Останні новини

Миротворчий автобус вирушив степами Донеччини

З миротворчою місією степами Донеччини вирушив автобус експертів Української Миротворчої школи.
Пропонуємо відгуки деяких учасників місії

Миротворець… Чи замислювалися ви коли-небудь над значенням цього слова? Ось із таким запитанням я разом із журналістами і представниками УМШ виїхала у «похід» по Сходу України. Можливо, до кінця відрядження чітко зможу сформулювати відповідь!

Миротворці вирушають на Донеччину

Миротворці вирушають на Донеччину

Ще навесні, коли лише планували поїздку, навіть не уявляли яких психологічних навантажень, емоцій, сподівань викличе вона серед учасників. Вже з перших хвилин відчулося напруження та бажання – якомога швидше виїхати та побачити все власними очима. В автобусі зібралися люди абсолютно різні: за віком, за вподобаннями, за фахом, але всі вони однодумці, і всі з трепетом ставляться до рідної землі, до України. І цей спільний дух супроводжує нашу мандрівку – «юних» миротворців.
Але все по порядку. Харків. Вокзал. Інді. Зібралися. Завантажилися. І поїхали. Уперед – до Донеччини! Дорога – Чугуєв, Ізюм, Святогірськ… Чудові краєвиди. Все більше і більше пишаюся рідною Батьківщиною: її красою, її творцями, її трудівниками… ЇЇ королівська величність Осінь вже надихає на поетичні натхнення, на роздуми, на почуття…

11999676_772964236148650_2991239206665146997_o

Степи Донеччини

Коротенька зупинка в Ізюмі. Перше, що здивувало – це зібрання байкерів – вільних людей на мотоциклах – гучні, впевнені. Чомусь промайнула невпевненість, турбота – жодного українського атрибуту. Захотілося голосно привітатися: «Слава Україні!» Але, ні – ніяково: їх багато і що у них на умі? Та ці думки зникли відразу як вийшли на висоту і побачили мрійливий, чарівний краєвид! Це казково – річечка омиває ніжно береги поселення ніби хоче вберегти від неприємностей, від бід. Дерева лопочуть листячком, радіючи сонечку та миру.
Святогірськ. Приїхали. Розташувалися і пообіді знову в дорогу. Семенівська психіатрична лікарня. Звідси починається наша екскурсія. Звідси й починалося все рік тому.
Жах війни… Він на кожному стовбурі дерева, у кожному побаченому будинку, в отворі споруд… А що за цим? Сльози, людське горе, і багато крові. Ні, сьогодні ви не побачите тут крові, вона змилася дощами,, розвіялася вітром, її оросили сльози матерів…

12052404_772964729481934_6306559951547527761_o
Заходимо на територію лікарні та попадаємо в жахливий морок минулих бойових днів. Кожне деревце дихає болем, ніби молить про порятунок. Квіти ніжно шепочуть: полийте, прихистіть, замилуйтеся нашою красою.
Уламки, бій цегли, шматки даху… Все нагадує про війну. Підходимо до прийомного відділення лікарні. Так, воно колись тут було. Споруда мовчазно дивиться на тебе вибитими вікнами. Зруйновані отвори дверей кличуть усередину. І ми заходимо, намагаючись не порушити спокою лікарні. Навколо сміття, бите скло, розкидані документи – лікарські справи хворих. За кожним аркушем людська доля. Колись тут лікувалися психічнохворі. Відомо, що третина залишилася тут, їх не дали вивезти, можливо, десь на території й прикопали. Адже, окупанти не турбувалися про хворих, для них не був «відпрацьований матеріал». Цікава думка промайнула у нашого невеличкого колективу: «орки» обрали цей заклад не лише як через зручне місце для обстрілу, а й тому, що вони самі душевно хворі особі. Бо нормальна людина ніколи не буде бажати війни…

12068771_772964759481931_2767101341996812428_o
Миколаївка. Зруйновано не один будинок. Ми під’їхали до відомого зруйнованого нанівець під’їзду. Офіційно загинуло 13 мешканців! А насправді – набагато більше!!! На той час місцева влада вже не працювала і нікому було рахувати.

