесь важно упомянуть, что вся харьковская среда таким образом организована, что человек себя чувствует ущемленным вообще везде – не только в транспортной… коммуникации с транспортниками, кстати – как бы репрессивной, хаотичной структуры. Но и с другими структурами общественного пользования. Татьяна может подробнее рассказать.

 

Тетяна Зуб (Дослідницьке бюро «Sociologist»). На самом деле проблема состоит в том, что фактически коммунальные предприятия города – система медицинского обслуживания, система образования, и т. д. – даже не являются такой площадкой публичного пространства, где, во-первых, граждане должны чувствовать себя достаточно свободно, во-вторых – чувствовать себя клиентом, в-третьих – должны иметь, как минимум, физический доступ, не только свободу какого-то доступа. Но во всех этих ситуациях мы наблюдаем одинаковые симптомы, которые делают наших граждан, в данном случае – харьковчан, уязвимыми. Прежде всего – это непрозрачность данных систем. Системы существуют, в общем-то, замкнуто, существуют по тому графику, который удобен внутри самой системы. Если вы приходите на коммунальные предприятия, чтоб некую справку взять, и так далее, то фактически вы приходите в часы работы, удобные для данной системы. Обслуживают вас по каким-то шаблонам, которые удобны для данной системы, диалог практически невозможен, потому что регуляторные механизмы были разработаны для каких-то былых времен, а сейчас они уже невозможны к реализации, даже если вы проявляете определенную активность и желание каким-то образом победить, настоять и, все-таки, потребовать необходимые вам какие-то вещи, это фактически невозможно.

Дальше мы видим также отсутствие физического доступа. Даже для детских учреждений, таких, как поликлиника, детских центров, часто не бывает ни пандуса, ни возможности зайти с коляской, ни возможности оставить эту коляску. Если это не детские учреждения, тогда это, возможно, даже обсуждать не с кем, по сути.

Т. е. все данные системы достаточно герметичны и не желают вступать с вами в диалог. И, в принципе, в повседневной жизни мы постоянно сталкиваемся с этим, и горожане это очень четко ощущают, отфильтровывают, и говоря с ними о дискриминации, по сути, не приходится дойти до каких-то глубинных или тонких вещей, по сути, мы постоянно скатываемся на вот это постоянное ощущение, что публичного пространства, по сути, в Харькове нет.

Более того, все попытки каких-то там архитекторов, художников и так далее завести дискуссию в отношении публичного пространства, наталкиваются, также же, на непонимание самими горожанами того, что есть публичное пространство, кто может с ним взаимодействовать, в чем оно состоит.

По поводу также доступа к различным учреждениям этого публичного пространства: фактически одним из барьеров является также отсутствие информации о том, каким образом начать с ними диалог – куда обратиться, в какую службу, кто является ответственным лицом. Нет какой-то единой системы навигации, нет единой системы информирования, нет какой-то такой службы.

По-сути, наш город, как мы… и в ощущениях самих граждан, как мы это услышали, является заточенным для того, чтобы в нем существовал человек абсолютно здоровый, без особенных потребностей, функциональный, желательно – ещё и обеспеченный. И – беспроблемный.

Второй момент состоит в том, что само пространство построено таким образом, что оно не настроено на какие-то проблемные, кризисные ситуации. Т. е. – не разведены пассажиропотоки, не разведены дороги, нет навигации, как уже говорил Виталий. По сути, все это ощущают достаточно чётко. И понятно, что в беспроблемных ситуациях это все каким-то образом функционирует. В ситуации какого-то кризиса мы можем столкнуться с очень большими проблемами, и дальше включается в этой ситуации: к кому мы можем обратиться, кто будет разруливать эти проблемы, кто будет их решать, пока не понятно.

 

Наталка Зубар. Я хочу розказати, що, в принципі, тема доступу до публічного простору в різних культурах традиційної демократії вирішена набагато краще, ніж у нас. Хоча б тому що ці демократії давнішні. Наприклад, в скандинавській традиції, і зараз в балтійських країнах взагалі позакріплювалось в конституціях та законах так зване право на вільний прохід. Всі об’єкти природи, а там об’єкти природи можуть включати береги річок, озер, ліси, лісопарки, сади і т. д., незалежно від форми власності мають бути доступними для громадян. Наприклад, якщо ви в лісі будуєте ресторан, то людина має мати можливість пройти і сісти там на лавці, в тому ресторані нічого не замовляючи. Таке можна побачити і в Австрії, наприклад, навіть в Альпах.

