Останні новини

Революція на граніті: Ми були циніками, які загинули б заради ідеї, – Михайло Свистович

Один з тих, хто не вірив у перемогу революції, проте знав про неї від початку. Михайло Свистович приїхав на акцію з почуття солідарності, аби підтримати побратимів. А вже за кілька днів зрозумів – залишиться тут до кінця, навіть за рахунок власного здоров’я. Громадський активіст розказав Молодіжній інформаційній спільноті «Сіль» про секрети Революції на граніті та наслідки наймасштабнішої студентської акції для України.

sv

З чого починалась Революція? І коли Ви почали голодувати?

Я голодував не від початку, але до кінця: з 9 по 17 жовтня, тобто дев’ять днів. Про голодування знав ще з першого дня, з виникнення ідеї. Бачив, як все це готується. Але вважав, що це – не вчасно.

Цю ідею ми сплагіатили в болгар. Наші львів’яни поїхали по комсомольській путівці до Болгарії (у Львові тоді всі поголовно вже були антикомсомольцями, і вони успішно захопили у себе комсомольські організації, використовуючи їхні ресурси й можливості для боротьби проти справи комуністичного союзу молоді). А там саме було голодування проти болгарського президента. Я був проти, бо у болгар тоді ситуація була іншою: 45 на 55. А голодування – це така штука, яку можна використати лише один раз. Потім до нього звикають, і воно вже так ефективно не працює. Поки у нас не знали, що таке голодування, всі розуміли, що це буде шок. Насправді це дуже потужний інструмент. І використовувати його тоді, як я думав, було зарано. Бо, фактично, ми мали тоді ситуацію 25 % – за незалежність, а 75 % – за Радянський Союз.

Тому мені здавалось, що голодування провалиться, тож вирішив участі у ньому не брати й поїхав знайомитися зі своєю майбутньою тещею. І навіть не знав, що відбувається там, у Києві, бо ж інтернету й мобільних телефонів тоді не було. На четвертий день голодування показали по телевізору. Я побачив, як мої товариші голодують, як їм погано під дощем і холодом, ніхто на них особливої уваги не звертає, а я тут п’ю, їм домашні ковбаси. Ніби-то й прогноз мій збувався, що нічого не вийде, але сумління гризло. І ми з майбутньою дружиною зібралися, поїхали до Києва. Тобто я це зробив виключно із солідарності. Вважав, що це неправильно, але, оскільки воно вже почалося, то мені було незручно, що мої товариші голодують, а я тут сиджу об’їдаюсь.

Подальші події  показали, що я не мав рації. Потім все змінилось, голодування стало центральною подією, і взагалі без цього голодування не було б незалежної України. Тоді мав бути підписаний союзний договір, який зробив би вихід республіки зі складу СРСР фактично неможливим. На той момент в Конституції було просто вказано, що кожна республіка має право вийти зі складу СРСР. А в цьому новому союзному договорі був прописаний механізм, який був настільки складним, що практично здійснити вихід було неможливо, якщо б центральна влада захотіла цьому завадити. Тому не підписання Україною нового союзного договору було головною умовою голодування.

Завдяки голодуванню ми досягли, що Україною цей договір не був підписаний. А ще влада стала нас боятися. Коли влітку 1991 року на порядку денному знову постало питання підписання нового союзного договору, то Верховна Рада відразу зняла це питання, як тільки ми під’їхали  до неї зі складеними наметами.

Вимога відставки Масола з’явилася тільки тому, що наші, які були в Болгарії, сплутали президента з прем’єр-міністром. Приїхали і розповіли всім, що то прем’єр-міністра відставили. І це було внесено до вимог тими ж львів’янами. Бо підхід був таким: ми не можемо піти переможеними, це здемотивує народ. Тож маємо або вмерти, або досягти хоча б чогось. Досягти ж відставки прем’єра, який тоді мало що вирішував, було найбільш реально. Всі інші вимоги здавалися фантастичними.

svystovych

Як всі поставилися до того, що Кравчук став президентом?

