ОЛЕСЬ СЕРГІЄНКО відійшов у вічність 24 вересня 2016 року
З кола шістдесятників. Політв’язень. Громадський і політичний діяч.
Щиро співчуваємо дружині, синові, доньці, родині, друзям і соратникам.
Народився Олександр Федорович 25 червня 1932 року в с. Тьоткіно Глушківського р-ну Курської обл., Росія – помер 24. 09. 2016р. у м. Києві.
Походив з родини викладачів м. Дніпропетровська. Мати, Мешко Оксана Яківна, інженер-хімік, уродженка с. Старі Санжари на Полтавщині, походила з великої козацької родини, що чинила опір і царському, і більшовицькому режимам і фактично вся була репресована. Батько Олеся, Сергієнко Федір Федорович, економіст, з Гуляйпільського р-ну Запорізької обл., член забороненої більшовиками 1924 р. Української Комуністичної партії (боротьбистів), був ув’язнений 1924 і 1934 р., мусив еміґрувати в Тамбов. Там родина мешкала з 1936 до травня 1944 р.. Під час війни батько був призваний у діючу армію. 25.11.1941 від німецької бомби загинув 12-річний брат Олеся, Євген.
Влітку 1944 р. мати з сином Олесем повернулась у Дніпропетровськ до бабусі Марії Граб, а в січні 1945 вони перебралися в Київ, де батько після госпіталю й демобілізації працював фінінспектором.
Влітку 1946 р. родину розшукала осиротіла під час війни старша мамина сестра Віра Худенко – мати і дружина учасників оунівського підпілля на Рівненщині. Невдовзі її було заарештовано, а 19.02.1947 і Оксану Мешко, яка намагалась адвокатськими зусиллями спинити невблаганну каральну машину. Присуд ОСО (особое совещание) – по 10 р. концтаборів кожній нібито за намір вчинити замах на М. Хрущова. У вересні Олесь із бабусею мав півгодинне побачення з мамою перед її етапом. Його і бабусю з жалюгідного помешкання влада викинула на вулицю.
1950 р. Олесь закінчив Київську школу № 92, того ж року вступив до Київського сільгоспінституту. 1951 р. поховав бабусю Марію. Жив у кімнатці, де ледве вміщалося ліжко.
1953 р., за показами товариша, Олеся Сергієнка вперше притягнено МГБ в справі гуртка студентів-філологів, і тільки смерть Сталіна врятувала його від неминучого арешту.
У травні 1956 Сергієнко був викликаний у КГБ з приводу провокаційного листа з ув’язнення від шкільного товариша під назвою „Що робити?”. Після ХХ з’їзду КПРС притягти його до відповідальності не було можливості, але сесія була зірвана і він змушений був після 4-го курсу залишити навчання. Тоді ж, у червні 1956 р., повернулася з ув’язнення і була реабілітована його мати. Працював інженером-механіком. Почав будувати з матір’ю хату на Куренівці. У грудні 1958 помер батько.
У 1963 р. О. Сергієнко поступив у Київський медінститут. Це був початок і розквіт руху шістдесятників, в якому Олесь Сергієнко взяв найактивнішу участь. У квітні 1965 взяв участь у дискусії гуртка української літератури в Київському державному університеті ім. Т. Шевченка, увійшов до оргкомітету постійно діючого диспуту з питань української мови та культури, діяльність якого була припинена репресивними методами.
28.05.1966 за спробу потрапити на міський вечір пам’яті Івана Франка разом з Миколою Холодним заарештований на 15 діб. 1967 р. виключений з інституту. 22 травня 1970 р. біля пам’ятника Т. Шевченку Сергієнко закликав шанувальників поета залишитися після офіційного фестивалю, читав його вірші. Активно розповсюджував літературу самвидаву.
З 1965 р. мати Сергієнка, Оксана Мешко, також включилась у рух шістдесятників, який різко радикалізувався. 1-2.06.1970 в їхньому домі було вчинено обшук у справі Валентина Мороза, вилучено їхній архів.
7.12.1970 Сергієнко виступив на похороні вбитої художниці Алли Горської, прозоро натякнувши на винуватця – КГБ. У зв’язку з цим був звільнений з роботи.