Це право – старе, воно виборено у величезній боротьбі, це не просто так воно звалилося на голову. Наприклад, один із найстарших правозахисних документів: 12 статей Меммінгема, прийнятих в Швабії, в 1525 році. Це було повстання кріпаків, причому як селян, так і ремісників, де вони вимагали багато чого, у тому числі прямого доступу до полів, ланів і лісів, бо кріпакам було заборонено ходити в ліс, збирати ягоди і т. д.

В Європі люди вибороли собі це право. І ясно, що коли вибороли – воно є цінність, і його дотримуються. Про таке наші люди навіть не задумуються. Але цікаво, наприклад, прилітає літак кудись із Європи в Харків, мені часто доводиться. В Австрії, я останній раз була в Австрії, тому про це скажу – там можна було ходити з важким чемоданом, робити п’ять пересадок, і при цьому ні разу його не підняти. Тягнеш його за ручку, і абсолютно всі пандуси, доступи, ліфти, і т. д.

І от прилітають люди з такої благополучної країни в Харків, а тут їх в терміналі, новому, класному, зробленому до Євро-2012, очікують сходи такі вузькі, які йдуть вниз з 3-го поверху, на якому не те, що ніякого пандуса немає – там і не втиснешся.

И вот выходят люди и начинают истерично ржать – со словами «добро пожаловать домой».

Тобто, люди, коли вони прилітають з Європи, дуже чітко відчувають цю різницю. Але проблема в тому, що у нас досі більшість мешканців Харкова, а тим більше – ті, хто до нас вимушено переселився в останній час, вони і уявлення про це не мають, вони не бачили цих добрих практик, їм на голову не налазить, що може бути інакше.

Я вважаю – нашим головним завданням є розказати людям, що може бути інакше, за що варто боротися. Але оскільки ми не можемо вивести усе населення Харкова, чи хоча б велику частину – в Європу, і показати їм своїми ногами, що це таке – коли ти можеш іти по якійсь дорозі і взагалі не піднімати голову, тому що ти ні за що не зачепишся. Крім того, там є ще дуже цікава річ – зараз в розвинутих країнах зони пішохідних переходів означені нерівною бруківкою, так що сліпа людина, яка на ній стоїть, розуміє ногами, що вона на переході. Аж до такого ступеня. Тобто продумано про доступ не тільки для колясочників, інвалідів, але і для сліпих людей.

Як це впливає взагалі на спільний простір?

По-перше, це суттєво збільшує почуття безпеки. Не те, що воно дає більшу безпеку, бо ти не перечепишся, не впадеш, і тобі не треба тягати коляску або чемодан; бо воно і психологічно надає набагато більше про ясний безпечний простір. У нас в місті в принципі не так все погано, як в інших. Теоретично все це можна зробити. Але для цього потрібна якась політична воля, і саме головне – потрібен запит громадян, щоб він сформувався, щоб люди взагалі розуміли, що це треба тут мати.

Віталій Юрасов. И тут в контексте наступающих выборов нам бы хотелось, чтобы все эти вопросы, которые поднимают люди на наших фокус-группах, в ходе наших мобильных интервью, в ходе наших исследований, – хочется, чтобы эти вопросы выносились и в какую-то политическую плоскость – в плоскость публичной коммуникации, в плоскость обсуждения – потому что ничего этого в преддверии местных выборов, мы этого пока что не видим. По крайней мере я так понимаю, что анализ документов, программ, визуальной кампании показывает, что наші майбутні обранці не сильно…

Наталка Зубар. Можна сказати, що взагалі по всій Україні вибори до місцевих рад нагадують вибори в дурдом. Там ставляться питання, які місцева влада в принципі не може розрішити: типу контрактної армії, або знизити якісь комунальні тарифи. І т. д. А от тема доступу до публічного простору – те, що якраз може і повинна вирішувати локальна влада на локальному рівні. Поки що із всіх програм політичних партій, які ми бачили, про дещо згадано в програмі Демальянсу, але так, знаєте, ну, коротше, проблема відзначена. Чи будуть вони з нею працювати – я не знаю. Я думаю, що будь-яка політична партія, яка візьме це, і буде систематично працювати з цією проблемою, і нормально розкаже людям, в чому проблема, має величезні шанси на перемогу в будь-якому місті України, чи великому, чи малому. Було б дуже приємно, якби це…

Крім того, безпечний простір суттєво знижує рівень агресії, що в наших умовах і психологічної війни, і інформаційної війни, і реальної війни, це – дуже важливо. Грубо кажучи, ти пройшов, перечепився і – «мать твою мать» и так далее. Це така дуже проста річ от. Ну вдалось же практично відмінити феєрверки. І у нас, слава Богу, стало набагато більш приязне аудіо-середовище. У нас немає по вулиці гучної музики і бабахів.

