Анджей Зибертовіч. Анти-розвиткові групи інтересів

Переклад. Оригінальний[1] текст[2] Анджей Зибертовіч. Анти-розвиткові групи інтересів: начерк аналізу із посиланнями та списком літератури тут (файл A. Zybertowicz, AntyRozwojowe Grupy Interesów_ zarys analizy) . Публікується за згодою автора.

Існують настільки великі зв’язки між інтересами, що ніхто не має бажання їх торкатися (колишній керівник французьких спецслужб)[3]

Кажуть, що у нас правлять спецслужби. Думаю, що якоюсь мірою це правда (правлячий прем’єр Республіки Польща)[4]

ЦІЛІ СТАТТІ

У поточному дискурсі – як у приватному, так і в публічному, так і тому, що озвучується самими політиками – серед інших є такі оцінки польської ситуації: «панують приватні інтереси і схеми» [5], панує корупція, править злодійство, розповсюджена некомпетентність. У 2003 році полковник Агенції Внутрішньої Безпеки, раніше багаторічний офіцер Служби Безпеки, в розмові зі мною сказав: «система тримає все». Приклади цього типу «діагнозів» багаточисельні.

Я не думаю, що заяви такого типу не мають ніякої пізнавальної цінності. Справа не тільки в тому, що поширення заяв такого роду є спонтанним суспільним фактом (в плані одного з гуманістичних чинників). Дані заяви мають щонайменше евристичну цінність – вони спрямовують наші роздуми на конкретну невипадкову галузь подій, як на детерміновано визначну в суспільних процесах.

Біда в тому, що ми,  як дослідники надто рідко намагаємося викласти приховані в таких заявах інтуїції в мові наукових термінів, аналітично дисциплінованій, яка має емпіричні наслідки.

Соціолог знає, що світ, згадуваних в розмовах «приватних інтересів і схем», крадіжок, системи, не може бути повністю хаотичним світом (інакше він не міг би відтворюватися), він має бути принаймні до певної міри структурованим, в якому зустрічаються повторювані моделі дій. Тому одним із завдань соціології повинна бути реконструкція таких моделей, щоб визначити зони порядку в тих галузях, які в щоденних спостереженнях часто розглядаються як хаотичні.

З теоретичної точки зору можна сказати, що ці зони порядку (і типові для них моделі діяльності) можуть бути сферами двох типів:

* сферами спонтанного порядку, котрі постають з індивідуальних намірів, як ефект взаємодії початково нескоординованої між собою діяльності різних суб’єктів (спонтанно «панують приватні інтереси і схеми»);

* сферами свідомого порядку, навмисно побудовані акторами, які мають відповідні ресурси (в тому числі когнітивної компетенції), щоб корисні для себе правила нав’язувати іншим суб’єктам (свідомо побудована «система тримає все»).

На підставі вищенаведених відмінностей, головні цілі даної статті я формулюю так:

(а) Визначити структурний – може навіть системний – механізм, який перешкоджає узгодженим діям польської держави для розвитку країни;

(б) Аналітично відновити принципи динаміки основних груп неформальних інтересів, які здатні паралізувати польську державу через можливості створити щось, що назвемо анархічним порядком.

ГОЛОВНІ ТЕЗИ

(1) Анти-Розвиткові Групи Інтересів (АРГІ) – напевно присутні в кожній сучасній суспільній системі – в Польщі характеризуються наступними рисами:

* вони присутні в ядрі держави або мають до нього прямий доступ;

* вони об’єднуються (координуються) таким чином, щоб діяти як саморегульовані системи, які активно розпізнають навколишнє середовище, які не тільки еластично реагують на загрози, але іноді також здатні заздалегідь такі загрози нейтралізувати.

* ядром найсильніших АРГІ та джерелом їхньої сили є ресурси та методи успадковані напряму від комуністичних спецслужб;

(2) АРГІ унеможливлюють реалізацію державою теоретичних інтересів, себто узгоджених дій на користь спільного блага.

(3) Без імпульсу, що походить з-поза наявної політичної системи, не є можливим здобуття державою здатності діяти послідовно заради теоретичних інтересів.

ДЕФІНІЦІЇ

* Спільне благо: набір умов (інституційних та технічних), які позитивно впливають на можливості членів спільноти у досягненні тих приватних цілей, які узгоджуються з принципами суспільного співіснування.

* Група інтересів: група об’єктів (осіб, груп людей або інституцій), які здатні скоординовано впливати на навколишнє середовище для реалізації власних інтересів. Приклад: Конфедерація Польських Роботодавців.

* Неформальна група інтересів: група інтересів, яка не є ані формальною організацією (тобто юридично зареєстрованою), ані формальною частиною (тобто статутно виокремленою) формальної організації; яка діє у такий спосіб, що, маючи вплив (або прагнучи його отримати) на функціонування даної формальної інституції (наприклад, такої, що представляє державу), уникає відповідальності за її функціонування. Цей вплив сприяє членам групи в розподіленні ресурсів даної установи; це можуть бути як символічні ресурси (наприклад, престиж), так і матеріальні (наприклад, розподіл премій, робочих місць).

