Останні новини

Василь Овсієнко: Загибель Стуса. 31 річниця

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері «учреждения ВС-389/36» у селі Кучино Чусовського району Пермської області загинув поет і правозахисник Василь Стус.

Я в той час перебував у 20-й камері цієї «установи», тому вважаю своїм громадянським і людським обов’язком свідчити про обставини й причини його загибелі.

Насамперед, що це за сором’язлива назва така – «установа ВС-389/36»?

Радянська влада взагалі соромилася деяких термінів, тому, наприклад, називала своїх противників не політичними в’язнями, а «ворогами народу», «особливо небезпечними державними злочинцями», «жалкими отщепенцами». У тюремному побуті мого часу «гражданин осуждённый» мусив звертатися до наглядача «гражданин контролёр».

Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в’язнів. Пересічно їх тут утримували одночасно до 30 осіб. Ця «установа» скоро стала відомою в світі як «табір смерти», бо 8 її в’язнів загинули, у тому числі члени Української Гельсінкської групи Олекса Тихий (27.01. 1927 – 5.05. 1984), Юрій Литвин (26.11. 1934 – 5.09. 1984), Валерій Марченко (16.09. 1947 – 7.10. 1984), Василь Стус (7.01. 1938 – 4.09. 1985). Власне, тільки Стус загинув безпосередньо в Кучино, а перші троє – по тюремних лікарнях.

На початку 70-х років у таборах, тюрмах, психіятричних лікарнях та на засланні перебувало не так багато в’язнів – усього кілька тисяч. Політичні табори були зосереджені в управлінні «Дубравлаг», що в Мордовії. Але з цих таборів стало виходити у «велику зону», як називали тоді СССР, та за кордон надто багато інформації. Тому КГБ вирішив зруйнувати канали її виходу радикальним чином: перевезти найактивніших політв’язнів подалі від центру. Вибрали Скальнинське управління таборів, що в Пермській області, на середньому Уралі. Там табори траплялися частіше, ніж села.

13 липня 1972 року в умовах надсекретности (навіть конвоїри були одягнуті в спортивні костюми) на станцію Чусовська прибув перший ешелон з декількома сотнями мордовських в’язнів суворого режиму. В дорозі він був три доби. Рухався ночами. Удень в’язні знемагали в розпечених “столипінських” вагонах (того спекотного літа горіли ліси і торфовища). Непритомніли. Один 25-літник, Григорій Никитюк з Рівненшини, помер у вагоні. Багато хто, коли вивантажували, не тримався на ногах. Їх розмістили у звільнених від карних в’язнів зонах ВС-389/35 (ст. Всехсвятська, пос. Центральний), 36 (с. Кучино) і 37 (с. Половинка).

Ще один великий етап мордовських в’язнів суворого режиму прибув на Урал улітку 1976 року.

Нарешті незадовго до Московської Олімпіяди, 1 березня 1980 року, в Кучино були перевезені з Сосновки, що в Мордовії, 32 в’язні особливого режиму. Знову один у дорозі помер. Серед етапованих були члени Української Гельсінкської групи Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Богдан Ребрик, Данило Шумук. Під нову «установу особливого режиму ВС-389/36-1» пристосували дерев’яне приміщення колишнього тартака (пилорами), що за кількасот метрів від зони суворого режиму.

У різний час і в різних камерах тут каралися, окрім уже згаданих, члени УГГ Олесь Бердник, Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Василь Овсієнко, Юрій Литвин, Михайло Горинь, Валерій Марченко, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль, іноземні її члени естонець Март Ніклус та литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ в найтяжчу годину – у 1982 році. Тут минули й мої 6 років життя. Поруч, на суворому режимі, сиділи Голова Групи Микола Руденко, Мирослав Маринович, Микола Матусевич. Усього 19 осіб. Ніде й ніколи не збиралися ми в такій кількості (хоч у різних камерах), хіба на урочистих зборах з нагоди 20-річчя, 25-річчя, 30-річчя Групи.

Тут каралися також українці Іван Гель, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорій Приходько, Микола Євґрафов. Отже, як і в кожному політичному таборі, українці становили більшість його «континґенту». У цьому справжньому «інтернаціоналі» провели багато років литовці Балíс Ґаяускас та Вікторас Пяткус, естонці Енн Тарто і Март Ніклус, латвієць Ґунар Астра, вірмени Азат Аршакян і Ашот Навасардян, росіяни Юрій Федоров, Леонід Бородін. Більшість із цих людей були відомими правозахисниками і діячами національно-визвольних рухів, а звільнившись вони стали політиками і громадськими діячами. У радянської ж влади вони були ООР – «особливо небезпечними рецидивістами». Було там кілька «особливо небезпечних злочинців», яким смертна кара замінена була 15-ма роками ув’язнення (звинувачені у співпраці з німецькими окупантами, один – у шпигунстві).

Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в камерах через коридор. Прогулянки нам давалося годину на добу в оббитому бляхою дворику 2 на 3 метри, заснованому згори колючим дротом, а на помості – наглядач. З наших камер було видно тільки огорожу за 5 метрів від вікна і вузеньку смужку неба. Огорож різного типу сім, у тому числі дроти під напругою. У периметрі заборонена зона становила 21 метр. Харчування наше коштувало 24 – 25 рублів на місяць, вода іржава та смердюча. Ми стрижені, як раби єгипетські, увесь наш одяг зі смугастої тканини. Побачення нам належалося одне на рік, пакунок до 5 кг – один на рік після половини терміну, та й тих старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів. Робота – прикручувати до шнура праски панельку, в яку вкручується лампочка. Робота не важка, але її багато: невиконання норми, як і будь-яке порушення режиму, каралося карцером, позбавленням побачення, пакунка, ларка (щомісяця дозволялося додатково купити продуктів на 4 – 6 рублів). «Злісних порушників режиму» карали ув’язненням в одиночці на рік, переведенням у тюрму на три роки. За Ґенерального жандарма Андропова, 1983 року, до Карного кодексу було введено статтю 183-3, за якою систематичні порушення режиму каралися додатковими п’ятьма роками ув’язнення – уже в кримінальному таборі. Так що відкривалася перспектива довічного ув’язнення, а надто – швидкої розправи руками кримінальників.

Проте найтяжче було витримувати психологічний тиск. Якщо в сталінські часи, коли винищувалися цілі категорії населення, непридатні для будівництва комунізму, кинутою на перетворення в табірний пил людиною влада більше не цікавилася, то в наш час винесений судом вирок не був остаточним. У наш час уже рідко хто потрапляв у політичні табори «нізáщо». Це були активні люди, які звільнившись, могли повстати знову. Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості – і відповідно до неї ставилася. Це була свого роду експертиза: вивчали тенденцію розвитку (чи занепаду) тієї чи тієї особи і вживали запобіжних заходів, щоб з неї не виросло більшої для держави небезпеки. З цього погляду український поет і правозахисник Василь Стус справді становив особливу небезпеку для російської імперії, яка маскувалася назвою СССР. Стус, разом з іншими правозахисниками, справді підривав російський комуністичний тоталітарний режим, який лицемірно називався радянською владою. І вона таки впала – вичерпавши свої економічні можливості, не витримавши воєнного протистояння з Заходом, зазнавши ідеологічного краху. Ми боролися на цьому фронті – ідеологічному. І ми перемогли. 1991 року російська імперія зазнала краху.

Відбувши 5 років ув’язнення в Мордовії та 3 роки заслання на Колимі, вдруге Василь Стус був заарештований 14 травня 1980 року під час «олімпійського набору»: Москву і Київ, де мала відбутися частина ігор, очищали від небажаних елементів, у тому числі від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінкських групах. (Тоді жартували, що дисиденти бувають трьох видів: до-сиденти, сиденти і від-сиденти – вони ж знову до-сиденти). Стус після першого ув’язнення втримався в Києві всього 8 місяців.
Про свою готовність вступити до Групи, попри дещо критичне до неї ставлення, Стус неодноразово писав із заслання, починаючи з жовтня 1977 року. Однак його прізвище кияни обачно не ставили під документами Групи. Та коли Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва, то втримати його вже не міг ніхто: навіть 75-річна вціліла поки що Оксана Яківна Мешко поглядала на його величну постать знизу вгору.

“У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт я не потребую… Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас… (“З таборового зошита”, запис 6. // В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн. – Том 4. – Львів: Просвіта, 1994. – С. 493).

”Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину”. (Там же, запис 4, с. 491.
(Дивно тепер чути від деяких ніби серйозних людей, що Оксана Мешко «втягнула» Стуса в УГГ і він з її вини загинув. Це коли вже оприлюднені листи В. Стуса з осени 1977 р., у яких він із колимського заслання наполягає, щоб його ім`я ставили під документами Групи, що він готовий «підставити й свою голову під замашну довбню». – Том 6, книга перша. – Львів: Просвіта, 1997. – С. 295 та ін.).

