Останні новини

Zoryan Kis: Політики дуже бояться говорити на тему ЛГБТ, бо вважають це політичним самогубством

11052397_519742081526517_7082323323714902186_o
Під час Євромайдану одне з найбільш популярних гасел звучало як «Права людини – понад усе!». І всі люди, які були на Майдані, у тому числі представники різних меншин – національних, етнічних меншин, а також ЛГБТ, разом з усіма, хто був на Майдані, виступали за права людини.

Але потім, після Майдану, виявилося, що все-таки люди, які там були, мали трохи різні уявлення про те, що таке права людини. А якась частина з них вважала, що певні меншини, зокрема ЛГБТ, просто не є людьми, тому не можуть мати прав людини. Треба сказати, що один з міфів полягає у тому, що більшість українців дуже негативно та агресивно ставляться до ЛГБТ. Насправді, це не так.

Більшість українців просто нічого не знає про цих людей, намагається ізолюватись, намагається уникати інформації тому, що це для них дуже незручна тема. Але агресії, явної агресії немає. Натомість є така невелика група людей – 3-5% ультраправих радикальних людей, які вважають, що насильство – це метод, яким можна відстоювати свої погляди. Але через те, що вони настільки активні, настільки агресивні, здається, що вони представляють більшість українського суспільства, і їм би дуже хотілося представляти більшість українців. Але повторюся – це не так, вони представляють абсолютну меншість агресивних гомофобів в українському суспільстві, які за своєю чисельністю, їх не більше, ніж ЛГБТ, не більше, ніж лезбійок, геїв, бісексуалів та трансгендерних людей.

Після Майдану ЛГБТ дуже багато хто закидав, що їх не було видно на Майдані, що на Майдані не було райдужних прапорів, що не було гасел, і, відповідно, ЛГБТ там не було. Хоча це не так, це знову міф ще один. Насправді дуже багато ЛГБТ-людей, ЛГБТ-активістів, організацій були присутні на Майдані, але вони прийняли рішення, що у цей момент було би небезпечно – не тільки для них, а й для України загалом – підіймати цю тему на Майдані. І, на жаль, вони заплатили за це свою ціну, тому що, наступивши своїй пісні на горло на Майдані, вони отримали потім звинувачення у тому, що вони Майдан не підтримували.

Хоча, знову ж таки, це було свідоме рішення, свідомий компроміс, тому що ми розуміли, що якщо зараз цю тему вкинути на Майдан, то відбудуться або розкол, або ескалація насильства, або це буде використано антиєвропейськими силами, які намагалися цю тему експлуатувати перед Майданом. Ми всі пам’ятаємо інформаційну кампанію Медведчука, «Українського вибору», одним з гасел якої було: асоціація з ЄС дорівнює одностатеві шлюби. Це – абсолютна брехня, це – неправда. Але, на жаль, багато українців в це повірили і багатьох українців вдалось залякати нав’язуванням. Тому нам зараз доводиться з наслідками цієї пропаганди працювати. Доводиться працювати з наслідками російської пропаганди, яка дуже довго працювала в Україні і, в тому числі, нав’язувала українцям ненависть до різних меншин, до людей, які чимось відрізняються, і, в тому числі, ненависть до спільноти ЛГБТ. І зараз нам доводиться ці міфи руйнувати, і ми бачимо: як тільки вплив російської пропаганди в Україні знизився, ми одразу отримали можливість нормально, спокійно говорити на цю тему, провести дискусію в українському суспільстві і зрозуміти, що означає різноманіття, що означає співжиття, і що означає дозволяти усім робити внесок у розвиток цієї країни.

Якщо говорити про київський прайд, «Марш рівності», як його називають, то це була якраз така пікова подія у цьому році, у який ЛГБТ спільнота змогла про себе заявити і донести свої потреби до суспільства, до держави. Треба сказати, що з-понад 300 учасників Маршу рівності більшість, мені здається, були гетеросексуальними, не гомосексуальними людьми. Це були просто люди, які вважали, що у цьому суспільстві всі можуть мати однакові права, і вважали своїм обов’язком вийти і підтримати тих ЛГБТ, які там були, а також тих сотні ЛГБТ, які з різних причин не змогли прийти на цей Марш рівності. Я гадаю, що насамперед праворадикали самі собі повинні поставити запитання, чому вони так агресивно реагують на ЛГБТ і на будь-які прояви гомосексуальності і сексуальності в принципі. Ми бачили, як двоє праворадикалів підпалили кінотеатр тому, що їм не подобалось кіно, яке там показують, хоча нормальна, здорова реакція людини, якій не подобається ЛГБТ-кіно – це просто не прийти.