* Анти-Розвиткова Група Інтересів це: різновид неформальної групи інтересів, діяльність якої викликає несприятливі наслідки для спільного блага. Іншими словами, група, спільна діяльність якої створює гру з негативною сумою.

* Практичний інтерес: інтерес, який суб’єктивно визнається як такий активними діячами (принаймні в практичній діяльності, якщо навіть не відчувається); зазвичай формується спонтанно; може бути індивідуальним (антирозвитковим), або ж загальним, узгодженим із спільним благом (або ж розвитковим); може бути розподіленим або об’єднаним.

* Теоретичний інтерес: за визначенням є розвитковим, створює гру з позитивною сумою. Він є сформульований / побудований  в рамках когнітивних практик (тобто не зосереджених на реалізації суто практичних цілей). Ці практики передбачають  (завжди з неминучою дозою сваволі) бачення спільного блага, до реалізації якого мають провадити дії, мотивовані теоретичним інтересом.

* Антирозвитковий інтерес: тип конкретного практичного інтересу, реалізація якого виключає або суттєво ускладнює, реалізацію теоретичного інтересу. Антирозвитковий інтерес породжує (або включається в) динаміку суспільної гри з негативною сумою, а – у найліпшому випадку – з нульовою сумою. Антирозвиткові інтереси можуть бути в тій чи іншій мірі координовані; вони можуть виникати спонтанно або бути навмисно побудовані.

* Держава як спільне благо:  сучасна демократична держава може бути тільки тоді визнаною як спільне благо, коли вона виконує щонайменше дві наступні умови:

  1. Підтримує ідентифікацію, артикуляцію та пропагування теоретичних інтересів;
  2. Створює інституційні умови, за яких існуючі практичні інтереси можуть бути – за допомоги засобів узгоджених із правом та демократичною політичною культурою – переналаштовані так, аби вони якнайбільше узгоджувалися з теоретичними інтересами, або мали розвитковий характер[6].

* Ядро держави: ті елементи юридично визначеного державного апарату, які відповідають наступним критеріям: мають законні підстави (наприклад, конституційні) для доступу до інформації про стан держави, офіційні повноваження та інструменти прийняття державних рішень.

З нормативної точки зору правовим ядром даної системи може бути лише та її частина, яка має законодавчо визначену можливість надавати значний вплив на функціонування інших частин системи, тобто її структурувати (визначати) принципи її роботи[7].

На підставі таких критеріїв ядром польської держави вважаю: Сейм, Сенат, ті частини уряду, що найтісніше співпрацюють із прем’єром, частина адміністрації президента РП, що зосереджена навколо його особи, спецслужби[8], Конституційний Суд, Верховний Суд, Генеральна Прокуратура, Головне Управління Поліції, зрештою Бюро Охорони Уряду[9].

ТЕЗИ, ГІПОТЕЗИ ТА ПРИПУЩЕННЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЙНОГО ПОЛЯ

Систематичний розвиток зазначених нижче тез, гіпотез та припущень вимагав би окремої монографії, або ж привів би нас натомість до безрозмірних обсягів статті. Мені здається все ж, що для дослідників, які знають трансформаційну проблематику, буде зрозумілим нижченаведене викладення контурів та ключових пунктів теоретичного інтерпретаційного поля, в рамках якого ми будемо аналізувати АРГІ в Польщі.

Припущення про існування двох рівнів інституційного життя

Якщо ми приймаємо, що насправді жодна формально виокремлена інституція не функціонує виключно за офіційними правилами, то маємо прийняти і те, що люди, які діють у рамках даної інституції,  підпорядковуються не тільки офіційним правилам (а часом і взагалі не підпорядковуються), а також неофіційним, неформальним правилам. Інколи можна навіть говорити, що дана інституція[10] керується двома програмами своєї діяльності: формальною (офіційною, явною) та неформальною (неофіційною, неявною[11]).

Офіційні програми інституцій проявляються у правових актах, деклараціях, статутах, в офіційних інтерв’ю представників інституцій та у навчальних програмах. Неформальні програми не артикулюються у такий спосіб, тому їх можна називати неявними. Вони артикулюються під час особистих комунікацій, часто у атмосфері недомовленості; проявляються передовсім у діяльності одиниць, елементів інституцій та їх сукупності. Неформальні програми і не мають артикулюватися цілісно та несуперечливо. Їх передають у рамках природніх механізмів соціалізації та суспільного контролю[12]. Природні, об’єктивні[13] функції даної інституції в рамках системи визначаються тим, яка програма є домінуючою.