12038984_772964596148614_6234871107190039472_o
Пройшов рік. І що змінилося? Нічого. Обіцянки-цяцянки від влади залишилися обіцянками. Будинки як стояли зруйнованими, так і стоять. Навіть сміття нікому прибрати. Що це? Чекаємо на господарів? А хто ті мешканці, що зараз живуть у поселеннях? Чи чекаємо допомогу від іноземців? А коли будемо працювати самі? Чи так і будемо чекати та заглядати до чужої миски? Звичайно, зрозуміло чому жіночка з балкону майже зруйнованого будинку роздратовано підтримала нашу розмову щодо дня пам’яті. Як повідомив Віталій, на річницю до цього згорьованого під’їзду прийшли лише ті, чиїх родин торкнулося горе. А де представники влади? Все засідають по кабінетах і ділять залишки баришів. Невже так і не навчило життя думати про людей, про їх добробут, про їх горе і проблеми? Чому вже рік триває відбудова і ніяк не розпочнеться?

12034189_772964992815241_6716247430380582830_o
Їдемо далі і не можемо пропустити свіжу невеличку пам’ятну табличку на могилі чотирьох наших вояків. Аніщенко Олександр, Лужевський Руслан, Сенюк Тарас, Долінський Віктор… Зупинилися, провідали, поклонилися подвигу хлопців. Дякуємо Вам!

12107105_939619639427789_671309817493556540_n
Знову дорога, і тепер до залишків «комунізму». Туди, де височіє герой пролетаріату – Артем – Федір Сергієв. І знову величезна кількість питань.

12002633_772964579481949_4007639176068990995_o

День другий. Наша поїздка триває. Я розумію що все більше й більше закохуюся в рідні степи, в рідну природу, в рідні краєвиди… Вранішня прогулянка лісом надихає на роботу, на думки, на життя. Сосни ніби нашіптують поради: як далі жити, як поводитися, що робити.

12010554_773435102768230_1797819424907433239_o
Після вчорашнього потрясіння після побачених зруйнувань складно було приходити до тями. Душевний біль трохи вщух. Разом зі сном й проминули тяжкі роздуми. Як кажуть у народі: з цим треба переспати. Так і у нас… Очі у всіх втомлені, замислені, в очікуванні нових потрясінь.
Що нас чекає сьогодні?
Йдемо до автобусу з надією на нові враження, на можливість відтворити побачене та на подальшу допомогу рідній Батьківщині піднятися з колін.
Село Маяки зустрічає нас ніжною посмішкою чорнявої української принцеси, яка привітно позувала перед камерами. Лох сріблястий зацікавлено шелестів листочками: що вони тут вишукують? А польові квіти споглядали за гостями жовтими, блакитними оченятами, ніби говорили: ми – Україна, ми красою своєю славимо рідну землю свою.

От ми й на місці. Геннадій Михайлович привітно вітає нас у своєму приватному музею.

11121229_773435086101565_1323488447597097670_o

Дивуємося: де у людини береться стільки натхнення, снаги, щоб «боротися з вітряними млинами» нашої влади, наших космополітів? Не вміємо ми зберігати рідну історію, культуру… Нашурували болванчиків по всій країні та скакали навколо них, а рідне знищували й затоптували. Згадуються слова нашого екскурсовода по Харкову Антона: дочекається влада поки історичний будинок почне валитися й швиденько на його місці нове одоробло збудує. А як же пам’ять? Без коріння не можна! Треба збирати, згадувати, щоб робити висновки, вивчати, досліджувати та не скоювати нових помилок. Геннадій Михайлович із захопленням водить нас по своєму міні-музею, хвалиться знахідками.

12068716_773435079434899_4703518753608282524_o

Цікава історія знахідки: побачив майже зруйновану хатинку. 25 років там вже ніхто не мешкав. Тривалий час довелося оформляти документи. Але все вийшло. Життя у хатинки не менше пригодницьке. Наприклад, під час вітчизняної війни навколо все гриміло, вибухи заставляли підскочувати, але вона встояла, щоб розказати нам про свої враження…

12052574_773435306101543_3679679447022677435_o
Захоплений історичними мріями дослідник почав свій шлях з невеликої монети, а потім – експонати один за одним заходили до хатинки, нагадуючи про життя слобожанського народу. Та вже замало місця. І творчі плани Геннадія Михайловича прагнуть створити корчму, пташник, галерею… Проводити екскурсії, майстер-класи, лекції. У цьому кожен із бажаючих може йому допомогти – завітайте до музею у Маяках!