Я думаю, в принципі цілком можливо зробити всі ці роботи з обладнання якихось пандусів, вони не потребують таких великих грошей. Це – проблема урбаністів, це – проблема, передовсім, планування. Тому як зараз закопуються величезні гроші на перекладку доріг, тротуарів, трамвайних шляхів – можна одразу закласти ці гроші на пандуси. Тим більше, що ви самі знаєте, що у нас мер – інвалід. Як би він там хотів кудись потрапити – він сам не потрапить в абсолютну більшість місць в Харкові.

І я би хотіла все таки закликати не тільки політиків, але і журналістів звертати більшу увагу на проблеми подавання реальних тем з дискримінації. Розумієте, зараз у нас що виходить: дискримінація – це, грубо кажучи, виділяється якась мала група, і кричать, що вони дискриміновані, і т. д. В той час, як зазначили мої колеги, у нас дискримінованими абсолютно слушно відчуває себе більшість населення. І це – зовсім інший рівень дискримінації, ніж той, про який кажуть про якісь меншини. Ми кажемо про дискримінацію більшості. Може Тетяна більше розкриє це питання.

 

Тетяна Зуб. Да. Фактически представители экспертного сообщества – архитекторы, специалисты по городской инфографике говорят о том, что в городах, в которых построено каким-то более адекватным образом публичное пространство, мы гораздо чаще встречаемся с ситуацией, когда у людей есть пространство и возможность проявить себя более вежливыми, помогающими, адекватными. Фактически среда не давит на них, и у них появляется возможность и шанс помочь тем, у кого есть особенные потребности. Фактически, допустим, в нашем городе этот узкий сегмент, где вы можете себя проявить, потому что в тех ситуациях вы решаете. Вы должны, вынуждены даже не обладая особенными потребностями, вы постоянно находитесь под таким прессингом городской среды, что фактически у вас не возникает времени для какого-то ресурса и возможности помочь тем, кто нуждается в большей степени. Да, возникает какая-то взаимная агрессия между этими группами, и фактически мы видим, что среда не предназначена… Вы выбариваете своё место для себя в этой среде.

Соответственно, пока мы хотим заняться проблемами меньшинства, мы должны дать шанс большинству почувствовать, что у него в этот момент, когда будут заниматься меньшинствами или какими-то уязвимыми группами, не будет забран ресурс социальной поддержки, помощи, такого вообще какого-то адекватного ощущения себя.

И вот это, пока что, особенно остро стоит. Чувствительность. Мы говорили уже о том, что когда мы говорим с общим населением, т. е. с обычными людьми, о дискриминации, фактически у них не всплывает, нет общественного дискурса дискриминации. Большинству не интересны эти меньшинства с их проблемами. Почему? Потому что проблемы большинства, повседневная жизнь большинства тоже достаточно напряжена постоянным прессингом неудобств. Соответственно, нет ресурса на то, чтобы понять проблемы кого-то еще.

Второй момент, который… мы брали достаточно много интервью, мы общались с представителями различных уязвимых групп и меньшинств: они чувствуют, что они так же не толерантны по отношению к другим меньшинствам, и к тому же большинству, как и другие люди. Т. е. фактически они даже находятся в двойном прессинге, так же, как и все обычные граждане, и плюс – их специфические проблемы.

Соответственно, для того, чтобы возникла эта шкала, чувствительность к разным тонким ситуациям, проблемам, особенностям других людей, необходимо снизить этот общий уровень агрессии, общий уровень прессинга. Собственно говоря, и здесь возникает такая ситуация, что каждый наш гражданин ощущает себя ответственным за происходящее, потому что никто не хочет брать на себя ответственность. И нет, фактически, áкторов, средних между ним и государством, которые могли бы эти проблемы отрегулировать, взять на себя, каким-то образом помочь. Т. е., в частности, например, на местные власти фактически скидывают либо общие проблемы, такие, которые может решить только государство, не воспринимая, да и не понимая их функции; и местные власти, по сути, не понимают, какого рода ожидания и запросы они видят от своих громад.

