Останні новини

Вільна хата. Як ініціатива кількох небайдужих підштовхнула до змін мешканців прифронтового міста

Змерзлі від постійної мжички хлопці на блокпостах прискіпливо вдивляються в обличчя: «Хто ви? Куди їдете?». «Волонтери, веземо книжки». Машина справді вщерть забита пакунками з книгами, все — для краматорських бібліотек. Юрко Дідула та Андрій Левицький, працівники «Львівської освітньої фундації» та волонтери, уже вкотре їдуть на схід, щоразу з іншим вантажем та завданням, але з однією ціллю — будувати. У всіх сенсах.

Рік тому вони вперше приїхали зі Львова до Краматорська, аби допомогти місцевим мешканцям відбудовувати домівки після обстрілів. Так народився проект, що пізніше отримав назву «Вільна Хата». З часом він перетворився на справжній волонтерський рух, центром якого тепер є самі містяни.

Не чужі

Перша зупинка у Краматорську — гостини у пані Світлани. Вона одна з тих, кому вдалося допомогти з ремонтом. Двері на дев’ятому поверсі багатоповерхівки відчиняє енергійна пані. Усміхається. Обіймає хлопців, наче рідних синів.

— Приїхали тоді до мене хлопчики, — розповідає пані Світлана. У Краматорську вона живе ледь не півстоліття. Майже весь цей час пропрацювала на металургійному заводі. — Зайшли, подивилися, що балкон розтрощений, а вже за кілька годин тут лежали усі необхідні будматеріали. Хороші хлопці, тепер вони мої. Потім у нас тут була штаб-квартира, — сміється. — Пригадую, як тут, на балконі, висіло трусів одинадцять штук.

Хлопці теж сміються. Сидимо на кухні. Смакуємо запашний суп.

— Ще перед війною «Львівська освітня фундація» організовувала різні акції обміну, — розповідає, з чого усе почалося, Юрко Дідула. Чорнявий 25-річний хлопець із жвавим поглядом — найстарший син у багатодітній сім’ї зі Львова. Він учився в Америці, але після Майдану повернувся в Україну. Тепер займається волонтерськими таборами «Будуємо Україну разом». — До нас приїжджала молодь зі сходу. І на час війни ми там уже мали друзів, життя яких нам не було байдужим. Тому ми сприйняли цей конфлікт дуже особисто.

616623_806248309435964_8582905871632370252_o-e1454415729962

Після того, як Краматорськ та Слов’янськ звільнили, хлопці одразу ж поїхали туди. Вирішили допомагати, хоча ніколи раніше в тих краях не були.

— Взяли інструменти і поїхали на «будівельний вікенд». Спершу вдалось допомогти одній сім’ї. Через брак адекватної реакції з боку місцевої влади важливо було показати місцевому населенню, що про них не забули. І ми такі були не самі — відчувалося бажання людей із заходу їхати на схід допомагати. Так виникла ідея табору «Будуємо Україну разом».

DSC_0909

За час існування таборів вдалося відновити близько тридцяти помешкань. Усе власними руками.

Але навіть тепер, сидячи у теплому відбудованому домі, пані Світлана з болем згадує причину руйнації, її обличчя цупкою тінню вкриває тривога.

— Бачила все: як стріляли, як «Гради» летіли, як убивали людей. Не дай, Боже, комусь так, як нам, по підвалах бігати. Страх. Біжиш, перед очима все мутніє. А коли повернулася у свій дім, тут був жах. Усе зруйноване, — на чолі у пані Світлани з’являються зморшки. Тільки тепер зауважую її вік. — Мені досі здається, що ті снаряди летять. Як тільки подумаю, у мене одразу хвиля всередині піднімається, всю трясе. Весь цей біль проходить через мене. Співпереживаю як будь-яка мама. От Юрко, — вказує на Дідулу, — зараз хворіє, то я хвилююся за нього, як за власного сина.

Пані Світлана справді неймовірно турботлива — напуває теплим чаєм, дає настанови, щоби берегли себе, пакує ліки із собою.

— Люблю їх. От згадую, як Андрій тут щось писав-працював, а я йому шкарпетки на ноги натягую! Тепер постійно у «Вільну Хату» приходжу. Хочу, аби не були голодними, завжди щось на швидку руку приготую. Мені подобається, що вони створили цей центр. Вперше зайшла, вражена була, яка захоплена молодь!

Другий дім

Молодь і справді захоплена. Подолавши зі Львова майже тисячу двісті кілометрів, ми нарешті тут. У кількох вікнах колишнього магазину на проспекті Миру у вечірньому Краматорську навіть пізно ввечері горить світло. Це «Вільна Хата» — місце зустрічі тутешніх активістів.