12031380_773435332768207_1834928828295750799_o

Крива Лука. Будинок культури та привітні очі жіночок – місцевих мешканок. Доброзичливий прийом не дав оговтатися після переїзду, а смачний борщ і вареники ще більше привернули увагу до історії цієї місцевості. Наталя З. з болем переказувала ті 40 днів окупації минулого року. Як набігла російська орда, як заставляли проводити референдум, як сепаратисти залякували, арештовувати, агітували до своєї банди… Один навіть погодився, досі воює десь у Макіївці. Відчувається повага до українського воїна, який вибачався за скоєні неподобства. Солдатики намагалися оберігати селян: ділилися провіантом, ремонтували газопровід, електрику, заряджали телефони… І люди за це вдячні. Пані Наталя відмітила, що готувалися окупанти заздалегідь: у лісі знаходили землянки зі зброєю та й невідомі частенько забігали. А згодом наші робили зачистки… тривалий час ще невідомі шниряли лісом, заставляючи людей боятися.

10818308_773435582768182_8407972296918449576_o

Жахливі спогади викликають сльози. Та жіночки сміливо виступали проти «ополченців». Виходили, сварилися, виганяли. Ніхто їх тут не чекав, ніхто їх сюди не кликав!!!

12002636_773435422768198_4782945259542282463_o

Святогірʼя. Ще одна історична пам’ятка. Та вже якось по-іншому ставишся до неї, особливо коли замислюєшся над тим, що це московський патріархат. Московський… І все. Все красиво, все чудово, але – годуємо ворога…
Найцікавішим моментом цього дня була лекція Олександра Добровольського. Український рух завжди був, були патріоти. Як не намагалася влада знищувати мову, традиції українського народу, впроваджувала заборони, нові правила та примхи, але ми вистоїмо, виборемо й побудуємо власну сильну, міцну та вільну Україну!!!

12080001_773435606101513_1202833367446727507_o12068938_773435619434845_1661206503418190067_o

27.09.2015. УМШ по сходу Донецької області

День третій. Заспокійлива музика. Чудова природа, чарівне місце для відпочинку, мрійлива пора року – бабине літо. Приємні співрозмовники-однодумці. І знову прагнення працювати. Поспішаємо до нових зустрічей та інформації.
Дружньо поспішаємо до автобусу, адже день розписано щохвилинно.
Словʼянськ. Міська бібліотека приймає ввічливо та доброзичливо. Тут непомітно у куточку працює жіночка-мурашечка, вона плете сітку для наших вояків. Старається швиденько закінчити, щоб зберегти ще кілька життів, прикрити, наче крилом нашу гвардію.

12015243_774029002708840_8591465389285084649_o
Цікава зустріч з Денисом Бігуновим – запальним, активним юнаком, який на свої плечі взяв захист та розвиток рідного міста. З його оповіді ми дізналися про основні проекти, які він впроваджує у життя міста разом зі своїми однодумцями. Коли 06.07.2014 він потрапив до виконкому, то пустота, зруйнування, літаючі папірці, залишки документів краяли душу. Вирішив, що все треба починати з нуля… І вони почали! Листівки, інформаційний бюлетень, ретельна робота, пошуки небайдужих і робота загорілася, все закрутилося. Зверталися до різних конфесій, громадських організацій, до державних структур… Надія є – Словʼянськ буде українським, він буде жити багато й щасливо!

12068931_774029006042173_5195920902935998581_o

Денис Бігунов

Це підкреслив і в.о. голови міста Зонтов О. Він знайшов час, щоб зустрітися з нами – журналістами, громадськими активістами – представниками Української миротворчої школи. Чемно й впевнено розказав про стан у місті. Пояснив як тактовно, зберігаючи кожну особистість, він намагається виховувати майбутні кадри. Як обережно прибирає тих, хто вже втомився від роботи або не має бажання працювати на рідне місто. На запитання які основні вимоги ставить він до влади. Це мова (основна – державна, українська), історія (памʼятаймо та вивчаймо своє), державність (пишаймося за своє, поважаймо державні символи).