Тут, конечно же, включаются и другие субъекты, такие, как общественные организации, возможно, какие-то инициативы, и т. д. Но фактически между громадой и государством нет ничего.

 

Віталій Юрасов. Если человек хочет решить какую-то проблему, то ему нужны какие-то медиаторы. Потому что сам он не может побороть дискриминацию глобально, не может построить все пандусы, не может убрать турникеты из вестибюля горсовета, чтобы попасть на сессию, поменять структуру аэропорта, нарисовать дизайн навигации, карты метро и общественного транспорта. С этим нужно что-то делать.

Такими медиаторами могут выступать не только общественные организации, сами местные власти – это тоже медиаторы. Но люди не этого не чувствуют, у них нарушена коммуникация, они не знают, как к местной власти добраться, как сформировать запрос, что они могут услышать в ответ, и как они должны действовать.

Это – тоже закрытость публичного пространства. Что пространство коммуникации с местными властями – это тоже публичное место. Психологически. И оно у нас не развито.

 

Наталка Зубар. Ну от я про це ще раз останнє слово можу. Будуть питання.

У нас люди звикли, що міській владі треба скаржитись. Є проблеми якраз – там прорвало трубу і так далі. На конкретні якісь проблеми. І список цих проблем у нас вже є в голові: світла немає, сміття не вивозять. А проблема, що я не можу пройти в магазин з коляскою, або що мені високо підніматися по сходах, не зручно – наче не сформульована. Цілком можливо, що якщо в голові людей сформулювати, що це є проблема, і, грубо кажучи, хай вони починають телефонувати на 1562 з цією проблемою, то, можливо, буде і фідбек. Але головне, що люди навіть не уявляють, що на це можна скаржитись. Я сама з цим стикалася у багатьох дослідженнях «А что такое? Так же всегда было!»

Я ще аналізувала таку річ… Ми розуміємо, що Харків, в принципі, за останні роки дуже сильно змінився на краще. Але дуже багато людей кажуть: «так плохо, плохо». Я думаю – чому? Я дуже багато їжджу по Україні. Я зрозуміла. От Вінниця – там проблема пандусів і доступу набагато краще вирішена. Там – трамвай, в який можна в’їхати на колясці, і там є місця, куди можна поставити коляску, як і в Європі – просто в трамваї, в метро і т. д. От місце для коляски, місце для собаки.

І саме через те, що воно не таке красиве, не так шикарно підсвічене і т. д., немає стільки… ну, фонтанів, там якраз більше. А от ця доступність робить місто психологічно більш привабливим. Це дуже важливо. Бо ми, харків’яни, звикли жити в «этом бардаке»: я можу від дому до офісу пройти з зачиненими очима. 10-ть хвилин, тому що я знаю кожну яму. І більшість людей теж знають кожну яму, і вони плюються на яму, але вони йдуть. І люди звикли до цих ям. То треба нам якось видумувати, будемо пробувати, як зробити ці ями неприпустимими. І прописати цей механізм комунікацій, до кого звертатися, щоб оці ями, або пандуси з’явилися. Добре. Може є якісь питання?

Далі прес-конференція переосла в дискусію про те, як, яким чином і хто має формувати публічний простір міста, доступ до якого був би рівний для всіх його мешканців. Наводимо фрагменти цієї діискусії.

Тетяна Зуб. Мое предложение состоит в том, чтоб расширить публичное пространство не только до жалоб, но еще и до каких-то инициатив, которые могли бы обсуждаться всеми с целью повышения комфорта общежития.

Наталка Зубар. Стосовно дослідження. Я хочу сказати, що у нас планується дуже глибоке дослідження, крім фокус-групи, – і інтерв’ю, репрезентативне, так би мовити, у країні: саме щоб зрозуміти, що люди реально думають про дискримінаційні практики. Не «що там десь на базарі», а от так, як ми говорили, що в головах відгукується на слово «дискримінація». Це, фактично, головна мета проекту. А потім запропонувати може якісь – і справді, що писати журналістам в тому числі. Але ми не можемо наказувати, що писати журналістам, а якусь (спеціальну) дискусію організувати можемо для цього.