Теза Здзіслава Краснодембського про дві трансформації

“У Польщі відбулися … дві трансформації. Явна, яка полягала у переформатуванні структур комуністичної держави та економіки у формальні інституції парламентської демократії та ринкової економіки, поряд із другою – прихованою – яка була локальною модифікацією та конкретизацією (інтерпретацією) нових інституцій та правил, аби вони якнайліпше слугували трансформованим комуністичним елітам та кооптованим до них сегментам старої опозиційної еліти[14].

Іншими словами, системна трансформація в Польщі – а насправді також у більшості посткомуністичних країн[15] – відбувається одночасно відповідно до двох програм: офіційної/явної та неформальної/прихованої (згідно Анджея Рихарда, концепція двох сцен реалізації політики в Польщі).

Виходить, що один із висновків із тези Краснодембського є таким: деякі найважливіші перепони розвитку в Польщі мають своє походження у конфлікті між двома трансформаційними програмами: явною та прихованою.

Явні програми різних інституцій зазвичай говорять про діяльність заради спільного блага, приховані програми «турбуються» про інтереси кланів та неформальних груп інтересів. Два приклади. (1) Порівняймо законно окреслені завдання польських спецслужб із нескінченною серією афер, які пов’язані з діяльністю цих спецслужб. (2) Порівняймо визначені у програмних документах завдання приватизаційних кампаній з фактичними результатами багатьох конкретних приватизацій.

Відповідно до тези Краснодембського, метою даної статті є реконструкція найважливіших правил функціонування «другої» трансформації, засад тієї другої програми – принаймні щодо деяких інституцій або сфер суспільної практики.

Теоретичний контекст, в якому проходить подальший аналіз ґрунтується на припущеннях, що відносяться до теорії систем Нікласа Лумана, який вказав на значення здатності систем (або підсистем) до збільшення своєї складності, як способу реагування на виклики оточення. Здається, що точною є наступна рамкова формула: у глобальній грі ролі суб’єктів можуть займати тільки ті держави (відносно автономні суспільні системи[16]), які володіють здатністю еластичного регулювання (збільшення або зменшення) рівня складності своїх підсистем.

У свою чергу, суспільні системи, які функціонують в основному відповідно до «прихованих» програм, мають значно меншу динаміку регулювання складності, ніж системи, що функціонують в основному згідно програм «явних». У тому числі з цього витікає, що системи, суттєві обсяги функціонування яких (підсистеми) залежать від прихованих програм, стають непрозорими для самих себе (їхня автореференціальність є недостатньою),  та (вони) регулюють свою здатність не в результаті автомоніторингу, що випереджає факти та процеси, а лише шляхом регуляції через кризи, або ж так як було в комуністичній системі – згідно старих концепцій Ядвіги Станішкіс.

Гіпотеза щодо громадянського виміру

Цей вимір проявляється, коли аналіз наближається до рівня ближчого до процесів в рамках політичної практики. Гіпотеза говорить, що певний рівень розвитку інституцій громадянського суспільства є необхідним, аби суспільна система – за виконання певних інших умов – реагувала на розвиткові виклики шляхом збільшення, а не зменшення складності[17]. Політичні альтернативи, що з’являються за умов авторитарних перепон, можна інтерпретувати, як системну реакцію, що проявляється за умов блокування шляхів розвитку громадянських інституцій – як в системі в цілому, так й в якійсь з її підсистем. Виразно розпізнавана загроза авторитаризму є сигналом для системи, що діючі демократичні процедури пропонують занадто бідний репертуар інституціолізованих реакцій.

Виходить, що це пов’язано з фасадним характером демократії та істотним звуженням шляхів залучення нових осіб до політичного класу.

Інший вимір фасадності (обмеженості) демократії зауважимо, коли розглянемо припущення (згідно Юргена Габермаса), що суспільні системи, у яких насильство (особливо нелегальне фізичне насильство) є суттєвим регулятором поведінки осіб та інституцій, мають меншу динаміку збільшення складності на відміну від систем, у яких істотним регулятором є ринок та верховенство права.

Теза про трансформацію, як суміш двох типів процесів: спонтанних та контрольованих

Якщо прийняти, що системна трансформація складається передовсім з таких процесів як приватизація економіки, створення плюралістичної політичної сцени, перебудова державної адміністрації (в тому числі поліції та спецслужб), створення інституцій місцевого самоврядування, розвиток організованої злочинності, пристосування системи права до вимог Європейського Союзу тощо, то в кожному з процесів такого роду можемо аналітично виокремити складові (фази, сфери) двох видів: явища природні та явища суб’єктно ініційовані та координовані.

Якщо на вищенаведену тезу про два типи процесів, ми накладемо тезу Краснодембського про «дві» трансформації, то виникає питання, яка з трансформацій – явна/офіційна, чи прихована/нелегальна характеризується вищим рівнем упорядкованості та координації?