Зі стандартним вироком 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання та з «почесним» титулом «особливо небезпечний рецидивіст» Василь Стус прибув у Кучино в листопаді 1980 року. Тут його пильнували особливо. Більшість написаного на суворому режимі в Мордовії Стус якось зумів переслати на волю, в тому числі дещо в листах, часом пишучи вірші в суцільний рядок та замінюючи мулькі для цензури слова (тюрма – юрма, колючий дріт – болючий світ, Україна – батьківщина). З Уралу ж йому вдалося відіслати в листах до дружини лише 6 віршів. На особливому ж режимі дозволялося писати один лист на місяць. Так уже його вилизуєш – а таки знайдуть «недозволену інформацію», «умовності в тексті», або просто – лист «підозрілий за змістом». І конфіскують. Або посилають того листа на переклад у Київ, а потім вирішують, чи його відсилати адресатові. Пропонували: «Пишіть російською – швидше дійде». А як це дружині, рідній матері чи дитині писати чужою мовою?

Одержувати листи можна було від будь-кого, проте насправді нам віддавали тільки деякі листи від рідні. В останні тижні життя Василеві надійшла телеґрама від дружини про народження онука Ярослава. Майор Снядовський викликав Стуса в кабінет, привітав і зачитав частину телеґрами, але до рук не дав: недозволена інформація. Це дуже обурило Стуса.

Обшуки. Їх проводили два-три рази на місяць, але були періоди, що обшукáти в’язня могли кілька разів на день – аби познущатися. У камері можна було тримати 5 книг, брошур і журналів, разом узятих. Решту – винось до каптьорки. А кожен передплачує журнали, газети, намагається над чимось працювати, хоч би вивчати іноземну мову. Це вжé треба тримати словник і підручник. Але режим невблаганний: наднормові книги викидають у коридор.

Ми брали на роботу папірчики з іншомовними словами, щоб вивчати їх (Стус володів німецькою, англійською, вивчав французьку). Їх відбирали. Виводячи на роботу, заведуть у свою «діжурку» – і роздягайся догола. Перемацають кожен рубчик, заглянуть у кожну складку тіла. Як тепер чую зболений голос Василя: «Лáпають тебе, як курку…» Такої репліки було досить, щоб загриміти до карцеру.
Особливо пильнували, коли наближалося побачення. Якщо в КГБ вирішили не надавати тобі побачення, то позбавити його – справа техніки: наглядачам дається завдання знайти порушення режиму. Говорив через кватирку з сусідньою камерою. Не виконав норму виробітку. Оголосив незаконну голодівку. Начальник режиму майор Федоров особисто виявляв пил на вішалці. Той же Федоров покарав був Баліса Ґаяускаса за те, що «в розмові не був відвертим». А якби відверто сказав, що про нього думає – був би ще більшим порушником режиму. Стус мав лише одне побачення в Кучино. Коли вели на друге – він не витримав принизливої процедури обшуку і повернувся в камеру.

Стуса особливо почали «пресувати» з 1983 року. На його день народження, тобто на Різдво Христове, зробили трус. Забрали рукописи. Стус кличе чергового, майора Ґалєдіна, щоб повернули рукописи або склали акт про вилучення.
– А хто взяв?
– Отой новий майор, не знаю його прізвища. Отой татарин.
Складено рапорт, що Стус образив національну гідність майора Ґатіна. Хоч він справді яскраво виражений татарин, але, мабуть, уже записався до вищої раси – «великого русского народа». Стуса кидають до карцеру. Одночасно кинули в карцер і естонця Марта Ніклуса:
– Василь, где ты?
– У якійсь душогубці імені Леніна-Сталіна! І Ґатіна-татарина!

У коридорі вмикають гучномовця.
Згодом Василь на роботі, енергійно закручуючи механічною викруткою ґвинтики, імпровізує: «За Леніна, за Сталіна! За Ґатіна-татарина! За Юрія Андропова! За Ваньку Давиклопова! І зовсім помаленьку за Костю, за Черненку. Бо як ти його в риму вбгаєш?»