Погано. Адже такі настрої народу були. Всі чудово розуміли, що Кравчук виграє вибори. Навіть в багатьох українських організаціях не всі підтримали Чорновола. Хтось підтримав Лук’яненка, хтось Юхновського. Народ був тоді налаштований у більшості прокомуністично. І, голосуючи за незалежність, більшість населення голосувало насправді за ковбасу. В Україні життя було кращим, ніж в цілому в СРСР, тож люди вважали, що заживемо ще краще, коли припинимо годувати інші республіки.

Ви голодували 9 днів. Як Ви себе почували в цей час, чи були проблеми зі здоров’ям?

Зі здоров’ям там у всіх було кепсько. Особливо погано було товстим, їм було складніше. Я був худим тоді, важив 72 кг при зрості 182 см.

Голодувати восени на Майдані – це зовсім не лікувальне голодування. По-перше, там було холодно.

От був такий Дмитро Мороз, який голодував усі 16 днів, але на ніч ходив додому. Він виглядав набагато краще, ніж ті, які голодували вдвічі менше, але на Майдані. Це при тому, що умови були хороші: у всіх були ковдри, матраци, розкладачки, спальники, ватники, светри, теплі шкарпетки. Але все-одно, коли ти цілодобово на радіаційному граніті та холодному повітрі – здоров’я різко погіршується.

По-друге, там було багато нервів, бо перед цим в Китаї танками подавили голодування студентів на площі Тяньаньминь. До нас приходили КГБісти і казали, що довго терпіти не будуть і подавлять так само танками. Навіть намагалися нацькувати афганців, які мітингували за свої права (їм обіцяли виконати їхні вимоги, якщо вони нас розженуть, але врешті-решт вони до нас приєднались, бо серед нас теж були афганці). Тому ми постійно очікували, що буде якийсь напад. Ми були готові до всього. До того ж, на нервах ти перебуваєш весь час, коли тебе мало хто не підтримує (спочатку нас не дуже підтримував народ). І ти не знаєш, що буде, увесь час переслідують думки про смерть.

На шостий день мого голодування нам типу підкинули вибухівку. Ми вийшли за межі табору, а коли міліція закінчила перевірку, було вже темно й навести порядок у нашому наметі, щоб лягти спати, було нереально. І ми пішли ночувати до захопленого нашими Червоного корпусу університету. Після ночі в теплому приміщенні на звичайному паркеті, нічого не стелячи й нічим не накриваючись (про це не подумали, коли йшли до університету), у мене додалося стільки сил, що я відчув, ніби знову на світ народився.

Всі знали, що у голодування треба входити. Але майже ніхто цього не робив. І потім у всіх почалися проблеми, завороти кишок, внутрішня інтоксикація організму. Всіх забрала швидка. Бо входити у голодування (це, по суті, напівголодування), було шкода голодувати ще до самої акції. Ми, зокрема, приєднуючись до протесту, закатали у переддень велику п’янку, аби наїстися, напитися. Раптом це останній раз в житті?

Ми знали, що під час голодування потрібно пити теплу воду. Але на третій день цього вже ніхто не робив, бо від теплої нудило. Тому пили холодну воду. На шостий день нудило вже й від холодної. Тоді з’являється присмак оцту в роті – організм починає спалювати жири. Також у всіх падав цукор і тиск. З голодування більшість вже виходила за правилами. Але не всі.

z-myshkom

Чи були Ви відповідальні за щось на голодуванні (скажімо, в наметовому містечку)?

У наметовому містечку у нас був розподіл праці. Були власне голодуючі (з білими пов’язками), охорона, яка не голодувала (чорні пов’язки). І обслуга (сині пов’язки), яка теж не голодувала (відповідали за весь побут наметового містечка).

