Останні новини

Про довіру і професійну етику політика

Часто (не лише з Лещенком) політики (та їх прибічники\симпатики) у випадку претензій до них апелюють до закону – мовляв, ми не порушили закону, або нехай перевірять чи ми не порушили кримінальний закон, або тут нема корупції (отже й злочину), нехай перевірить Антикорупційне бюро, тощо.

Тобто вони заявляють, що непорушення ними закону їх виправдовує і вибілює. І так само вважає велика частина суспільства, яка нормально сприймає ці апеляції до непорушення закону.

Цей підхід невірний, оскільки ним ігнорується той факт, що політику – на відміну від приватної особи – мало бути незлочинцем для того, аби мати статус “нормального” і “лишатися в професії”.

Адже політик за визначенням претендує на те, щоб отримати владу – тобто можливість розподіляти спільні матеріальні ресурси суспільства (величезні за розмірами) задля спільної користі суспільства (а не власної чи ще чиєїсь) та вирішувати за дорученням суспільства його важливі проблеми, в інтересах суспільства. Це дуже складна і відповідальна робота, в основі якої лежить величезна довіра тих, в інтересах кого політик працюватиме. Довірити вирішувати стільки власних проблем, як пов’язаних з грошима, так і безпосередньо непов’язаних, сподіваючись, що довірена особа виходитиме з суспільних інтересів, а не власних, можна далеко не кожній людині. І вже точно невчинення злочину не є достатнім критерієм для того, аби заявляти – бачите, мені-то вже точно ви можете довіряти.

В основі вимог до політика лежать набагато жорсткіші критерії, ніж просто “незлочинець” – як тільки в людей виникають _підозри_ (навіть недоведені!) щодо чесності, порядності, щирості, чистоплотності політика, (при тому, що нечесність, непорядність, нещирість, нечистоплотність як такі не є кримінальними злочинами), він одразу має вилітати з професії, бо втрачає довіру. Цей виліт з професії не є різновидом покарання – адже карати, може, й нема за що. Він просто є свідченням того, що політик вже не має тієї великої довіри, яка є необхідною умовою делегування йому права розподіляти спільні ресурси і вирішувати важливі спільні проблеми суспільства.

Для того, щоб перестати комусь довіряти, ми не мусимо доводити ані йому, ані суду, ані якомусь квазісудовому органу вчинення злочину або взагалі хоч щось. Ми не маємо зобов*язань довіряти комусь і не повинні довіряти “by default” – ми можемо просто перестати йому довіряти і все, це наше право. Коли ми перестаємо користуватися послугами лікаря чи ремонтної бригади для ремонту оселі через втрату до них довіри, вони не бігають за нами з воланнями “а ви доведіть, що ми вкрали”, “а давайте ми подамо до антикорупційного бюро і нехай воно визначить – чи нам можна вас ще лікувати або ремонтувати оселю”, а якщо вони так і робитимуть, ми лиш покрутимо пальцем біля скроні і підемо шукати нових ще швидше.

Необхідною ж умовою існування довіри до політика є не лише нескоєння ним злочину (зокрема, корупційного діяння), а дотримання ним професійної етики. Це, звісно, набагато жорсткіша вимога, ніж виявлення поваги до Кримінального кодексу. Заявлене гордо в ефірі “не пойман – не вор” не є достатнім для того, аби бути вправі лишатися в цій професії.
Навпаки, усвідомлення неетичності власного вчинку та втрати внаслідок цього довіри і наступне складання мандату політиком мало б бути одним з елементом професійної етики – “я бачу, що через мою поведінку мені вже не довіряють як раніше, тому я не можу продовжувати приймати суспільно-важливі рішення від вашого імені”.

Виглядає, що наше суспільство не вимагає чітко і голосно від політиків (як і будь-кого іншого, хто декларує, що працює в інтересах суспільства) саме дотримання професійної етики як необхідної умови їх перебування в кріслах, з яких приймаються суспільно важливі рішення. Відповідно й політики мають можливість ігнорувати необхідність дотримуватися етичних стандартів, як начебто їх і не існує.

Внаслідок того, що вимога професійної етики до політиків чітко не сформульована і не артикулюється, якість нашої політики виявляється низькою, нашою довірою для розв’язання в наших інтересах найважливіших для нас задач – на рівні державного управління – користуються ті, кому ми б в нормальних “побутових” умовах ніколи нічого не довірили.

etika-v-sporte

Chacha Shushuridze
Vladimir Shevchenko liked this post
More in Конфлікти, Суспільство, Записки, Психологія
12_1
“Война это не ток-шоу”

Леш, меня удивляет то, что ты сравниваешь новости на украинских каналах с новостями на “Останкино”. Леш, а разве они у...

Close