Здається тут можна висунути припущення, що якнайменше від середини 90-х років (період зміцнення реорганізованих посткомуністичних середовищ) ота «друга» прихована трансформація ставала все краще зорганізованою, натомість ота перша, офіційна, – все більш анархічною. Здається, що недостатність великих реформ уряду Єжи Бузека походить з того, що ці реформи впроваджено у життя в контексті суспільної тканини, котра піддавалася все більш поглибленій прихованій трансформації (до чого через кооптацію включалися пост-солідарнісні середовища – прим. ред. – тут див. «Солідарність»).

Ця «друга» трансформація настільки поширилася та стала специфічно послідовною, що справедливою здається гіпотеза про системну роль «патології». Так звані трансформаційні патології (корупція, приватизаційні порушення, злиття бізнесу та політики, непрозорі правила політичної та економічної гри, роздутість та некомпетентність адміністрації, брак контролю над спецслужбами тощо) не є розпорошеними (внаслідок передовсім природнього характеру), але значною мірою консолідованими. Консолідовані патології зосереджуються навколо ключових інституцій держави. З огляду на тезу Ядвіги Станішкіс про «функціоналізацію патології», «патології» не є для динаміки трансформацій (і цілої держави) чимось периферійним, запозиченим, хворобливим (що передбачає метафора «патології»), але явищем центральним, таким, що суттєво структурує явища «правильні», ті, які належать до «першої» з трансформацій, виокремлених Краснодембським.

Внаслідок цього можна говорити про те, що «друга» трансформація є сильніше структурована, ніж «перша»; що за «другою», неформальною трансформацією, стоять сильніші, довговічніші та ліпше організовані суб’єкти сукупної діяльності на відміну від тих, котрі творять «першу» трансформацію (ідеться передовсім про виборні демократичні органи влади). Оскільки найсильнішим групам інтересів вдається діяти у спосіб суб’єктно вище скоординований (достатньо усвідомити наскільки комплексних, складних приготувань вимагали деякі великі афери), то конституційні органи виконавчої влади часто поводяться так, як ніби вони діють одноосібно. Іншими словами, практичні інтереси АРГІ (хоч вони й зазвичай лише таємно артикульовані) перемагають теоретичні інтереси (тільки декларативно й часто непослідовно артикульовані, не кажучи вже про їхню реалізацію).

Гіпотеза про регуляторний вакуум у сфері спеціальних служб

Ця гіпотеза проливає світло на принаймні деякі з причин ситуації, що констатована вище. Отже комуністичні спецслужби, які в дещо зміненій іпостасі були перенесені до ІІІ Речі Посполитої (це стосується особливо військових спецслужб), опинилися у своєрідному контрольно-регуляторному вакуумі.

Цей вакуум з’явився, коли старі, неформальні, неукорінені в правовій системі, типові для авторитарної влади механізми постановки завдань, надзору та контролю спеціальних служб були скасовані, а нові демократичні відповідники цих механізмів не були повністю впроваджені у життя (наприклад, комісія Сейму, що займається надзором та контролем над спецслужбами почала роботу тільки-но в 1995 році).

Негативні результати даного регуляторного вакууму були зміцнені запровадженням ринкових механізмів з одного боку, й, з другого боку, пов’язаний з цим фактом запуск безпрецедентного процесу приватизації засобів виробництва та обміну відкрив простір для суспільних ігор, в яких ресурси спецслужб могли бути широкомасштабно використані.

Іншими словами, послаблення контролю над спецслужбами настало в ситуації, коли одночасно надмірно збільшилися можливості експансії методів діяльності, що є типовими для спецслужб: контроль був послаблений тоді, коли збільшилися спокуси та можливості до зловживань. Цей регуляторний вакуум посилив явище, яке висловлює теза про унікально сильну позицію середовища спецслужб у просторі перетворення соціальних капіталів. Слід пам’ятати, що у кожній системі спеціальні служби є анклавною інституцією (про що говорять самі їхні назви), або ж інституцією, котра регулюється такими правилами й в котрій діють такі правила, що є відмінними від тих, якими регулюється оточуюче середовище.

Анклавність спецслужб в умовах демократії означає, в тому числі, що формально та фактично вони мають право на застосування процедур, несумісних із принципами правової держави та демократичною політичною культурою. Той, хто здатний розпоряджатися ресурсами спецслужб як анклавної інституції, отримує значно більші можливості конвертації різних типів суспільних капіталів (ресурсів), ніж у випадку тих акторів (груп/суб’єктів/інституцій), котрі підпорядковані вимогам явності та у відносно легкий спосіб можуть бути проконтрольовані інституціями держави (наприклад, прокуратурою) або громадянського суспільства (наприклад, приватними ЗМІ) . Тут ми можемо висунути тезу про зараження оточуючого середовища анклавами. До основних елементів методики спецслужб відносяться маніпуляція та дезінформація. Ані розвідка, ані контррозвідка не могли би розраховувати на успіх своїх операцій, коли б – в ім’я, наприклад, принципів права, порядності, політкоректності, добрих традицій, не порушення взаємодовіри, як одної з основ суспільного життя – їм було наказано утримуватися від маніпуляції та дезінформації, як методів діяльності, не тільки щодо своїх ворогів, але часто щодо власних співробітників, не кажучи вже про сторонніх прихильників їхніх операцій.