Тетяна Зуб.  … если б была дискуссия, вы бы высказали свое мнение, экспертное сообщество высказало свое мнение, социологи высказали свое мнение, и общественность высказала свое мнение. В конечном счете Міська рада приняла бы какое-нибудь решение, основываясь на этих вещах. А так фактически в данном случае мы видим то, что такого механизма нет. Фактически, вопрос этот люди задают, и это свидетельство для нас, как социологов, о уровне их сознания. Они (простые люди), видя инициативу, мгновенно задают вопросы «зачем вы это делаете?» т. е., «зачем вы проявляете инициативу и меняете пространство под какие-то свои задачи?». Второй момент – это кто вам это разрешил? Т. е., в принципе депрессивно-репрессивное восприятие инициатив…

Наталка Зубар. … ми проводили зараз-от першу сесію школи соціальних посередників, і у нас був такий тренінг про типи лідерства. Як вирішувати якусь проблему, наприклад – відремонтувати будівлю. А він тільки авторитарний: призначили всіх виконавців, розподілили ролі, і пішли працювати. Другий тип: поговорити з людьми, узгодити, дати людям знайти експертів, домовитись, і так далі; третій спосіб – найбільше по часу затратний. Але, по-перше, залучається найбільша кількість людей, вони залишаються задоволені, бо їх голос почули; по-друге – таким чином, можна виконати набагато більше проектів одночасно, тому що лідер – маляр чи хтось там – передає свої функції експертам. Фактично знаходиться лідер і так от можна, грубо кажучи, відремонтувати не один будинок, а сто одночасно, але часу на прийняття рішення, на узгодження іде більше.

Якщо ми повернемося до європейських традицій, то часу пішли тисячоліття. Зараз ми хочемо все й одразу. Якщо виробиться оця культура діалогу всіх зацікавлених сторін, то – грубо кажучи, власник будинку, власник сусідньої зупинки, мешканці сусідніх будинків, міськрада, райрада, хто завгодно – якщо вони домовляться так чи інакше між собою, і зроблять прецедент такого вирішення, яке всіх влаштовує, то це буде класно. І це дасть практики, які можна надалі відтворювати. Але швидко це не вийде. Я про це говорила – у нас є парк Горького, й у нас є активісти, які досі туди не ходять, тому що той парк – на крові. Хоча парк класний, реально класний. Абсолютно. Це приклад того, що можна робити дуже класні речі, і при тому частина громадян Харкова буде погано до них відноситись. Тут важливий не тільки кінцевий результат, але і процес приходу 0:42:00 до цього кінцевого результату.

Надія Савинська (Демократичний Альянс). Знаєте, ми нещодавно в Інтернеті, я вже не пам’ятаю, хто, але з’явився такий вислів, що ми намагаємося зараз дивитися на Європу, і втілювати те, що вони роблять зараз. А з’явився вираз, що «давайте дивитися, що Європа робила 100 років тому». І я як людина, яка стажувалася кілька разів в Європі, дійсно вважаю, що вони починали те, що ми зараз, – 100 років тому. За 100 років вони йшли…

Наталка Зубар. Ой, Надя, не 100 – більше.

Надія Савинська . Так, я розумію. Але якби такі речі. От як Ви ставитесь до цього вислову, і перш за все, хочеться… Ну от ми як зацікавлені люди в тому, що були створені ті ж самі ОСББ, будь-які об’єднання, кому не подобається ОСББ – будь-які ініціативні групи і так далі, були створені маленькі спільноти на рівні 0:43:00 будинку, району, і т. д. Які ваші-от механізми – з чого треба почати реально, тому що дуже важко. Як ви кажете (?) типи насаджують зверху – ну не виходить, що якщо не це потрібно людям, ну навіщо це треба. Знизу починати – немає зверху підтримки.

Наталка Зубар. Ну, добрі практики. Тільки добрі практики. Показувати вже реально існуючі добрі практики і тут їх знаходити. Вони, насправді, є. Ну навіть місце є — мікрорайон на Олексієвці, де повністю обладнали двір, і там навіть нав’язали свої правила, куди ходити. Хтось розповідав. Просто люди домовились. Маленький двір на Олексієвці, близько до лісу. А так повністю там самі домовилися наші.