Одного разу я випадково почув, як Стус розмовляв із кагебістом Ченцовим Володимиром Івановичем:
– Кажете, що поклали мої рукописи в склад за зоною. Та я знаю, що ви хочете, щоб від мене нічого не залишилося, як я загину… Я вже не пишу свого, тільки перекладаю. То дайте мені можливість хоч щось завершити…

Хто міг у неволі не писати – тому було легше. Митець же, казав мій співкамерник Юрій Литвин, схожий на жінку: якщо він має творчий задум, то мусить розродитися твором. І як матері нестерпно бачити, що нищать її щойно народжену дитину, так і митцеві, коли нищать його твір. А ще коли виривають ту дитину з утроби недоношеною і топчуть брудними наглядацькими чобітьми…

У лютому 1983 року Стуса запроторили в одиночку на рік. Коли він вийшов звідти, то нас із ним звели у 18-й камері десь на півтора місяця. Я перечитав його саморобний грубий зошит у блакитній обкладинці (без назви) з кількома десятками віршів, написаних верлібром, та зошит у клітинку з перекладами 11 елеґій Рільке. Тоді я був у тяжкому фізичному стані (серце боліло) і не спромігся вивчити жодного вірша. Та й не сподівався, що нас так швидко розведуть. У листах від 12.09. 1983 і від грудня 1983 року Стус називає ту збірку «Птах душі» і пише, що в ній близько 40 віршів (Том 6, кн. 1, с. 444 і 449), а в листі від 1.02. 1985 пише про 100 віршів. «А 50 іще визрівають у чернетках» (с. 483). А ще пише: «…горить мені в душі така збірка «Страсті по Вітчизні» (с. 479, лист від листопада-грудня 1984). «Переклав «Елегії» Рільке – це біля 900 рядків поетичного надзвичайно тяжкого тексту» (с. 444, лист від 12.09.1983).

Той «Птах душі» не вилетів з-за ґрат. І не тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять. Михайлина Коцюбинська каже: «…дерево поезії Стуса – з обтятою біля верхівки кроною…» (Т. 1, с. 28). Це ще один злочин російського імперіялізму проти української культури. З п’яти його кучинських років залишилося 45 листів, 6 віршів і текст, названий у виданнях «З таборового зошита».

…У жовтні 2000 року я в черговий раз їздив до Кучино на наукову конференцію з питань тоталітаризму. А також як живий експонат Меморіяльного музею історії політичних репресій і тоталітаризму “Перм-36”, який з 1995 до 2014 року діяв у нашому до болю рідному концтаборі і сусідньому суворому. І зустрівся я там зі своїм співкамерником литовцем Балíсом Ґая́ускасом та його дружиною Іреною Ґая́ускене.

Я показав Балісові та Ірені ксеровідбиток рукопису Василя Стуса «З таборового зошита». Пані Ірена сказала:
– Це ж я винесла…
Баліс додав:
– У Мордовії було легше. Відтіля багато хто виносив інформацію. Але вони нас і вивезли з Мордовії тому, що там були канали. У 1980 році, коли нас вивозили з Мордовії на Урал, хтось запитав начальника табору Некрасова, куди нас вивозять. Він відповів: «Вас везуть туди, де ви не будете писати».

Отже, Стус писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як «З таборового зошита». Ці 16 клаптів конденсаторного паперу займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була така потужна, що вразила й самого Василя. Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява на Заході цього тексту.

Друга причина – клопотання про висунення його творчости на здобуття Нобелівської премії. Вірші Василя Стуса вже публікувалися іноземними мовами. Світ бачив рівень таланту українського поета не через призму дисидентства, а як видатне мистецьке явище.

У моїх публікаціях 90-х років сказано, що ніби висував творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії Генріх Бьолль, лауреат Нобелівської премії 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу (1971-1976; він помер 16 липня 1985 року). Г. Бьолль справді знав ціну творчости Василя Стуса, адже його вірші публікувалися й німецькою мовою. Він щонайменше двічі виступав на захист Стуса. Так, 24 грудня 1984 року він разом з німецькими письменниками Зіґфрідом Ленцом і Гансом Вернером Ріхтером надіслав телеґраму тодішньому Ґенеральному секретареві ЦК КПРС Костянтину Черненкові про загрозливий стан здоров`я В. Стуса. Відповіді не було. 10 січня 1985 року Г. Бьолль дав інтерв’ю німецькому радіо про В. Стуса. Воно було передруковане в пресі. Але документа про висунення на Нобелівську премію не існує, ніде про нього згадки не виявлено.

Історик і журналіст Вахтанґ Кіпіані у публікації: Стус і Нобель. Демістифікація міфу – від 22.07. 2006; також: Молода нація (альманах), № 1 (38), 2006. – 355 -369, пише: «У газеті “Америка” за 17 грудня 1985 року (зверніть увагу – це вже три місяці, як Стуса немає в живих) подибуємо інформацію, що наприкінці 84-го у Торонто було створено “Міжнародний комітет для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році”».