Що ж відбувається тоді, коли техніки маніпуляцій та дезінформацій, яким навчені співробітники спецслужб, починають застосовуватися у демократичному суспільному середовищі та у контексті загальної зневіри у моральні принципи, упадку патріотизму, занепаду шани до традицій, до права, до авторитету інституцій держави? Тоді ці техніки (та й багато інших, наприклад, підбурювання) – опановані на фаховому рівні – використовуються на користь групових та особистих інтересів.

Чим далі, тим більше відбувається зараження суспільного середовища (в Польщі та в ряді інших посткомуністичних країн без сумніву сталося саме так) – тобто політичних, економічних та медіа- інституцій – методами, широкомасштабне застосування яких створює в тому числі довготривалий ефект у вигляді розмивання того необхідного для успіху спільної діяльності ресурсу, яким є капітал суспільної довіри.

Підсумовуючи цей розділ, скажемо, що, в результаті вищезгаданого регуляторного вакууму, спецслужби: 1) багато в чому стали самоуправними (відносно автономними від вищих конституційних органів влади); 2) стали суб’єктами, що управляють певними процесами (наприклад, фінансовими потоками, які виникають під час деяких великих приватизацій); 3) заразили оточуюче середовище – політичне, економічне та медіа – типовими для себе методами діяльності, тобто маніпуляціями, дезінформацією, підозрілістю, залякуванням тощо.

Проблема, що має як політичний так і системно-структурний характер, полягає в тому, що за наявної ситуації, в тому числі міжнародної (загроза з боку тероризму!), спецслужби в посткомуністичній Європі є інституціями, які самі небезпечно заражають демократію, і які демократія сама не може дезінфікувати.

Проблеми, пов’язані з невдалими спробами позбутися хвороб і «патологій», підсилюються та загострюються через слабкість польської люстрації. Ця люстрація відбувається із запізненням (законодавчо ухвалена в 1997 році, запроваджена в 1999 році, тобто за десять років після початку прощання з комунізмом), має м’який характер (зв’язки певних осіб з комуністичними спецслужбами не стають на перешкоді до високих постів в ІІІ РП) та є обмеженою (не охоплює, наприклад, журналістської спільноти). З цього витікає непрозорість державного організму, як системи, для самої себе. Що, у свою чергу, позбавляє суттєвих механізмів саморегуляції, які є притаманними для демократії, як суспільного устрою, який вимагає в тому числі прозорості.

На підставі вищесказаного можна представити гіпотезу про головні відмінності між мережами неформальних, паразитичних інтересів у посткомуністичних країнах та країнах старих демократій[18]. Отже виходить так, що «західні» мережі, на зразок old boys networks (прим. перекладача – чоловічі елітні клуби) на відміну від АРГІ характеризуються:

  • вищим рівнем відкритості, доступності для людей ззовні; меншою залежністю від біографій (членство в ПОРП та зв’язки зі спецслужбами – в тому числі московськими) та ідеології (так зване лівацтво як культурний код, ідентифікуючий посткомуністичні середовища);
  • нижчою схильністю їхніх членів до нелегальної діяльності[19], в тому числі пов’язаної з насильством;
  • значно нижчим рівнем проникнення в їхні структури осіб, котрі пов’язані зі спецслужбами, які мають в тому числі вищий рівень секретності та фаховості у незаконній економічній діяльності.

Якщо говорити метафорично, то наведені риси АРГІ, за визначенням, пояснюють їхню стійкість до спроб «дезінфекції».

Теза про необхідну умову розблокування розвитку

Таким чином поставлений діагноз, якщо він є вірним, опосередковано вказує на масштаб та глибину потенціалу реформ – для здобуття польською державою спроможності до діяльності на користь теоретичних інтересів. Іншими словами, необхідно сказати, якщо щось, що ми назвемо умовно «силами громадянського суспільства», не здобуде перемогу у цивілізаційній грі, яка має місце в Польщі, без «демонтажу» найважливіших АРГІ, особливо тих, що зосереджені навколо людей та ресурсів середовища колишніх комуністичних спецслужб. У свою чергу, такий демонтаж є малоймовірним, якщо обмежуватися ресурсами та процедурами, що є усталеними в рамках польської багатовікової фасадної демократії.

Це приводить нас до тези про громадянську мобілізацію, як необхідну умову розблокування розвитку. Така мобілізація, з одного боку, знаходиться в рамках демократичних процедур, однак, з іншого боку, вона є «святом демократії», зазвичай є шоком для політичної сцени, яка через механізми тісних зв’язків в середині істеблішменту, прагне зберегти свою стабільність.