Тут тепло і комфортно. Нас, запізнілих гостей, запрошують до вечері. У місті контрастів це світло здається більш ніж яскравим. Колись потужна машинобудівна та металургійна потуга, один з основних ударних центрів Радянського Союзу, зараз схожа на зблідлу фотографію — тьмяний ландшафт, де нічого не відбувається, а центр міста обмежується заводом та піцерією. Принаймні так здається.

Svyatkuvannya_richny-tsi_Vil-noyi_Haty-_2

Святкування річниці Вільної Хати

Краматорськ усе ще зализує рани після війни, латає діри після обстрілів. Однак тут уже відчутний інакший дух — на постаменті більше немає Леніна, клумби на головній площі міста молодь розфарбувала у блакитно-жовті кольори, а головне — почали з’являтися різні соціальні ініціативи.

Однією з таких є «Вільна Хата». Це величезний простір, в якому щоденно відбуваються лекції, майстер-класи, музичні та літературні заходи. Тут люди приходять просто почитати книги, послухати якусь музику, обговорити суспільні питання чи провести презентацію. Простір тут мудро поділений на зони: читальня, майстерня, місце для презентацій та лекцій, чаювання. Тут же є невеликий хостел на чотири ліжка, де часто зупиняються гості з-за кордону. Нині у ньому мешкають німецький журналіст та дослідниця з Британії. Це приміщення вільнохатівці орендують за грантові кошти та фінансову підтримку місцевої громади. Але мріють за рік вийти на самоокупність, організувавши соціальний бізнес.

Андрій Левицький, 24-річний громадський активіст зі Львова, розповідає: після відбудовчих таборів почали формуватися команди людей, які мали бажання та мотивацію щось змінювати.

Svyatkuvannya_richny-tsi_Vil-noyi_Haty-

— Спершу ми тут активно волонтерили, організовували різні акції та заходи, проте зараз краматорці займаються цим самостійно, — відчутно, що така зміна співініціатору проекту приємна.

Краматорець Микола Дорохов, який нині, власне, і займається координацією проекту, розповідає, що «Вільха» — це мрія, яка здійснилася.

— Із перших днів після відкриття, навіть іще до відкриття, вона вже виконувала функцію «місця зустрічі цікавих людей». Це можливості для кожного, починаючи від знайдення друзів до навчальних поїздок за кордон. Допомагаючи своєму місту та його мешканцям, ми розвиваємось. Зараз «Вільній Хаті» минає вже рік, і для мене це найнасиченіший рік за все життя. Треба продовжувати роботу у набраному темпі.

Dorosh

Для багатьох краматорців це місце справді стало простором для самореалізації. Один із таких —30-річний Антон Федоров, якого тут кличуть Аристархом. Раніше він займався будівництвом — спершу працював як робітник, а потім збирав свої бригади. Завжди мав творчі ідеї, однак попередні обставини не давали їм змоги розвиватись. Тепер його мрія стала реальністю. У «Вільній Хаті» він разом зі ще кількома хлопцями майструє з дерева — роблять полички, ліжка, дивани, а ще підсвічники, які стали дуже популярними, особливо для подарунків. Гроші з продажу йдуть на розвиток спільноти.

— А ще, — ділиться планами Аристарх, — будемо у соціальні проекти вкладати виторг. Хочу, аби молодь могла тут розвиватися, а не мусила кудись виїжджати.

anton

До кімнати, де розмовляємо, зазирає жвава дівчина Настя Слов’янська. Вона тут за адміністратора. Після чергових обстрілів міста, коли снаряд влучив у гаражі за кілька десятків метрів від дівчини, вона почала затинатися. Лише за кілька місяців, зайнята роботою у «Вільній Хаті», розговорилася.

— Спершу не думала, що мені буде тут цікаво, — розповідає Настя про те, як сюди потрапила. З освітою програміста та роботою в піцерії вона взагалі не припускала, що зможе чимось таким займатись. — Але потім я так здружилася зі всіма, почала організовувати різні заходи для дітей, кіноклуби, що, коли мені запропонували взятися за адміністрування, я в ту ж хвилину сказала «так». Тепер це мій другий дім. Допомагаючи іншим, взяла в руки і себе, — всміхається, — почала вчитися додатково. А ще за рік у нас сформувалася велика сім’я з різних куточків України. Ми трохи їздимо одне до одного — і це відкриває горизонти, скажу вам. Виявляється, від життя можна отримувати задоволення.

Nastya

Хоча тут же Настя зізнається: досвід війни, страхи та психологічні травми залишаться ще надовго.