Ми не сиділи і не лежали на Майдані постійно – ходили по університетах, заводах –  піднімали народ. Останній день голодування зустрів на заводі «Буревісник». У нас були такі мобільні групи, які їздили по підприємствах. Я був керівником однієї з них. Дорога до заводу займала десь півтори години з тодішнім громадським транспортом. Приїхали на збори колективу. Нас посадили за стіл, поставили воду у трилітрових банках (зустріч тривала години три, і за цей час свою банку я всю спорожнив). У залі в перших рядах сіли комуністи з парткому. Деякі навмисно їли дуже смачні канапки з ковбасою, баликами, ікрою. Періодично  пропонували нам. Це щоб вивести з рівноваги. Вони сперечалися з нами, але ми все-одно загітували робітників на страйк, приїхали щасливі назад і побачили натовп значно щасливіших за нас людей. Виявилось, що ми щойно перемогли. От тільки загітували людей на страйк, а тут – перемога.

Більшість з нас знало, що нікуди ми не підемо, що ми тут загинемо. Половина з тих, хто голодував, протрималися до кінця.

meeting

Чи змінювалося ставлення народу до голодувальників впродовж цих 16 днів?

Так. Спочатку це було зацікавлення, здивування. Тоді була дуже ефективна всеохопна радянська пропаганда, яка показувала, як голодують і страйкують на Заході. Тому всі знали, що голодують тільки хороші люди. Погані – не голодують. Тому до нас радянський народ поставився добре. Всі нас шкодували, але підтримувати мало хто поспішав. Більшість нам вірили, але не могли отямитись. Бо голодування не на Заході, а в СРСР – це був шок. Тому потрібно було робити якісь радикальні дії: ходити по університетах, заходити в аудиторії під час лекцій з мегафонами, закликати до страйку.  І народ поступово розкачувався. Голодування перемогло тому, що передстрайкову готовність оголосили підприємства. А це вже було дуже серйозно. Страйки мали початися наступного дня.

Молодь швидше реагувала, бо голодували їхні друзі, однолітки. Молодь в принципі швидше до всього звикає.Спочатку нас підтримали студенти, навіть школярі, приходили до нас цілими класами, тікали з уроків.  Кожного дня влаштовували мітинги, на які пізніше приходило по 50 тис. людей. Одного разу прийшло 400 тис., але рівно на півгодини. Це було під час якоїсь великої перерви в навчальних закладах. Люди прийшли, висловили свою підтримку і повернулися назад до навчання.

***

У нас було стільки грошей, що ми не знали, куди їх дівати. Після голодування у нас залишилося 380 тис. рублів. Наприклад, родина, яка мала 10 тис., вважалася забезпеченою. За ці гроші можна було купити 38 машин. Це при тому, що ми багато витрачали (на початку все було інакше, грошей не було, тож намети, спальники та інше ми брали на прокат). Ми могли дозволити собі все, що хотіли: розкладачки, ковдри, теплий одяг, куфайки (хоча багато всього і народ приносив).

Люди приносили пиріжки, ковбасу, але ми їжу не брали, бо не будеш всім пояснювати, що є охорона і обслуга, які не голодують, але цілодобово знаходяться в наметовому містечку, і їм можна їсти. На камеру знімуть, що голодуючі беруть їжу, а виправдатись не дадуть – всі ЗМІ були в руках влади. Брали тільки трав’яні та шипшинові напої без цукру. Одного разу якась бабуся принесла бідон шипшинового напою. В ньому виявилась отрута. Не знаю, кому в голову прийшло перевірити, але здався той напій підозрілим. Після цього від людей вже нічого не брали.

Гроші приносив народ, перераховували підприємства, по периметру стояли банки, куди кидали готівку. Другий раз таке було тільки на Помаранчевій революції, коли народ сам ніс гроші, теплі речі, їжу.

Як був організований побут в наметовому містечку?

В кожному наметі стояв дерев’яний піддон, на якому – дві розкладачки, на них – матраци, ковдри, спальники. Стояли баки з теплою, холодною водою і пляшки з мінеральною. Кожного дня нас перевіряли, брали аналізи, які показували, хто голодує, а хто ні. Якщо аналізи показували, що людина їсть, її виганяли. Наприкінці голодуючих було купа – більше 200. Навіть стояла черга з тих, хто хотів приєднатися до голодування, але ми вже не брали, бо не було, де їх дівати. Тільки в тому разі, як хтось вибував, заходив новий. Медогляд пропускати не дозволялося. Максимум – один день. І лише тим людям, які були за щось відповідальні і з поважних причин не змогли з’явитися на медогляді. І щодо яких була довіра. Але навіть якщо той, кому довіряли, пропускав два огляди, його теж виганяли, які б причини пропуску медогляду не були, за що б він не відповідав.