У свою чергу, розвинуті аномічні процеси, суспільна апатія, розчарування, брак віри у громадянські методи розв’язання проблем на всіх рівнях (приватному, громадському та загальносуспільному) шляхом громадської діяльності, в рамках доступних інституційних методів (наприклад, на рівні об’єднань житлових співвласників) призводять до тези про необхідність символічного перелому. Ця теза говорить, що неможливо ініціювати імпульс громадянської активності, яка б призвела до суттєвого ослаблення АРГІ, без символічного перелому/шоку суспільного масштабу.

Наше інтерпретаційне поле доповню ще двома тезами. Перша говорить про наслідки відмови від знань: польські суспільні науки (особливо соціологія та політологія) майже не досліджують того, що я називаю закулісними вимірами системної трансформації[20], полегшуючи реалізацію їхніх паразитичних інтересів тим середовищам, що зацікавлені у продовженні фасадного характеру польської демократії. Друга теза нагадує добре відомий парадокс демократії: щоби реалізувати теоретичні інтереси, часто доводиться порушувати практичні антирозвиткові інтереси, що часто спричиняє активізацію демократичних процедур та мобілізацію супроти тих, хто впроваджує дані порушення інтересів, включно з аргументами про доцільність порушення демократичних процедур).

ДІАГНОЗ БЕЗ НАСЛІДКІВ ЯК ПОКАЗНИК СИЛИ АРГІ

Під діагнозом без наслідків розумію явище, що відбувається в Польщі щонайменше від середини 90-х років, і полягає в тому, що наявність певних проблем, котрі визначаються в публічному дискурсі як важливі, «не призводять до впровадження обов’язкових механізмів та послідовних рішень [цих проблем]». Деякі з діагнозованих вже щонайменше кілька років захворювань це:

  • неефективність правосуддя;
  • низька якість процесу законотворчості (т.зв. «законодавчі [мильні] бульбашки»);
  • проблеми зі спеціальними службами;
  • порушення в сфері державних закупівель;
  • звільнення від сплати податків у ручному режимі та вибіркове правозастосування щодо оплати страхових внесків ZUS (Інститут Соціального Страхування, Zakład Ubezpieczeń Społecznych);
  • спорадична реструктуризація видобувної промисловості;
  • порушення під час приватизаційних операцій;
  • відсутність розслідувань чисельних великих економічних афер;
  • прикрий стан польських доріг, брак автострад;
  • монопольне становище TPSA (найбільший телекомунікаційний оператор Польщі).

ТРОХИ ЕМПІРИЗМУ, АБО РОБОЧИЙ ПЕРЕЛІК НАЙСИЛЬНІШИХ АРГІ

* Частина політичних, економічних та медіа- середовищ, що мають тісні зв’язки зі спецслужбами, особливо військовими спецслужбами.

* Політично-бізнесові групи, зосереджені навколо найбільших компаній Державного Казначейства, таких як PKO BP, PKN Orlen, PSE, PGNiG, KGHM „Polska Miedź” тощо.

* Ключові – в сенсі сили їхнього впливу, або того суспільного капіталу[21], яким вони володіють – середовища SLD (Союз демократичних лівих сил, Sojusz Lewicy Demokratycznej)

* Частина впливових середовищ Католицької Церкви[22]

* Лоббі спілок видобувної промисловості[23]

* Лоббі правників – адвокатів, нотаріусів, судових приставів, прокурорів, суддів.

* Середовище Газети Виборчої (Gazeta Wyborcza) (щонайменше до оприлюднення афери Ривіна); відповідно до інформації, отриманої автором, в 90-х роках в керівництві редакції була прийнята свідома політика ігнорування багатьох економічних скандалів. Здійснювалося це зі шляхетною метою: аби дати стати на ноги молодому польському капіталізму. Насправді це зміцнило сприятливу атмосферу для багатьох груп паразитичних інтересів – в тому числі (та й навіть передовсім) для SLD-шних[24]. З погляду на позицію Газети Виборчої та її середовища, ця політика суттєво ослабила сили, фактично зацікавлені у зміцненні верховенства права в Польщі.

Критерієм включення якоїсь неформальної групи інтересів до вищенаведеного переліку були об’єктивні, суспільно-структурні наслідки діяльності, а не зла/добра воля суб’єктів або ж офіційно визначені місії даних інституцій. Видно, що вказані АРГІ важко визнати як не пов’язані між собою. Можливо, жодна з цих АРГІ окремо (якщо в нашій ситуації не є теоретичною та емпіричною помилкою розгляд категорії відокремленої АРГІ) не здатна паралізувати державу (якщо не є помилковим розглядати державу як єдиний монолітний організм). Вказані АРГІ зі списку не є розділеними; і, можливо, функціонально не можуть бути відокремленими. Можливо найсильніші АРГІ потрібно розглядати як певний конгломерат елементів, мережу, яка характеризується певною спільною динамікою, а державу як, в найліпшому випадку, «цілісну в минулому».

З погляду дослідника немає нічого дивного в тому, що АРГІ існують. Вражаючим є  те, що в Польщі не може бути подоланий негативний вплив цих груп (зазначене вище явище «Діагнозу без наслідків»). Чому так відбувається? Щоб відповісти на це запитання, спробуємо описати найважливіші принципи функціонування АРГІ.