Олег Зонтов

Олег Зонтов

Денис відмітив значний внесок різних конфесій у розвиток міста. Однією з перших допомагати почала «Добрая весть». А от Московський патріархат вирішив ізолюватися, мабуть, так зручніше: хай там що, а нам за нашими московськими брамами і так непогано…
У місті зареєстровано майже 200 громадських організацій. Та активні проукраїнські можна порахувати на пальцях – це «Гуртом Словʼянськ», «Словʼянська Січ», «Честь имею» тощо.
Не менш цікавий відбувся й діалог з Овчаренко В. – головою відділу освіти. Так, нині найактуальніша тема – це патріотичне виховання. Але слід відмітити, що не всі викладачі це усвідомили, ще є такі, що чекають «російських хлопчиків» і навіть намагаються знижувати оцінки за проукраїнські настрої учнів. Звичайно, бюджетними очікували, що будуть отримувати гарні зарплати у Росії, тому й бігли на референдум, й обдзвонювали батьків, щоб ті приводили дітей до школи. І що з того вийшло – ніби навмисно викликали дітей під обстріли. Кому це потрібно? Думаю, що лише окупантам. Не своє – не жалко… А що сьогодні? Чи проводилася люстрація? Майже ні. Та й складно це зробити. Законі такі, що й не так просто звільнити людину лише за те, що вона не так думає, як держава… Так, звільнили директора педагогічного, але ще скільки залишилося проросійських вчителів! Та будемо поступово, виховуючи молодих викладачів, міняти стару гвардію. На жаль, є ще й вплив московської церкви – особливо Лаври. Вони намагаються входити до дітей через школи і не всі викладачі цьому протистоять.
Краматорськ. Тут нашій групі довелося поділитися на дві групи, бо встигнути всюди реально неможливо. Одна частина відвідала стандартне громадське обговорення, публічну дискусію на тему «Стан, проблеми та шляхи вирішення національно-патріотичного виховання молоді Донеччини». Все було чинно та правильно. Говорили красиво, як треба, не дуже далеко пішли від засідань старих часів. Мабуть, так на державному рівні й обговорюються питання?! Найцікавіше було спостерігати за тими, хто випадково туди попав: хто спілкувався про своє (мабуть, анекдоти були веселішими), хто дрімав, хто робив вигляд, що слухає.

12087242_774029582708782_4055758149198513729_o

Дискусія

А от другій групі пощастило трохи більше. Вони з Олексою пройшлися по місту – побували у Бджілок, спостерігали як пишуться заяви до нової поліції (аж один юнак прийшов на той час, коли вони зайшли, й той втік від журналістів), прогулялися до парку Ювілейний, навіть встигли помітити, щоб місто Краматорськ досить красиве й доглянуте.

12017534_774029296042144_575172817146993380_o
Найцікавішою все ж таки була друга половини дня. Спочатку ми завітали до Прес-центру АТО, де зустрілися з Соколовим К. та Бригинець О. Вони дали короткий аналіз обстановки, розказали про провокаційні обстріли з боку ворогів. На нинішньому етапі офіцерському складу додалося роботи. Адже, з часом навчилися воювати, навчилися думати, щоб не було зайвих і нікому не потрібних втрат. Треба навчитися втримувати мир. Противник знищував останнім часом інфраструктуру, він знав, що для нашого народу робочі місця найважливіше. Наші солдатики допомагають відновлювати зруйноване. Тільки військово знищити ворога неможливо. Необхідно вже воювати інформативно, мудро, хитро. Питання вже не в тому, щоб знищити ворога, а щоб заставити його повернутися додому й не поставляти сюди зброю, танки, військових. Працювати будемо разом. УМШ у цьому також буде активно допомагати.

11220770_774029866042087_1405390046950361996_o
Тремтливо приємною стала поїздки на гору Карачун. Ми навіть й мріяти не могли, що зможемо отримати дозвіл на поїздку на цей обʼєкт. Ми змогли відвідати могилу загиблим та поклонитися хлопцям, які тримали на собі оборону телевежі. Дякуємо Вам. Сьогодні тут незвично тихо. Та ми знаємо, що все під охороною, що скоро стане тут нова вишка і ми знову побачимо якісне телебачення. Адже інформаційна війна найскладніша і тут треба бути уважними.
Наостанок хочу звернути увагу ще на одне повідомлення. На одному з блок-постів підійшов хлопець-військовий і попросив захистити тих, хто чесно й віддано працює на постах. На жаль, державні мужі знову почали забувати про наших захисників. Мінімальна зарплата, недовіра, залякування звільненнями. Адже багато хто з цих юнаків мають родини, дітей, вони також вигнанці з рідних домівок і що зараз робиться? Вони пройшли перевірки, детектор… Все одно не довіряємо, чи є величезна черга на заміну? Чи люди, як і при радянській владі лише гвинтики?

