Останні новини

Слобожанщина: оборонний вал і точка зборки України

Записав Альберт Цукренко для http://cultprostir.ua/

Журналістка, правозахисниця і режисерка Наталка Зубар є однією з визначних діячок патріотичної спільноти Харкова. Вона голова правління Інформаційного центру «Майдан Моніторинг», з 2000 року є редакторкою сайту Maidan.org.ua, який відіграв важливу роль у Помаранчевій революції 2004 року. З вересня 2014 року Наталія разом з однодумцями реалізує проект «Українська Миротворча Школа», метою якого є запобігання та трансформація насильницьких конфліктів на території України.

Один з напрямків діяльності УМШ – стимулювання «історичного діалогу через встановлення фактів загальнонаціональної та локальної історії та активне обговорення інтерпретацій цих фактів, особливо історії заселення та розвитку самоврядування Слобідської України». Саме історію Слобожанщини і процеси, які відбуваються там зараз, Наталія вважає критично важливими для мирного вирішення кризи на Донбасі. Чому? Про це і говорили.

  • Який сенс у роботі з актуальними проблемами українського суспільства прив’язуватися до архаїчних назв і застарілих територіальних понять? Хіба можуть мешканці певної історичної області зберігати окремішність, ідентичність протягом кількох століть війн, революцій, переселень?

Можуть, і ми по роботі на Слобожанщині – в тому числі в Донецькій та Луганській областях – переконалися в цьому. Слобожанська культурна ідентичність – мало описаний і мало вивчений феномен, але він абсолютно реальний, причому мені доводиться зустрічатися з ним навіть на прикладі людей з Бєлгорода і Воронежа.

Мешканці Слобожанщини переважно нелояльні до центральної київської влади, але при цьому лояльні до України як етнокультурного феномену і духовної спільноти.

  • Опишіть цю ідентичність, у чому її особливості?

Люди, по-перше, вирізняються говором. Неважливо, чи це слобожанський суржик, чи більш-менш чиста мова, важливо, що звучить це фонетично абсолютно однаково. Я зустрічала у Варшаві хлопця-політемігранта з Воронежа – коли він відкривав рот, присутні люди з Харківської області казали: «Та ми з вами точно з одного села!»

Крім того, це спільний словник, який відрізняє нас від іншого краю, спільні поняття (найвідоміші – «кульок» і «трємпєль»), специфічні мовні звороти. Я не філолог, але проводилися дослідження, які це описували. Збереглися однакові пісні, кулінарні звички (наприклад, маловідома деінде за межами Слобожанщини звичка робити борщ на буряковому квасі) тощо.

Ми зараз робимо глибокі соціологічні дослідження про соціальний капітал у містах нашого проекту, у тому числі це і кілька міст Слобожанщини – маловивчених і малозрозумілих, таких як Бахмут (колишній Артемівськ), Слов’янськ, Старобільськ. Коли ми почали ретельніше придивлятися, чим люди зі Слобожанщини відрізняються від людей на інших теренах України, виявилося, що ця відмінність значна. По-перше, це стосується «принципу щоденного буття» – тобто  щоденних звичок. По-друге – способу комунікації між людьми. Слобожанщина – територія дуже багатоетнічна, багатоконфесійна, багатокультурна, і вона традиційно була диким полем або таким собі прохідним місцем, в якому комфортно почуваються і легко адаптуються дуже різні люди. Це відкрита спільнота – недаремно в її назві зберігся корінь «свобода». Цей початковий дух свободи, на мою думку, дуже зберігся тут.

  • Південні межі Слобожанщини проходять якраз через Донбас. Чи помітні ці «кордони», цей перехід?

Знаєте, недавно я наклала карту Слобідської України XVIII століття на нинішню карту АТО – вони майже ідентичні. Під українським контролем зараз перебуває територія саме в межах Слобожанщини. А нинішня індустріальна зона Донбасу, яка контролюється російськими окупантами, в ті часи (у XVII–XVIII столітті) не була заселена. Я вважаю цей факт невипадковим. Те, як створювалися ці терени і яким чином вони розвивалися, дуже важливо для розуміння того, що сталося.