До складу Комітету увійшли видатні вчені і діячі української діяспори, авторитетні люди з багатьох країн світу. Головою комітету був доктор Ярослав Рудницький. Комітет поширив понад сто листів з проханням послати рекомендаційні листи до Нобелівського комітету, організовував переклади творів Стуса. Але він розраховував на 1986 рік.

Кремлівська ж банда мала тоді доволі клопоту з нобеліянтами Олександром Солженіциним, якого мусила викидати за кордон, та Андрієм Сахаровим, якого з початком Афґанської війни депортувала в Ґорький і тримала там під домашнім арештом. У Кремлі знали, що Нобелівська премія, згідно з її статутом, присуджується тільки живим, посмертно вона не присуджується. Кремль не міг допустити, щоб нобелівський лавріят, та ще й українець (а це піднесло б “українську справу” на нечувану висоту), з’явився за ґратами. У 1936 році у схожій ситуації опинився був Адольф Гітлер. Тоді Нобелівськую премію присудили німецькому публіцистові Карлові фон Осецькому. Але він сидів у концтаборі. Гітлер розпорядився його звільнити. Але поки прокручувалась бюрократична машина, лауреат помер у неволі.

Москва ж розв’язалася з українським кандидатом на Нобелівську премію за сталінським заповітом: «Нет человека – нет проблемы». І сталося це вже в часи Горбачова. Захисники Горбачова скажуть, що він, скоріше всього, й не чув про Стуса. Але я певен, що наші справи розглядалися і вирішувалися на найвищому рівні. Особливо небезпечних політичних рецидивістів тоді було чи не стільки ж, як у Кремлі членів Політбюро ЦК КПРС. Горбачов, бачите, затіяв “перестройку”, не випускаючи з неволі, здавалося б, перших своїх союзників – політв’язнів, як це всюди водиться. Більше того, він тримав нас ще й у 1988-му, декого й у 1989-му році, а сам, ставши нобелівським лавріятом миру, розпочав новий набір політв’язнів. Він нас, бачите, помилував. Тобто вважав злочинцями, до яких проявив милосердя. Реабілітація ж настала 1991 року…

Я певен, що адміністрація табору ВС-389/36 дістала завдання з Кремля в будь-який спосіб знищити Василя Стуса до присудження йому Нобелівської премії.

Як це сталося? У тюрмі мало що бачиш, але за звуками визначаєш, що відбувається.
Василь Стус лише ненадовго виходив із карцера. Улітку 1985 року сидів у камері №12 з Леонідом Бородіним (російський письменник, згодом головний редактор журналу «Москва», помер 24.11.2011). Камера маленька, розкинеш руки – і дістанеш стіни. Подвійні нари, дві табуретки, одна на двох тумбочка і параша. На нарах можна перебувати лише 8 годин на добу. Сидіти на них в інший час – порушення режиму.

Одного разу вночі солдат на вежі голосно співав. Бородін устав, натиснув на кнопку дзвінка, покликав наглядача і попросив подзвонити солдатові, щоб не заважав спати. Назавтра виявилося, що це Стус розбудив усю тюрму – і його кинули до карцеру на 15 діб. Бородін ходив правдатися з начальником табору майором Журавковим, але той сказав, що довіряє своїм підлеглим. Він уже мав інше завдання: знищити Стуса.

Через кілька днів після карцеру, а саме 27 серпня 1985 року, – нова напасть. Стус узяв книжку, поклав її на свої горішні нари і так читав, спершись на нари ліктем. У прозурку (вічко) заглянув прапорщик Руденко: «Стус, нарушаете форму заправки постели!». Стус зайняв іншу, дозволену позу. Але черговий офіцер старший лейтенант Сабуров, наглядач Руденко і ще один наглядач склали рапорт, що Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження громадянина контролера вступив у прирікання. 15 діб карцеру. Виходячи з камери, Стус сказав Бородіну, що оголошує голодівку. «Яку?» – «До кінця».
Раніше було таке, що Стус тримав голодівку 18 діб. Казав мені потім: «Як то гидко виходити з голодівки, так нічого й не добившись. Більше я так робити не буду».
Це була людина слова.