28.09.2015. УМШ по сходу Донецької області

Виктория Алексеенко 26.09.15

Нарешті знайшлися вільні хвилини, аби поділитися роздумами. Після поїздки на Донбас у миротворчому автобусі. Багато відкриттів, ще більше емоцій, як не дивно, переважно позитивних. Бо ті руїни, які довелося спостерігати у Семенівці, в Миколаївці, Слов’янську, Краматорську, Костянтинівці дуже схожі на руїни в моїй рідній Бессарабії. А у нас і війни ніби-то не було…
12075073_939613839428369_3835932803064039610_n

Що ж тут позитивного?- здивується або й обуриться читач. І я відповім: з Великої Руїни розпочинається нова відбудова, можливо, й нова якість життя. Все тече, все змінюється. Нескінченно довго не може тривати найбільша руїна. Все одно нам своє творити – будувати Нову державу Україну. І нам, миротворцям, варто пильно стежити і берегти крихкий мир, який можливо відновиться на Донбасі і збережеться в Бессарабії.

12115599_939619442761142_7623229604184590454_n

Звичайно, велика ступінь тривожності з приводу руїни в головах у моїх співвітчизників. І тут роботи непочатий край. Які знаходити слова, щоб люди зрозуміли істиних Героїв і відрізняли несамовитих ворогів? Як вбити дракона, не пошкодивши крихкої психіки знедолених людей? Національний патріотизм в школах, вишах, будинках культури, бібліотеках, театрах, кіно і, врешт-решт у телевізорі, газетах і журналах можливо відновиться лише після того, як переважна більшість українців відчує себе фінансово і матеріально незалежними. Коли вибори будуть вільними, прозорими і чесними. Коли лікування буде доступним. Коли навчання буде бажаним і цікавим. Коли корупцію почнуть називати справжніми термінами: брехня, крадіжки, грабіж і здирництво.

12140551_939619746094445_3606597334098439310_n

Дуже багато думок після мандрівки дорогами прифронтової зони. Враження неймовірні! Вона така гарна, моя Україна! У будь-якій порі року, у кожному селі, містечку і мегаполісі. Важливо бачити цю красу, радіти, і берегти. Бо ми – єдині. Бо нам тут жити. Перемагати. Творити нове життя. Скрізь є люди, спроможні творити дива.

12032150_939613609428392_764305111388189370_nЦі незбагненні почуття єдності великої України зароджуються після спілкування з мешканцями прифронтових населених пунктів, після багатогодинних розмов з колегами-миротворцями.

11201825_939614062761680_8788875726249759553_nЯ вдячна всім, хто разом у миротворчому автобусі здолав сотні кілометрів, відзняв багатогодинні фільми, робив сотні фотознімків. Особлива вдячність організаторам і координаторам поїздок, екскурсій, сніданків, обідів, вечерь – Віталію Овчаренку, Олексі Муравльову, нашому водієві Віталію. Дай Боже всім здоров’я, натхнення, життєвої наснаги. І, звичайно, Перемоги и Миру!
На фото: день перший, 26 вересня.

Влада Думенко 
Де знайти психів?
Семенівська психіатрична лікарня, з якої почалася АТО в червні 2014
Розбиті вікна, вибиті двері, зруйновані стіни та табличка з назвою та слідами обстрілів. Важко повірити, що ще донедавна у цій будівлі жили люди. Ще складніше – що ще декілька років тому тут лікували.
Обласна психіатрична лікарня знаходилась між Слов’янськом та Семенівкою. Відкритий в 1959 році, заклад був відомим своїми новаторськими методиками та лікарями, що прагнули розвивати науку.
За іронією долі саме психіатричну лікарню бойовики обрали як базу бойових дій проти українських військових. Терористи використовували приміщення майже півтори місяці, в той час як пацієнти знаходились всередині. Після того, як лікарня постраждала під обстрілами, пацієнтів перевели до підвалів. Евакуація розпочалася тільки 26 травня. Декілька сотень людей були розміщені в лікарнях області. А деякі пацієнти клініки втекли від обстрілів та вибухів, так як за ними не приїхав ніхто. Власне, їх доля невідома.

More in Громадські акції, Суспільство, Миротворчість, Місцева влада, Статті, Українська миротворча школа
11225186_10153130385188148_8391239531447955355_o
Відгуки учасників про першу Школу соціальних посередників

За пять дней школы я выяснила, что не знаю, как решать конфликты, не знаю историю и еще много-много всего, о...

Close