На початку 1972 р. влада вчинила ще жорстокіший, ніж 1965 р., погром українського національного руху. У числі заарештованих 12.01.1972 був і Олесь Сергієнко. Йому, зокрема, було інкриміновано редагування трактату Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”. 22-23.06.1972 Сергієнко був засуджений за ч. 1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР („антирадянська агітація і пропаганда”) на 7 р. ув’язнення та 3 р. заслання.
На початку грудня 1972 р. Сергієнко прибув етапом у табір суворого режиму ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., Росія. Брав участь в акціях протесту. Після кількох карцерів у березні 1973 його ув’язнено на півроку в ПКТ (приміщення камерного типу). 31.12.1973 р. прямо на вахті табору Сергієнко засуджений до 3 р. тюремного ув’язнення. 20.01.1974 прибув у Владимирський централ ОД-1/ст-2.
Мати розгорнула кампанію на захист сина. Вона стала членом-засновником Української Гельсінкської групи (9.11.1976), а після арешту її голови, Миколи Руденка (5.02.1977), – керівником Групи.
У січні 1977 р. Сергієнка повернули етапом у Кучино, де він захворів на бронхіт. 11.03.1977 оперативниця з Києва одягнена як лікар під виглядом діагностичної реакції Манту зробила Сергієнкові ін’єкцію з живої вірулентної туберкульозної культури,внаслідок якого Олександр ледве вижив. У червні 1977 мати та дружина оприлюднили відозву “Рятуйте Олександра Сергієнка!”. У серпні того ж року він лікувався в санчастині зони № 36 від тромбозу правої ноги. Серце і мозок тромб обминув хіба Божим заступництвом.
23.02.1979 Сергієнко прибув етапом на заслання в сел. Аян Хабаровського краю, на берег Охотського моря. У липні того ж року його відвідали дружина і мама. 7.10. 1979р. Сергієнко подав заяву Л. Брежнєву з вимогою випустити його з родиною за кордон для лікування. Наслідком було хіба обстеження в Хабаровській лікарні.
Тим часом тривають жорстокі переслідування його мами. 13.06.1980 р. Оксану Яківну запроторили на 75 діб у психлікарню, а 13.10, як визнану осудною, заарештували. 5–7 січня 1981 року, з особливим цинізмом, на саме Різдво Христове, Київський міський суд виніс 76-річній жінці вирок за ст. 62 ч. 1 КК УРСР “антирадянська агітація і пропаганда”: 6 місяців ув’язнення і 5 р. заслання. Етап тривав 108 діб: привезли її 3.07.1981 в Аян до сина, поставивши їх обох перед тяжким вибором. Адже 28.03.1981 р. дружина народила дочку Олю і після пологів була хвора, не могла ходити. Мати наказала: „Їдь, сину, додому, рятуй сім’ю”. 19.10.1981, заготувавши дров на зиму і поремонтувавши хатину, Сергієнко вскочив на останній перед закінченням сезону навігації пароплав. Прибув у Київ 3.11. 1981 р.
Працював робітником на комбінаті залізобетонних виробів, у деревообробному цеху на пилорамі.
У березні 1982 р. відвідав у Хабаровську матір, яка була на обстеженні в поліклініці (відвідати її в Аяні не можна було – закрита зона). Мати повернулася в Київ 5.11.1985, вела громадську діяльність, померла 2.01.1991 р. на 86-му році життя.
1990-1991 р. Олесь Сергієнко працював у секретаріаті Української Республіканської партії (УРП).
У 1991 р. був громадським захисником заарештованого Степана Хмари, у зв’язку з чим і сам був 20.07.1991 звинувачений в опорі працівникам міліції з застосуванням насильства (ст. 188-1 КК УРСР). Звільнений 25.08.1991 у зв’язку зі схваленням Акта про незалежність України.
1990 р. і 1994 рр. О. Сергієнко балотувався до Верховної Ради від Печерського виборчого округу, перемагав на виборах, але через шахрайство влади мандата не одержував. 1990-94 був депутатом Печерської райради, працював у відділі культури. 1994 р. обраний депутатом Київради, працював у комісії з поновлення прав реабілітованих та в комісії з освіти, самоврядування та зв’язків зі ЗМІ.
Будучи депутатом Печерської районної і Київської міської рад, в часи коли відбувався активний дерибан державного майна, він виступав на захист мистецьких фондів музеїв, захищав дитячі садочки і школи від закриття, вибиваючи державне фінансування для їх збереження, відстоював права церков на їхні приміщення для богослужінь.