Карцери розміщені в північній частині бараку, в невеликому поперечному коридорі. Стуса утримували в 3-му карцері, що на розі, у найближчому до вахти. Звідти до нас не доходили ніякі звуки. 2 вересня нам з робочих камер було чути, що Стуса водили коридором до якогось начальства. Повертаючись звідти, він у коридорі зумисне голосно сказав: «Накажу, накажу… Та хоч знищіть, гестапівці!» Так він оповіщав нас, що йому погрожували новим покаранням.

Естонець Енн Тарто ввечері забирав готову продукцію (шнури до прасок) з робочих камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня близько 17-ї години він почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн Тарто сам сказав лікареві Пчельникову, і той дав Стусові валідолу. Отже, йому було прикро з серцем.

У протилежному кінці того коридору, навпроти карцерів, у робочій камері № 7, працював удень Левко Лук’яненко. Коли не чути було наглядача, Левко гукав: «Василю, здоров!». Або: «Ахи!». Василь відгукувався. Але 4 вересня він не відгукнувся. Натомість біля 10 – 11 години Левко почув, що в коридор запасним ходом зайшло начальство. Він розпізнав голоси начальника табору майора Журавкова, начальника режиму майора Федорова, кагебістів Афанасова, Василенкова. Відчиняли двері карцера, про щось стиха перемовлялися. А потім – якась незвична тиша. «Навіть та язичниця не реготала», – згадував Левко. Це майстриня.

Того дня на кухні замовили пайку, так ніби хтось іде на етап. Ніколи в Кучино не давали пайку в дорогу: їхати в Перм чи в лікарню лічені години, ми її одержували в Пермі. Але про ту пайку забули.
Ще було, що веліли Бородіну подати Стусову ложку. Так хотіли посіяти думку, що він припинив голодівку.
Упродовж кількох днів ми з різних приводів записувалися на прийом до начальства. Нема лікаря Пчельникова. Нема кагебіста Василенкова. Нема майора Журавкова. Обов’язки начальника виконує майор Долматов, замполіт. На запитання про Стуса відповідає: «Мы не обязаны отвечать вам о других заключенных. Это не ваше дело. Его здесь нет».

Ще теплилася надія, що Стуса відвезли в лікарню на станцію Всехсвятська. Але в кінці вересня мене самого повезли туди. Тримають одного, а все ж я довідався, що Стуса там не було. Може, повезли кудись далі? 5 жовтня викликають мене два кагебісти – якийсь місцевий (схоже на Зуєв чи Зубов) та Ільків Василь Іванович, який приїхав з Києва. У розмові з ними я називаю померлих кучинських в’язнів: Андрій Турик, Михайло Курка, Олекса Тихий, Іван Мамчич, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Акпер Керімов, Ішхан Мкртчян, Василь Стус…
– Ну, Стус… Серце не витримало. З кожним може трапитися.
Отут і моє серце впало… Він спростував мій сумнів.

Так, ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси.
Не розвиднялося й не дніло, а тільки в пору половінь
завирувало, задудніло, як грім волання і велінь.
Та вилягаючи в покосах під ясним небом горілиць,
ми будимо многоголосся барвистих світових зірниць.
Народжень дибиться громаддя, громаддя вікових страстей,
а Бог не одведе очей від українського свічаддя.
То не одне уже світання, тисячоліття не одне,
як ув оазі безталання нас душить, підминає, гне…
Як тавра нам віки, як рана, прости ж, мій Боженьку, прости,
коли завзяття безталанне не винести, не донести.
Та віщуни знакують долю – ще розчахнеться суходіл,
і хоч у прірву, хоч на волю – об обрій кулаки оббий.
Ти ще побачиш Україну в тяжкій короні багряній.
На тихі води і на ясні зорі
паде лебідка білими грудьми.
Вдар, блискавко, і, громе, прогрими,
аби вже не простерти крил – у горі.
Зелені села, білі городи, і синь-ріка, і голуба долина,
і золота, як мрія, Україна кудись пішла, лишаючи сліди.
Отут спинюся на самотині – там, де копита кóня вороного
розбризкують геть ярі іскри יдного днів.
…Враз ослонилася дорога, що при самій урвалася меті.

Це цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Зважмо, що Стус тримав голодівку в холодному карцері, маючи на собі лише штани, куртку, труси, майку, шкарпетки та капці. Постіль не видається. Маєш хіба капці під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала 15 градусів. Сонце в той карцер не заглядає. Вранці в своїй 20-й камері ми з Балісом Ґаяускасом бачили лід на шибках. А Стус же не мав чим укритися. І енергії, щоб зігрітися, не мав… Лук’яненко переживав подібні ситуації й описав їх у нарисі «Василь Стус: останні дні» (Не дам загинуть Україні! К.: Вид. «Софія», 1994. – С. 327 – 343). Це психологічно достовірний нарис.