— Знаєш, тут була така ситуація — жінка йшла забирати одну дитину з садочка, в той час як інша, десятирічна, лишилась удома сама. Мати бігла чимшвидше додому, і просто біля під’їзду її вбило. Накрила собою малого, — Настя мовчить досить довго, але її глибокі блакитні очі, що в них лишила свій смуток війна, наче говорять за неї. — Із цього моменту я вирішила допомагати дітям. Знайшла родичку цієї жінки, збирала кошти для діток, що лишилися сиротами.

Після того випадку Настя почала працювати із відділенням педіатрії у Краматорську, де перебувають самотні діти з усієї зони воєнних дій. Шукає для них їжу та одяг.

— Дійшло до того, що зараз таку допомогу збирають у Москві. В мене там мама, — розповідає про жарти долі.

А ще Настя опікується місцевим інтернатом — допомагає соціалізуватися дівчатам зі старших класів.

— Хочу розробити такий курс, де зможу вчити їх, як варити борщ, макарони, щось таке найпростіше. Окрім того, хочу пояснювати, як доглядати за собою. Їм же цікаво фарбуватися, але вони не знають, як зробити, аби не виглядати вульгарно. Люблю дітей. Це наше майбутнє, в яке, упевнена, варто вкладати зусилля.

Хатинка

Через дорогу від «Вільної Хати» розташований ще один центр, але вже для наймолодших — «Хатинка». За підтримки «Львівської освітньої фундації» група волонтерів із місцевих мешканців організовує тут різні освітні заходи для дітей до 12 років: гуртки, розвивальні заняття, творчі майстер-класи. Завідує усім Інна Пасічник, сама мати дворічного хлопчика.

Інна майже півжиття провела у Криму, потім вчилась у Горлівці і лише згодом перебралася у Краматорськ. Якось вона побачила в Інтернеті оголошення — у Краматорську збирається активна молодь і потребує для обладнання приміщення меблів, різного реманенту, книг.

Inna_Pasichny-k

— Подумала собі, — пригадує Інна, — у мене ж удома багато книжок, то чому б мені не віднести їх у «Вільну Хату»? Так і зробила. І мені настільки тут сподобалося, що я захотіла стати частинкою цієї спільноти. Потім «Вільна Хата» почала допомагати сім’ям, які перебувають у складних життєвих ситуаціях. Мені, за освітою педагогу, стало цікаво. Передавали їм гуманітарну допомогу, водили в кіно тощо.

Каже, головна проблема на сході полягає у тому, що люди ізолювалися одне від одного.

Важливо налагодити контакт, аби люди зрозуміли, що ми всі на одному кораблі, що не можна замикатися лише в собі, у своїй сім’ї чи невеличкій групі. Чекати, що хтось допоможе згори? Ми вже майже 25 років чекаємо! — заводиться. — Якщо ми почнемо знизу, почнемо із себе, лише тоді щось зміниться!

Попри те, що загалом ситуація у Краматорську доволі депресивна, енергії та віри у цієї рудоволосої молодої мами достатньо.

Насправді «Вільна Хата» — це перша платформа, яка дала можливість краматорцям зустріти одне одного. Це інший Донбас. Не той, про який думають, що тут живе лише «бидло». Серед нас багато активних людей, котрі готові самі змінювати наше маленьке місто. І знаєте, що я вам скажу: так крок за кроком змінюється держава. Хочеться більше волонтерських проектів, хочеться витягувати людей із їхніх «мушель».

Утім, радіють такій активності не всі. Інна розповідає: попри те, що акції «Вільної Хати» спрямовані на освіту та розвиток і не мають ані політичної, ані релігійної складової, багато хто вважає волонтерів ледь не сектантами.

— Недоброзичливих чимало, — зітхає активістка. — Але ми ж не змушуємо розмовляти українською чи кланятись Бандері. Це стереотипи у головах людей. Упевнена, з часом наші добрі справи для міста таки оцінять. Ми от проводили гаївки — і мали шалену віддачу. Людям сподобалося, хоча раніше вони такого не знали. Або коли ми сміття на вулицях збирали, якісь пияки, шоковані побаченим, підійшли, питають: «Ви што — с Бандерштату?». Ні, кажу, з Краматорська. Люди зневірені в собі та громаді. Потрібно вселити їм віру.

— Відчуття того, що все може змінитися будь-якої миті, не залишає, — зізнається Інна. — Коли 9 лютого обстріляли Краматорськ, я пам’ятаю, як запанікувала — одразу побігла забирати малого з садочка, взувалася уже десь по дорозі. Але навіть тоді, коли мала можливість, не поїхала з міста. Я не готова залишити все, що ми робимо.

Колишня пластунка, викладач філософії, мама дворічного сина Аля якраз перед початком війни повернулася у Краматорськ із Харкова. Як і Інна, Аля займається організацією заходів для дітей.