1994 р., у віці 62 р., закінчив Інститут державного управління, магістр за спеціальністю “Право і політика”. Працював у Комісії з поновлення прав реабілітованих у Київраді.
З 1995 р. очолював Українську Християнсько-Демократичну партію, яка 2001 року влилася в УРП.
Співупорядник книжки своєї мами «Не відступлюся!».
Помер у Києві 24 вересня 2016р.
Похований 28 вересня 2016 року на Байковому цвинтарі в Києві.
Бібліоґрафія:
І.
На межі. – Наука і суспільство, № 9-10, 2000. – Вересень. – С. 34-42. http://archive.khpg.org/index.php?id=1460818318&w
Штрихи до портрета. З виборчої програми. Програма дій. – Українське слово, №11 (2707), 1994. – 17 березня.
Інтерв’ю О.Сергієнка В.Овсієнку 4 і 6.01.2000 р., 26.07. 2006 р.
Сергієнко про Стуса. (З інтерв’ю 2000 р.) Василь Стус: Поет і Громадянин. Книга спогадів та роздумів. – Упоряд. В. Овсієнко. – К.: ТОВ «Видавництво „Кліо”», 2013. – С. 491–494. http://archive.khpg.org/index.php?id=1460826750&w
Терміну давності за такі злочини немає. // Десять років роботи комісії Київради з питань поновлення прав реабілітованих. Київ, 27-28 квітня 2001 року. – К.: Ватра, 2001. – С. 9-15.
Оксана Мешко. Не відступлюся! До 100-річчя з дня народження. / Харківська правозахисна група; Упорядкували В.В.Овсієнко та О.Ф.Сергієнко. Художник-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Фоліо, 2005. – 300 с., фотоіл. (Передмова „На грані”, с. 5 – 15).
ІІ.
Український правозахисний рух. Документи й матеріяли УГГ. – Торонто–Балтимор: “Смолоскип”, 1978. – С. 15, 16, 65, 74, 78, 90, 94, 130, 142, 170, 211-214, 229, 398, 406.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во УГГ. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 1-27, 6-1; 1981: 1, 3, 4, 5, 11; 1982: 4-30; 1984: 11-28.
Інформаційні бюлетені УГГ. Вип.: 1978 – 1980 рр. – Торонто – Балтимор: “Смолоскип”, 1981. – С. 14, 15, 28, 48, 49, 81, 117, 124, 126, 131, 163.
Українська Гельсінкська Група. 1978 – 1982. Документи і матеріяли. Упрядкував і зредагував Осип Зінкевич. – Торонто – Балтимор: “Смолоскип”, 1983. – С. 40, 41, 467-470, 472, 481, 491, 746, 749, 754.
Світлана Синякова. Арешт по-змопівськи. – Вечірній Київ, № 138 (14253), 1991. – 22 липня.
В. Овсієнко. За ґратами Олесь Сергієнко. – Самостійна Україна, 1991, №10. – Серпень.
За ґратами Олесь Сергієнко. Хто далі?.. – Тернистий шлях (Тернопіль), 1991. – Серпень.
Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 28, 86, 129, 147, 161.
Ю. Данилюк, О. Бажан. Опозиція в Україні (друга половина 50-х –80-і рр. ХХ ст.). – К.: Рідний край, 2000. – С. 31, 83, 107, 198.
Кондрацький А.А. Оксана Мешко (1905-1991) та Олесь Сергієнко; Його ж: Часопис київського політрепресанта (коротка історія Київського Товариства політв’язнів та жертв репресій (1988-1999). – К.: Стилос, 1999. – С. 56–71; 2001. – С. 63-77; 2003. – С. 60-72.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: В 4 т. / ХПГ; Упоряд. Є.Ю.Захаров; В.В.Овсієнко – Харків: Фоліо, 2001. – Т. 1. – С. 34, 114, 115; Т.2. – С. 27-28, 35, 39-40, 47, 50, 76, 11, 117, 124-125; Т. 3. – С. 29, 68, 74, 87-88, 95, 108-109, 121-122, 204; т.4. – С. 8-10, 13-15, 19, 22, 48-50, 63, 86, 142, 180, 185, 192-193.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 690–695. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184516224
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 581–583; 2-е вид.: 2012 р., – С. 662–663.
Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 24. 09. 2016.