АРГІ – ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ДІЯЛЬНОСТІ

Якщо найсильніші АРГІ ми визначаємо як мережі (подекуди вони функціонують як саморегульовані системи міжлюдських стосунків, а інколи, як квазі-організації, які є координованими згори та планово), то можемо стверджувати, що своє фактичне функціонування, принципи якого можна побачити навіть ззовні[25], вони здійснюють так, як би люди, діяльність яких створює реальність АРГІ[26], керувалися би наступними принципами:

«Заплямування»: на відповідальні посади не пропонуються особи, які не підчеплені на жоден «ґачок», на яких немає компромату;

Ігри на ґачок: треба чіпляти «на ґачок» супротивників, союзників та співробітників, але оприлюднювати компромат можна тільки в крайньому разі;

Тяглости системи та репродукції безкарності: особа, що звільняє ключову посаду повинна подбати, аби наступники не становили загрози для інтересів попередників та їхньої політичної клієнтури;

Локалізації відповідальності (стисло її виразив  класик закулісної діяльності Тоні Сопрано: «Мусимо діяти як добре організована піраміда: гроші ідуть вгору, лайно стікає додолу»);

Буферизації: для реалізації ризикованих підприємств визначаються клітини системи (особи або інституції), що виступають посередниками між можновладцем та контрагентом; в разі потреби ці частки беруть вину на себе;

Взаємності (лояльності): члени системи мають сприяти один одному, навіть якщо це пов’язане з порушенням принципів права та моралі;

Кооптації (або втягнення та нейтралізації): ефективніше (наприклад, менш витратно), ніж боротися із супротивником може бути перетягування його на свій бік;

Каруселі посад: особа, що є корисною або небезпечною для системи (наприклад, має  компромат) випадає з гри тільки у надзвичайних ситуаціях; звичайно, цю особу потрібно пересунути на другий, третій або дальший план, але завжди в місце, де ця особа може здобувати відчутні вигоди, наприклад, у вигляді формальної добре оплачуваної посади, що не вимагає складної роботи.

Товариськості: аби нейтралізувати критиків, інколи досить просто допустити їх до «товариства»;

Відмови від знань: не потрібно приймати до відома інформацію, яка може загрожувати нашій гарній самооцінці (ідентичності);

Розподілення: членів системи потрібно помістити в таких вузлах системи, аби максимізувати можливі вигоди, та, водночас, мінімізувати ризики, пов’язані з брудними операціями;

«Установчого вбивства»: спільний злочин (наприклад, корупційна махінація) є найліпшою основою для згуртованості групи;

Управління через культурні практики: з метою досягнення відповідної поведінки членів якоїсь групи, інституції або середовища не завжди треба видавати окремі вказівки, часом досить створення відповідного клімату, який би окреслював, що є дозволеним, а що не є прийнятним;

Підчеплення (можливо, найважливіша): нелегальні інтереси треба включати в діяльність офіційних інституцій, які володіють великим авторитетом, в такий спосіб, щоби будь-яке розкриття афер загрожувало іміджу самих цих інституцій.

В «повній», витонченій версії підчеплення складається з трьох шарів: 1) легальна та явна діяльність уповноважених державних інституцій; 2) вплетені в шар (1) все ще легальні, але вже неявні, операції уповноважених інституцій (наприклад, якоїсь зі спецслужб, що займаються т.зв. контррозвідувальним захистом торгівлі зброєю); 3) вплетена в коло (2) передача державних ресурсів у приватні руки.

ПРИКЛАДИ ТА ВІДНОСИНИ МІЖ ПРИНЦИПАМИ ТА ЇХ СТАТУС

Приклади

Кооптація: не беручи до уваги кооптацію пост-солідарнісних еліт та Католицької Церкви до посткомуністичних еліт (частково і в зворотній бік) не зрозуміємо багатьох підземних течій ІІІ РП. Проте [задля залучення на свій бік] не завжди треба допускати до «розподілу здобичі», інколи достатнім є допуск до товариства.

Товариськість: прикладом товариської нейтралізації, який не позбавлений певного шарму, є віце-маршал Сейму, професор Томаш Наленч, який формулює публічні аргументи на захист президента РП вже перед другою слідчою комісією.

Заплямування: У 2004 році в уряді Марека Бельки міністром юстиції залишається Марек Садовський, за яким тягнеться не розслідувана від 1995 року справа з ДТП. І лише тиск з боку медіа призвів до відставки міністра.

Репродукція безкарності (осіб та системи) – два приклади: (1) Одним з перших рішень нового міністра юстиції Анджея Кальваса є призначення щойно відставленого міністра Садовського на посаду прокурора генеральної прокуратури, що продовжило йому імунітет, який унеможливлює розслідування нижчими ланками прокуратури. (2) Кандидатуру колишнього співробітника комуністичних спецслужб Анджея Олеховського на президентських виборах 2000 року можна розглядати в якості резервного варіанту у випадку не проходження кандидата Александра Кваснєвського. Незалежно від того, який би з кандидатів виграв, ключові інтереси АРГІ не були б порушені.