Удові Валентині Попелюх адміністрація табору мусила повідомити про смерть чоловіка. Валентина замовила цинкову домовину і вибралася в дорогу з сестрою Олександрою Ловейко, подругою Ритою Довгань. В аеропорту «Бориспіль» кагебісти категорично порадили їм не брати домовину, бо тіла їм не віддадуть. (Треба знати, що найгуманніший у світі совєцький закон не дозволяв забирати чи перепоховати тіло померлого в`язня, доки не закінчиться трив його ув`язнення. Так що мертві залишалися під арештом). У Москві до матері долучився син Дмитро, який служив тоді у війську. Приїхали в Кучино 7 вересня, і майор Долматов сказав їм: «Ну что же, пройдем на кладбище». І привіз їх на щойно засипану могилу в селі Борисово, за кілометрів три від зони.

…24 лютого 1989 року 46-літній майор Долматов ліг поруч зі Стусом, усього за кілька метрів. А майор Журавков помер через днів 10 після Стуса. Журавков-молодший, лейтенант-оперативник, улітку 1987 року втопився в річці Часовá. Усе це викликає поважні сумніви, чи справді смерть Стуса настала внаслідок серцевого нападу.

Десь там в одному з карцерів (Балíс Ґаяускас каже, що в 6-му) сидів тоді Борис Ромашов, родом з Ґорького. Він убивця, що «став на політичну платформу». Його в черговий раз ув`язнили за примітивні антирадянські гасла, що ними він обписав свій паспорт та військовий квиток і кинув їх у двір військкомату. Хоч казав, що в нього є довідка про психопатію, то все ж таки йому дали 9 років ув’язнення та 5 років заслання. У нього був конфлікт зі Стусом: замахувався на нього в робочій камері механічною викруткою. Стус зайняв оборонну позу – і той не посмів напáсти. Обох посадили в карцери на 5 діб «за взаємну бійку». А Балíса Ґаяускаса за рік до звільнення Ромашов намагався вбити, завдавши йому кілька ударів механічною викруткою по голові та в груди. Баліс упав під стіл, тому удар леза прийшовся навкіс, не діставши серця. За цей вчинок Ромашова покарали лише карцером, але кагебіст носив йому туди чай.
На нашій зустрічі в Кучино в жовтні 2000 року Ґаяускас висловив припущення, що Ромашова могли послати вбити Стуса…

Але в жовтні 1985 року Енн Тарто сказав, що нібито Ромашов чув, як увечері 3 вересня, під час «відбою», Стус застогнав: «Убили, холєра…». Через кілька місяців я мав нагоду спитати Ромашова, чи підтверджує він, що чув цей стогін Василя. – «Я об этом не хочу говорить».

А могло бути так. Під час «відбою» наглядач каже карцерникові: «Держи нары». Бо вони тримаються на шворні. Наглядач з коридору крізь дірку в стіні виймає шворня – і нари падають униз, в`язень має їх плавно опустити. Під нарами приковано до підлоги табуретку, де тільки й можна було сидіти. Наглядач міг несподівано вийняти шворня – і нари вдарили Стуса по голові…

Заднім числом ми, в’язні, згадували і порівнювали всі деталі. Згадали, що вночі з 4 на 5 вересня в коридорі пролунав вепрячий рик наглядача Новицкого: «Давай нож!». Це вони вже запускали версію, що Стус повісився в робочій камері на шнурі. Цю версію в 1996 році провадив мені в Кучино колишній наглядач Іван Кукушкін. Але Кукушкін під час загибелі Стуса в нас уже не працював. У розмові з Кукушкіним 2001 року Лук`яненко спростував ту версію. Він добре зауважив, що в його 7-й робочій камері, куди нібито виводили Стуса на роботу, в другу зміну ніхто не працював. Він зауважував, як залишав деталі на столі. Ніщо не було порушено.

Котрогось вечора, чи не 2 вересня, я чув, що Стус просив дати йому в робочу камеру черевики. Отже, він працював у другу зміну у 8-й камері, яка в загальному коридорі. З 7-ї, що за рогом, я б його голосу не почув.

Через кримінальника В’ячеслава Острогляда намагалися запустити версію про самогубство в карцері № 3 загостреною швайкою. Але ні шнур, ні швайка ніяк не могли потрапити в карцер: Стуса дуже ретельно обшукували.