Якщо тобі не подобається кіно, ти туди не приходиш. Це – твій особистий вибір, дивитись його чи ні. І тут абсолютно абсурдно стверджувати, як вони це роблять, що це – пропаганда і нав’язування. Це – абсолютно вільний вибір, ніхто їх не прив’язує до стільця і не примушує їх дивитися ЛГБТ-кіно. Чому така агресія? Це треба їм подумати самим. Одна з версій, я не кажу, що це справедливо для всіх випадків, але дуже часто агресивне ставлення до ЛГБТ є проявом того, що називається внутрішньою гомофобією, тобто боротьбою із самим собою. Іноді люди, які є від природи гомосексуальними, але для себе це заперечують, дуже агресивно реагують на прояви гомосексуальності в принципі, тому що вони намагаються придушити це у собі. Для гетеросексуальної жінки, для гетеросексуального чоловіка немає жодної загрози у тому, що інша людина є гомосексуальною. Тому що вони розуміють, що їх змінити, їх переконати неможливо тому, що вони у собі впевнені. Люди, які в собі не впевнені – чи це йдеться про сексуальність, чи в принципі про самореалізацію – вони обирають ось такі насильницькі методи, і це закінчується спаленим кінотеатром, зірваним кінопоказом, пораненим правоохоронцем на Марші рівності, і закінчується ось такою агресією у суспільстві. І суспільство, якщо воно здорове, повинно на цю агресію відповідним чином реагувати.

Почну із кінотеатру «Жовтень». Там роками показували програму ЛГБТ-кіно. Це називалось «Сонячний зайчик», це була частина кінофестивалю «Молодість», і там завжди була своя аудиторія, ці покази проходили спокійно, нормально.

За рік до спалення «Жовтня» там була якась акція, яка, як потім виявилося, була організована проросійськими силами для того, щоб вкинути тему гомофобії в українське суспільство. А тоді, рік тому, коли кінотеатр спалили, туди прийшли двоє хуліганів, вони принесли туди фаєри, від яких, власне, загорівся кінотеатр. Але влада і українське правосуддя зараз вважають, що кінотеатр загорівся сам по собі і що немає зв’язку між тим, що хулігани туди прийшли і кинули фаєри і тим, що кінотеатр згорів. Вони отримали умовні терміни, вони не відповідають за наслідки своїх дій, і суд вважає, що вони таким чином висловили свою громадянську позицію. Це не є нормальна реакція на злочини на ґрунті ненависті, і здорове суспільство повинно їх суворо засуджувати і суворо карати, а не робити цих людей фактично героями у своєму середовищі. Вони зараз, очевидно, почуваються героями. Це дуже несправедливо щодо до того, що сталося.

Влада дуже боїться цієї теми. Політики, які дуже залежать від електорату, тому що у нас постійно вибори. Політики дуже бояться говорити на цю тему і вважають, що це є політичне самогубство будь-яким чином зачепити тему прав ЛГБТ. Двоє українських політиків, які проявили мужність і прийшли на Київ-прайд Світлана Заліщук і Сергій Лещенко, вони від своїх власних колег, – переважно з Радикальної партії – отримують тепер постійні жарти на цю тему і щодо їх власної сексуальності. Хоча вони є гетеросексуальними людьми, які підтримували Марш рівності.

Ставлення до ЛГБТ і до прав людини для цієї спільноти воно є лакмусовим папірцем того, як людина, а особливо політик, чи чиновник, чи лідер держави розуміє, що таке права людини в принципі. Коли ми говоримо про права для ЛГБТ, не йдеться про якісь окремі чи особливі права, про якісь переваги чи про гомодиктатуру. Це ще один міф, який дуже активно поширюється в суспільстві. Йдеться про те, щоб ці люди мали такі ж самі права, як їхні співгромадяни, незалежно від сексуальної орієнтації. Ми справді бачили нещодавні зміни в американському суспільстві, коли на федеральному рівні були дозволені одностатеві партнерства, шлюби. І Сполучені Штати пройшли цей шлях. До речі, у 70-х роках це почалося, і зараз ми бачимо результат. Україна може пройти цей шлях набагато швидше, бо, по-перше, ми зараз маємо інформаційні технології, прогрес іде набагато швидше. У нас вже є моделі, які можна наслідувати, є моделі, які не можна наслідувати, наприклад, Російська Федерація, нам просто треба зробити вибір, і пройти цей шлях.

Відео Idealist.media

Джерело

More in Політика, Суспільство, Дискримінація, Миротворчість, Смерть совку!, Статті
img_5578
У Харкові провели другий Ярмарок соціальних ініціатив «Vitamin»

Громадська активістка та науковець Оксана Середкіна представила проект «Вільний Університет Майдан Моніторинг», який вже більше року проводить щотижневі інтерактивні лекції-трансляції...

Close