8427

 

Зеленим відмічено територію Слобідської України. Помаранчевим – Військо  Запорізьке низове. Чорні крапки – Старобільськ, козацькі фортеці Тор (Слов’янськ), Бахмут (Артемівськ) і Домаха (Маріуполь).

Останній рік я фактично провела на звільнених територіях Донецької області і багато їздила ними, і я побачила візуальну різницю між містами Слобожанщини, які були засновані як козацькі фортеці в XVII сторіччі, і містами, які з’явилися пізніше – за Російської імперії чи за Совка. Ці козацькі міста були з самого початку сплановані як місця розташування військових. Їх планували таким чином, щоб, з одного боку, таке місто було легко обороняти, а з другого, щоб, якщо ворог і зайде до нього, він там одразу заплутався б. І зараз людина, заїжджаючи, наприклад, до Барвінкового (Харківська обл.) на автомобілі, типово губиться. У людей, які виростають в таких містах, специфічне просторове сприйняття. В дитинстві вони багато грають у схованки, у них дуже загострене почуття приватного простору. Цим вони сильно відрізняються від людей, які виросли, наприклад, у соцмісті Краматорська – у квадратно-гніздовій забудові з широченними вулицями, дворами, що продуваються вітрами, і т. ін. – у таких людей повністю відсутнє почуття приватності.

  • Чи є у Слобожанщини якісь європейські ознаки?

На Слобожанщині залишився дуже помітний вплив приватних промислових інвесторів ХІХ століття, які будували тут переробні і машинобудівні заводи. Це були люди з Європи – бельгійці, англійці, німці. Вони наймали і привозили сюди інженерів – в основному поляків та голландців. Ці інвестори залишили по собі не тільки підприємства, але й принесену ними технологічну культуру, яка була набагато вищою, ніж у тодішній Російській імперії. Індустрія тут розвивалася у зовсім інший спосіб порівняно з новішим індустріальним комплексом, який прийнято зараз називати Донбасом. На відміну від масштабних вугільних підприємств, ці старі цегляні, глиноземні та інші підприємства були більш європейськими, іноземні інвестори впроваджували на них більш-менш культурні умови праці. А ті, хто пізніше колонізував Донецький вугільний басейн, просто задешево купили надра і робочу силу та почали її експлуатувати як найгірші феодали чи навіть рабовласники. У зв’язку з цим між цими регіонами виникла велика різниця у ставленні людей до своїх «хазяїв» і навпаки. Це все дуже цікаві речі, і, як на мене, вони вимагають глибокого і ґрунтовного дослідження.

Перше серйозне і, що важливо, переможне повстання в новітній Україні – це повстання сумських студентів у травні 2004-го року. Потім «донецьких» в усій красі побачила вся Україна.

  • Наскільки те, про що ви розповідаєте, осмислюється самими мешканцями цих територій? Чи є поширеним на Слобожанщині регіональний патріотизм?

Мало. Він існує, але не названий. А свідомо сповідується він у дуже невеликому прошарку інтелектуалів. Але ми працюємо над тим, щоб його популяризувати.

Мешканці Слобожанщини переважно нелояльні до центральної київської влади, але при цьому лояльні до України як етнокультурного феномену і духовної спільноти – тобто сепаратистські тенденції для них нехарактерні, і в цьому сенсі ці території сильно відрізняються від окупованих.

  • Існує думка, що місто Харків є таким собі штучно створеним, ворожим до України анклавом на території Слобожанщини.

Ні, Харків таким не є і ніколи не був. Так, Харківщина найбільше постраждала від Голодомору і політичних репресій, але слобідська сутність цього міста і регіону збереглась. Харків успішно асимілює приїжджих – це ми бачимо на прикладі переселенців з Донбасу, які через півроку вже кажуть «наш Шевченко» і «наш Майдан».