У наметовому містечку ще були церковний намет, де правили службу православний, греко-католицький і римо-католицький священики. Двоє голодувальників навіть обвінчалися.

9-25-2010_0052

Чому міліція не розігнала протест?

– Не було наказу. Для них це теж був шок. Влада не вірила, що ми витримаємо. Навіть не звертали уваги на нас перші днів десять. Їм важливо, мабуть, було отримати моральну перемогу. Не вірили, що все серйозно. А потім все так швидко пішло вгору, що вже розганяти нас було страшно, міг статися вибух народного недовольства. По суті, влада упустила той момент, коли нас можна було розігнати з меншими втратами. Вони хотіли нас зламати й перемогти, щоб народ зневірився, але не думали, що ми такі затяті, вважали, що це жарти.

 

Що можна вважати зламом у голодуванні?

– Першим зламом можна вважати те, що захопили університети – вийшли студенти. Ми бачили, що народ нас підтримує тільки пасивно. А помирати нам не хотілося. А для того, щоб жити, треба було щось робити. Треба було радикалізувати протест, бо все було стабільно: на Майдані було 5 тис. людей, люди приходили-йшли, але нічого не змінювалося. Тому вирішили захопити Червоний корпус університету. Жалість – дуже потужний чинник. Багатьох студентів мучило сумління: вони не голодували, тому виходили на страйки.

Звісно. Деякі закривали обличчя. По-перше, аби не помітили батьки. Я теж ховався від камер журналістів, щоб не помітила моя мама, якій я брехав, що не голодую. Якби вона дізналася, то приїхала б, і голодуванню настав би кінець. Вона б розігнала наметове містечко сама без міліції.

Студенти боялися приєднуватися до протестів?

Ховалися також від викладачів, яких виганяли до містечка шукати своїх студентів й переконувати та залякувати, аби ті не голодували. Але довго від них ховатися було важко, бо ж було зрозуміло, що, якщо помічений раніше в активних діях студент не ходить на пари, значить він на голодуванні.

Що змінилося в країні після Революції на граніті?

Голодування пришвидшило розпад КПРС і комсомолу, люди почали масово виходити з партії, письменник Олесь Гончар показово спалив свій партквиток на Майдані. Він був певним моральним авторитетом, його вивчали у школі. І цей вчинок досить суттєво підлив масла у вогонь.

Революція  радикалізувала активну частину населення, налаштувала  на рішучість.

Після голодування я побачив, що ситуація така: ми однак в меншості, нам треба ще довго боротися, але народ вже почав замислюватися про незалежність України, хоча раніше це мало кому могло спасти на думку. Після ж голодування ідея незалежності почала активно обговорюватися.

Коли у ВР виступали депутати з опозиції (Народної ради), закликали піти на зустріч мітингувальникам, комуністи займали цинічну позицію. А народний депутат СРСР, знаменитий лікар Касьян, сказав: «Хай голодують, нам більше ковбаси буде». Тоді купа народу з усієї України повідправляли йому посилки з ковбасою.

Нас звинувачували в цинізмі. І це була правда. Голодування – це був не емоційний, а досить таки цинічний крок з нашого боку по відношенню до всіх: до народу, друзів, ворогів. У нас був холодний розрахунок, а голодуванню передувала двомісячна підготовка до акції. Ми знали, що нас будуть шкодувати. Ми знали, що на нас не зможуть не звернути увагу: діти ж голодують! І що це приверне на нашу сторону тих, хто не переймався нашими ідеями. Так, нас можна назвати циніками. Циніками, які готові були загинути за ідею.

More in Політика, Суспільство, Наша історія, Смерть совку!, Статті
12032150_939613609428392_764305111388189370_n
Миротворчий автобус вирушив степами Донеччини

З миротворчою місією степами Донеччини вирушив автобус експертів Української Миротворчої школи

Close