Тетяна Зуб. Да, там фактически возникло  эффективное сообщество, которое решило его сделать  удобным для жителей. И, в принципе, под это дело удалось – ничего там не было запланировано – ни стоянок специальных, ни детских площадок – ничего. Но инициативная группа, которая смогла привезти Кернеса, привезти каких-то еще, и построить там и построить полностью этот микрорайон под себя. Теперь все засматриваются, все слюни пускают: очень красиво, очень замечательно, но на это было положено очень-очень много сил. Ну, эффект такой. Какая здесь была применена технология? Технология – в том, что люди, во-первых, оказались инициативными, во-вторых – не глупыми, а в третьих – они достучались, приоткрыли эту непрозрачность, и построили свою коммуникацию с тем, кто принимает решения. В принципе, чем не хороший пример для всех остальных?

Наталка Зубар. В Харкові, насправді, таких прецедентів – море. Я особисто знаю штук 15 – от просто зараз. Вони можуть бути невеликі. В нас всі хочуть щось огромне, масштабне, вирішення всіх проблем, все й одразу. Це може бути – от був цей проект на початку вересня  відновили старий кінотеатр. У в 524-м, по моєму мікрорайоні на Салтівці. Нічого, це – перший крок не ідеально, але цей перший крок треба відзначити.

З залу: Там такий маленький урбан-фест пройшов.

Наталка Зубар. Так. І при тому там було класне змагання: відновлений кінотеатр, поруч – класична совєтська бєсєдка для доміно, та пивний ларьок: хто кого переможе за кількістю відвідувачів. І кінотеатр переміг, причому з хорошим таким відривом. Тобто, туди прийшло людей більше, ніж тих доміношників, від пива ходили дивитися, а що ж там відбувається.

От так от фактично треба знаходити такі історії, піарити їх, розповідати про них. Причому піарити їх разом з людьми, що їх створили. Нам не потрібні безлідерні проекти. Тобто, в них має бути Іванов, який зробив. Ну давайте згадаємо прекрасну історію: днями виповнюється 60 років музею в Пархомівці, який заснував простий вчитель школи на прізвище Луньов Зараз величезний розкішний державний музей, а був – шкільний музей.

Отакі історії, грубо кажучи, знизу – коли люди знизу, зі своєї ініціативи якихось абсолютно гуманістичних потреб. У нього яка ідея була ідея з Пархомівкою: що була війна, після війни він сам ветеран, розрухи, все погано, і т. д. Треба дати щось прекрасне. Давайте зберемо разом картини, щоб діти могли бачити, щоб могли навіть вчитися, і т. д. Тобто, коли на початку є якась гуманістична ідея, не просто так – мені сміття не подобається, а я хочу – зробити спільний простір, або я хочу зробити для дітей щось, або для старших людей якось приємне спілкування, і т. д. От від цього йти, а не просто – створимо ОСББ. Нахрєна?

Ви розумієте – людина має бути в центрі, а не боротьба з корупцією.

… я за те, щоб на цю тему зробити спробувати якісь виборчі дебати, зробити якусь дискусію 0:50:00 вибрати такий якийсь об’єкт, поїхати туди поговорити натовпом, познімати відео, і т. д. У нас, слава Богу, зараз теплий час, тому можна це все зробити. Ну, звісно, що мене немає в Харкові. Але в мене є колеги, які це можуть зробити. Це дуже хороша ідея. Але це треба знайти правдиві історії.

При тому я абсолютно впевнена, що можна і представників міської ради витягнути 0:52:00 на цю дискусію, і урбаністів, і архітекторів. Це було б дуже круто.

Дякую дуже за увагу!

* * *

5d489836-08fb-cd881Публікацію було підготовлено в рамках проекту «Україна без дискримінації», що реалізується «Інформаційним центром «Майдан Моніторинг» за підтримки European Commission. Позиція авторів цієї публікації не є висловленням офіційної позиції European Commission щодо Національної стратегії у сфері прав людини.

More in Вибори, Моніторинг, Суспільство, Відео, Дискримінація, Місцева влада, Соцдослідження, Статті
Ігор Дбровський
Ігор Дубровський: Як виникла ідея Школи соціальних посередників

Ідея Школи соціальних посередників виникла приблизно 6 років тому, коли група вчених, переважно соціологи та психологи, намагалися розробити технологію врегулювання...

Close