  • Слобожанщина для решти України – це терра інкогніта, мало хто знає і розуміє її. Українці досі дивуються, наприклад, що Суми традиційно голосують за проукраїнські, демократичні політичні сили.

Так, абсолютно з вами згодна, я десь рік після Євромайдану провела, відповідаючи купі іноземців – від журналістів до дипломатів – на ідіотське питання «Чому Харків – не Донбас?».

Що стосується Сум і Сумської області, вони першими – в кінці 90-х і на початку нульових років – відчули на собі нашестя «варварів» у вигляді тодішнього губернатора Володимира Щербаня. Це був перший «донецький», який дорвався до влади поза межами Донбасу. І він у результаті так дістав місцеве населення, що тихе провінційне містечко повстало. Це було іще навесні 2004-го року, про що Україна також мало знала і нині забула. Звідси боротьба за свободу пішла далі на Схід, у Харківську область і т. д. Перше серйозне і, що важливо, переможне повстання в новітній Україні – це повстання сумських студентів у травні 2004-го року. Потім «донецьких» в усій красі побачила вся Україна у вигляді банди Януковича, яка розстрілювала Євромайдан.

Те, що зараз відбувається на Слобожанщині, – це побудова реального, а не в лапках, мультикультуралізму, побудова нового типу політичної нації.

  • Яку роль виконує – чи може виконати – Слобожанщина в масштабах України?

Вона зараз де-факто почала виконувати ту саму роль, що і в ХVII столітті – роль оборонного валу.

Тут хочеться згадати передмову до Декалогу українського націоналіста, написаного в 1930-х роках, де говориться «Я дух одвічної стихії, який врятував тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів творити нове життя». Так от, той самий дух зробив Слобожанщину гранню двох світів. У XVII столітті за угодою з російським царем це дике поле було заселене вільними людьми, козаками для захисту від татарської навали. І тепер Слобожанщина, яка була краєм протистояння між західною та східною цивілізаціями, знову стала ним. Вона є кордоном вільного світу, на якому відбуваються дуже серйозні трансформаційні процеси – побудова не тільки фізичного, але й ментального кордону між західною демократичною, ліберальною цивілізацією і Ордою, світом насильства, який шукає війни, не цінує людське життя, який є антигуманним.

  • Жити на такому кордоні – неабияке випробування.

Так, саме у це прикордоння тікає найбільше людей із захопленої території Донбасу. І їхнє співжиття з місцевими мешканцями – це дуже великий виклик для України. Якщо жителі Слобожанщини впораються з такою кількістю мігрантів – а це сотні тисяч людей – то, можливо, від цього постане нова якість політичної нації. Вона зараз формується, і її принципи утверджуються на абсолютно інших умовах, ніж це було б у Західній Україні або навіть Центральній. Мені здається, що те, що зараз відбувається на Слобожанщині, – це побудова реального, а не в лапках, мультикультуралізму, побудова нового типу політичної нації. Тут треба зазначити, що і це не нове: саме у Харкові у 1900 році юрист і інтелектуал Микола Міхновський проголосив перший програмний документ українського націоналізму, який називався «Самостійна Україна». Не у Львові і не у Києві! Це був маніфест саме політичного націоналізму: середовище, яке народило Міхновського і цей документ, було багатоконфесійним і багатонаціональним, і воно бачило в Україні альтернативу Російській імперії. Цей концепт, народжений на Слобожанщині, зараз утверджується саме на ній.

4 Comments on "Слобожанщина: оборонний вал і точка зборки України"

Comments are closed.

More in Національна безпека, Миротворчість, Наша історія, Статті, Стратегії, Українська миротворча школа
3cfa9cec-5ea9-4f4b-ab37-4193513c34d3
«Сєвєрний поток — 2»: можливі ризики для України і Польщі

Тим часом польський ринок поволі захоплюється дочірніми підприємствами Газпрома, особливо тією ж «Гаспром Германия», що володіє в тому числі і...

Close