Останні новини

Ростислав Крамар. На жінок із кущів та ліфтів вистрибують нерозказані історії бабусів

‪#‎янебоюсясказати‬ Переважної більшості цих жінок, а може й усіх, уже нема серед живих. Тому дозвольте мені побути їхнім голосом.

Тема поверталася до до мене роками, коли в пам’яті раптом зринали їхні обличчя, шматки розмов і пісень, коли перевозив свої речі на чергове нове місце мешкання і мусив переглянути старі папери, коли читав мемуарну літературу… Почуваюся перед цими людьми винним, бо багато з того, що записував на початку 90-х забулося, загубилося, або дотепер зберігається у мене в рукописах, чи на касетах, які ніяк не встигаю оцифрувати. 20-25 років тому доволі часто мені доводилося бути першою людиною, яка вислуховувала пережите колишніми українськими в’язнями ГУЛАГУ. Збирав тоді польові матеріли до дисертації про народну творчість 40-50 років, тобто часів молодості покоління моїх дідусів і бабусів. На той час таке поняття як oral history звучало екзотично, тож методологію доводилося «намацувати» інтуїтивно. Розгубленість перших місяців, коли не знав до кого, як підійти зі своїми питаннями поволі змінилася в інакшу розгубленість, коли не знав як упоратися з такою кількістю контактів та інформації. Люди з якими вдалося поговорити, записати їхні спогади, вірші, пісні вказували на своїх знайомих, а ті – знайомих знайомих… З касетним магнітофоном на плечі – три роки по західноукраїнських містечках та селах. Були короткі й довгі розмови – з загальними туманними місцями і макабричними подробицями, були сльози, які переходили в ридання, було здивування дітей колишніх репресованих, які майже нічого не знали про пережите батьками. Десь через пів року таких сповідань мені довелося звернутися до знайомого лікаря. Постійно боліла голова. Порадив ставитися до того, що чую так, як лікарі ставляться до тяжко хворих – з дистанцією, «не пропускати через себе».

Серед співрозмовників часто, а мабуть таки найчастіше, були жінки. Якщо говорити про їхній збірний образ, який живе в моїй пам’яті, то мабуть це буде невисока, може навіть низька , худенька охайна бабуся, сива, нефарбована, радше з непокритою головою, ніж у хустці. Обов’язково усміхнена, зрівноважена. На перший погляд нізащо не скажеш, що колишня «зечка»…

Ах так, ви, мабуть, зачекалися на story #янебоюсясказати… А їх не буде. Так, так, розчарую… Жодна (жодна!) з цих жінок не розповіла мені про те, що десь у підвалі страшної тернопільської тюрмі МҐБ, в якій була «камера ґвалтувань», чи на пересилці, чи в дорозі до ГУЛАГУ, чи десь уже там за Уралом, принизили її жіноче достоїнство, розтоптали людську гідність… Втім, це не означає, що тема #янебоюсясказати не виникала в розмовах. Я навіть не знаю, яке адекватне слово вжити до цих почутих епізодів з життя покоління моїх бабусь. Учора до пізна читав дівчачі-жіночі розповіді в мережі. Страшно, гидко, соромно за нас чоловіків, братів, батьків… Та мабуть модне тепер словечко «треш» найбільш точно віддає суть того, що відчуваю згадуючи зустрічі початку 90-х. Словом, були вони – ці історії про пекучий сором у тюремних лазнях, коли чиїсь каламутні погляди влазять у кожну шпарину голого дівочого тіла, а спітнілі долоні ляскають по сідницях; про єдині трусики, які треба було берегти, мов зіницю ока, але хтось їх під дикий регіт забирає; про «маленькі щомісячні проблеми», які у в’язниці чи таборі виростають до мега-приниження, про блатних, які чекали на ешелон з «політичними» дівчатами, аби вдовольнити свою хіть, про таборові вагітності… Про спроби самогубства… Але завжди це були історії про когось – дівчину з Прикарпаття, зі Львова, звідкілясь із Волині, «пам’ятаю тільки, що мала на ім’я Маруся і мала гарне кучеряве волосся». Ніколи про себе. Мої бабусі-співрозмовниці були свідками, боронь Боже, не жертвами страшних епізодів про які розповідали…

Одного разу, була саме неділя, я запросив двох таких бабусів-подруг до свого тернопільського помешкання. Незадовго перед тим народилася наша перша доня. В хаті пахло дитинкою і варениками Пообідали, погомоніли, записали пісні. Поплакали, як завше згадуючи «Сибір, Сибір, далеки край». Одна бабуся була більш говірка. Казала, що в юности мала довжелезні коси. З ГУЛАГУ в Україну вона повернулася з дитиною. Хворою на синдром Дауна. Друга бабуня – більше мовчала, усміхалася. Гарно попрощалися, старенькі коліжанки заспівали «Многая літа» Даринці. Обіцяли прийти через тиждень і продовжити розмову. Наступної неділі прийшла тільки одна бабуня – та більш говірка. Запитую, чому нема її подруги. «Ну ви знаєте, – пояснює ніби винувато, – минулого разу вона так розхвилювалася, що захворіла, тиск піднявся. Вона не може». Що ж, не може, то не може. «Зрозумійте її, – продовжує пояснювати, – вона таке пережила, дуже важко повертатися в минуле. І… знаєте, у неї на грудях нема сосків…» На мить я онімів. 24-річний тоді «досвідчений» батько не знав, що маю відповісти на таке пояснення. «Тобто як?» – врешті витискаю з себе. «Ну, зрозумійте, це ж були садисти, нічого святого…», – стільки й почув.

На фінішній прямій збирання матеріалів до дисертації одного весняного ранку я прокинувся в дивному стані. Права рука наче не моя. Сів до письмового столу. Не складаються пальці, аби взяти ручку. Лікарі, діагноз «мікроінсульт», потрібен спокій, тривале лікування, «інакше станете нашим постійним пацієнтом». Пів року рукопис моєї кандидатської під диктовку писала Руслана, аж поки я оклигав. Після захисту шість років не повертався до теми дослідження.

До чого уся ця історія в контексті заявленої теми? Просто мене завжди цікавило як складалися долі тих, хто нівечив жіночість матерів покоління моїх батьків… Як вони жили, які історії розповідали своїм синам, внукам? Іноді мені здається, що на теперішніх дівчат і жінок із кущів та темних ліфтів вистрибують нерозказані історії бабусів.

Ростислав Крамар

1428967039_00000_01

More in Суспільство, Наша історія, Політичні репресії, Смерть совку!, Статті, Школа критичного мислення
Don't_jay_walk_1937
Антон Олейник: Олени нашего городка или Легкий способ бросить бегать через дорогу

Для того, чтобы добиться уважения окружающих, прежде всего надо начать уважать себя. Водителей можно и нужно принуждать уважать законные права...

Close