При ексґумації 17 листопада 1989 року ми не зауважили, щоб обличчя було спотворене, як це буває у вішальників. Тільки носовий хрящ (кінчик носа) запав. Організатор перепоховання Володимир Шовкошитний пише: «Поки оператори знімали тіло, я звернув увагу Чернілевського [Станіслав, режисер фільму «Просвітлої дороги свічка чорна». – В.О.] на те, що над скронею Стуса чітко видно пошкодження шкіри, дуже схоже на таке, яке могли залишити нари, якби їх несподівано опустити (така можливість у наглядача була)». – Див.: Василь СТУС: Поет і Громадянин. Книга спогадів та роздумів / Упоряд. В. Овсієнко. – К.: ТОВ «Видавництво „Кліо”», – 2013. – С. 640.

Та, власне, ця процедура ексґумації відбувалася в такому фізичному і психологічному напруженні, що нам не до огляду було. Експерта ж ми не мали.

Я не віддаю переваги жодній із двох версій. Загадку загибелі Василя Стуса знають виконавці. Деякі з них невипадково скоро померли. Знають замовники, і деякі з них досі живі. Але вони до злочину не признáються.

Одного я певен: це був наказ Кремля: не допустити, щоб українець став лауреатом Нобелівської премії. Та ще й у камері.

…На початку статті я згадав, що в нашій рідній зоні ВС-389/36 з 1995 року діяв Музей історії політичних репресій і тоталітаризму в СССР «Пермь-36». Я вважав його совістю Росії. Бо одна справа створити музей во славу своєї Вітчизни, зовсім інша – створити музей її ганьби, щоб очистити Росію від комуністичної скверни. Такі люди знайшлися в потрібний час і в потрібному місці. Вони робили велику справу. Музей під керівництвом Віктора Шмирова став у рівень зі спорідненими музеями Бухенвальд, Освєнцім, Заксенхаузен. Через «Пермь-36» пройшли десятки тисяч людей. Але 2014 року під тиском колишніх кагебістів і наглядачів музей закрито. Тепер там діє його антипод: «Музей лагерной истории и работников ГУЛАГа». Тобто музей політв’язнів став музеєм наших карателів. Головний арґумент: «Русское государство не должно содержать музей для отмывания бывших бандеровцев и прочих фашистов». Таких, як Стус.

Цей вірш, написаний ще до 1972 року, читачі знають як «Трени М. Г. Чернишевського» з першим рядком «Народе мій, коли тобі проститься…» і п’ятим «Державо напівсонця, напівтьми…». Мені ж його на початку 1984 року Василь записав так:

О вороже, коли тобі проститься
Гик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Державо тьми і тьми, і тьми, і тьми!
Ти крутишся у гадину, відколи
тобою неспокутний трусить гріх
і докори сумління дух потворять.
Казися над проваллям, балансуй,
усі стежки до себе захаращуй,
а добре знаєш – грішник усесвітній
світ за очі од себе не втече.
Це божевілля пориву, ця рвань
всеперелетів – з пекла і до раю,
це надвисання в смерть, оця жага
розтлінного весь білий світ розтлити
і все товкти, товкти зболілу жертву,
щоб вирвати прощення за свої
жахливі окрутенства – то занадто
позначене по душах і хребтах.
Тота сльоза тебе іспопелить
і лютий зойк завруниться стожало
ланами й луками. І ти збагнеш
обнавіснілу всенищівність роду.
Володарю своєї смерти, доля –
всепам’ятка, всечула, всевидюща –
нічого не забуде, не простить.

Пізнаєте «русский мир»? Цей пророчий Стусів вирок Московській імперії обов’язково здійсниться. І то дуже скоро.

Публікація варіянта 2015 року: http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/zagibel_vasilya_stusa.html
Портрет Василя Стуса роботи моєї небоги Людмили Голубчик 1989 року.

14231172_243753196019838_1388744358120771829_o

2 Comments on "Василь Овсієнко: Загибель Стуса. 31 річниця"

Comments are closed.

More in Культура, Наша історія, Патріотичне мистецтво, Передруки, Смерть совку!, Статті, Українська мова
2kyrylenkops_2-721x1024
Лептонний “Бог”: як в Україні розвалилася система присудження наукових ступенів

У січні 2016-го українські науковці були шоковані, виявивши в докторській дисертації з педагогіки, написаній Катериною Кириленко, псевдонаукові висловлювання і плагіат....

Close