— Усі хочуть безпеки, поваги до себе. Але особливу увагу зараз приділяємо повазі до дитини. Культурно на Донбасі ця повага до дитини дуже слабо розвинена, — вважає Аля. — У нас дуже велика місія, мені здається, навіть глобальна. Ми мусимо принести сюди загальнолюдські цінності, на противагу «дрібнобуржуазним». Потрібне відродження суспільності. Я вже розпакувала свій тривожний рюкзак, — розповідає вона. — Але маю невроз, що знову прийде війна і доведеться втікати, все кинути. Хочеться, щоби ми втримались.

Леніна назад?

Виходимо на вулицю, аби розпитати перехожих про те, чи відома «Вільна Хата» у Краматорську і якої думки про неї самі краматорці. Бо справді, зі слів членів команди, є різні випадки: багато хто підтримує їх, допомагає матеріалами, харчуванням, грошима, проте є й інший бік медалі. Із часу відкриття «Вільну Хату» вже двічі грабували. І якщо спершу у цьому просторі було абсолютне почуття довіри — усі залишали ноутбуки чи гаманці і були впевнені, що ніхто їх не вкраде, то тепер доводиться бути обачнішими.

— Ой, та я щось таке чула… На ринку люди говорили, — жінка років 50-ти, ховаючи лице у сірий комір дутої куртки, відповідає мляво і неохоче. — Та що воно таке, не знаю. А де би то я мала взнати?!

Інша пані, Наталія Михайлівна, що гуляє у центрі міста з онуком Іваном, каже, що про «Вільну Хату» не чула нічого. Хоча ми й спілкуємось одразу навпроти дверей спільноти. Запитую також про нагальні проблеми Краматорська. Наталія Михайлівна, як і більшість опитаних, звертає увагу на безробіття, зупинку заводів, погану інфраструктуру. І поки бабуся пригадує усі проблеми міста, малий онук випалює:

— Ленина надо обратно поставить!

— Для чого? — питаю, шокована тим, що може знати про Леніна шестирічний малий.

— А он нам не мешал. Мы привыкли, — відповідає за нього бабуся.

Серед десятка опитаних навмання дорослих містян майже ніхто не зміг дати чіткої відповіді, що ж таке та «Вільна Хата».

Геть інша ситуація серед підлітків. От, скажімо, для 15-річної Валентини Москової, що живе у Краматорську близько шести років, «Вільна Хата» встигла стати сім’єю.

— Мене тягне сюди, — зізнається Валентина. Вона виросла у Росії і досі має російське громадянство. — Беру участь у різних проектах: ходжу в інтернат, проводжу кінопокази.

За свої погляди та участь у волонтерських проектах у школі Валентині занижують оцінки.

— Моя вчителька з біології взагалі терпіти не може «Вільної Хати». Багато хто думає, що це секта, що тут маленьких дітей примушують до роботи. Але це все від незнання — вони тут просто не були.

Одинадцятикласник Артем Карпенко у «Вільсі» з самого початку — і відтоді бере активну участь у всіх заходах. Каже, що захоплюється тим, як тут усе активно розвивається.

— «Вільна Хата» — як річка, тут постійно все вирує, відбуваються неймовірні речі. Радію, що в нашому місті є таке явище. Хотілось би бачити більше проектів, вони несуть культуру у наше суспільство. Я можу прийти послухати авторів, які презентують свої книги, скульпторів, архітекторів, познайомитися з культурними людьми, — захоплено розповідає Артем. — «Вільна Хата» справді вільна. Коли ти приходиш, тут немає жорстких правил, тут почуваєшся вільним. Можеш сісти де завгодно, можеш розмовляти з ким завгодно. Немає старших і молодших, всі рівноправні.

SLW_1462

Той запал в очах, що його помічаю у погляді Артема, очевидно, і дає наснаги активістам працювати не покладаючи рук, попри все. Нещодавно «Вільна Хата» відсвяткувала свій перший день народження. Уже рік команда із заходу та сходу спільно працює над реалізацією багатьох освітніх, волонтерських та культурних проектів. І, як кажуть самі організатори, відчуття, що цей рух потрібен, спонукає їх далі розвиватись та не зупинятись. Потрібно лише дати інструменти тим, що прагнуть змін.

→ Фото — Леван Джахія, Іванка Діман, Павло Дідула

Джерело:

Вільна Хата

More in Громадські акції, Суспільство, Миротворчість, Психологія, Статті
12592686_989639847774285_2861018124625910872_n
Армія зсередини: Виявили недодачу продуктів у 3-5 разів

Думаю, варто або видавати все, або... зменшити норми

Close