Буферизація: за словами колишнього міністра державного казначейства Польщі Вєслава Качмарека, список бажаних прізвищ на посади членів Наглядової Ради Orlen (найбільшої, але лише частково приватизованої, фірми, що займається торгівлею рідким паливом в Польщі) подав не сам президент Кваснєвський, а Марек Унґєр, один з найближчих співробітників президента.

У свою чергу, інституційним прикладом буферизації, який застосовують спецслужби цілого світу, є «рекрутинг» злочинних угруповань або окремих злочинців на брудну роботу (див. приклад боксера, визначеного як ймовірного вбивцю опозиційного студента Станіслава Пияса в другій половині 70-х років).

Розподілення: уможливлює скоординовану діяльність у кількох сферах одночасно; коли розподілення є прихованим, воно маскує конфлікт інтересів у міжінституційній грі. Наприклад, люди, призначені одною і тою ж групою інтересів, займають посади в Міністерстві Державного Казначейства; в приватній консалтинговій фірмі, що готує проект приватизаційної операції; в приватизованому підприємстві; а також в тих медіа, які активно вболівають за дану приватизацію.

Підчеплення: схоже на те, що з «повним», тришаровим підчепленням ми мали справу, наприклад,  у випадку багатьох логістично складних аферах, в тому числі: афера FOZZ (Фонду Обслуговування Закордонного Боргу, Fundusz Obsługi Zadłużenia Zagranicznego); бірманська афера (продаж танків); афера InterAms (комп’ютерна фірма, що на межі банкрутства отримувала державні замовлення на комп’ютеризацію державних установ); афера Військово-Технічної Академії (привласнення коштів з банківських рахунків); нелегальної торгівлі зброєю через WSI (Військова Інформаційна Служба, Wojskowe Slużby Informacyjne); афера WSK Mielec (польська авіабудівна корпорація; привласнення коштів та розвал підприємства); паливні афери, пов’язані з PKN Orlen. Саме ефективним підчепленням пояснюється, чому прокуратура та суди не в змозі розібратися з цими аферами.

Відмова від знань: митцем у цій справі є маршалек Сейму Юзеф Олекси – це виразно проглядається, тільки-но журналістка Моніка Олейнік запитує про аферу, в яку вплутані партійні колеги маршалека. Також поведінка вже згадуваного віце-маршала Сейму професора Наленча може бути взірцевим прикладом, наприклад, тільки під час засідання слідчої комісії Сейму, яка досліджувала справу Ривіна, він дізнався про позику прем’єра Лешека Міллера в банку, який контролює один з найбагатших бізнесменів Польщі Александр Ґудзоватий.

Взаємність (чи лише товариськість?): Ось яскравий приклад. Під час слухань слідчої комісії Сейму щодо Orlen опозиційний депутат Константи Мьодовіч «оприлюднив записи з міністерського календаря Півнік [Барбара Півнік була міністром юстиції в уряді Лешека Міллера – прим. Зибертовіч], з яких слідує, що Півнік була у Міллера не тільки в день затримання Моджеєвського, але і наступного дня о 10.00. Для чого? Комісія не довідалася. – Ваша лояльність по відношенню до начальника є річчю в польських реаліях винятковою та прекрасною, але протирічить суспільним інтересам. Добре би було, аби ви це переосмислили. – Відчуваю себе заляканою – відповіла на це бувша міністр».

Карусель: На запитання: «Чому на початок боротьби з «варшавським кланом» [термін, вживаний журналістами-розслідувальниками, який означає неформальну групу інтересів, що контролювала державні закупівлі в столиці Польщі останніми роками – прим. Зибертовіч] ми чекали 10 років?» Юлія Пітера з польського осередку Transparency International відповідає: «Бо не було інституцій, зацікавлених у його знищенні. Наприклад, президент Регіональної Рахункової Палати, яка здійснює контроль за фінансами місцевого самоврядування, тісно пов’язаний із одним з впливових членів цього клану. Прокурори отримували від клану з комунальної власності помешкання у приватне користування. Помешкання отримували також поліцейські та чиновники. Окрім того, існувала карусель посад. Вищі чиновники обмінювалися місцями й пізніше з вищої посади контролювали те, що вони робили, коли були на нижчій».

Зауважимо, що хоча про жоден з цих принципів не можемо сказати, що він є специфічним, і функціонує тільки в спецслужбах, але всі принципи разом вкладаються в те, що інколи називають «інструментарієм спецслужб» – особливо комуністичних.

З іншого боку, відразу видно, що ці принципи створюють певну культуру співпраці та безкарності, яка не відповідає нормативній моделі демократії. Дана модель передбачає відповідальність державних функціонерів за власні вчинки, разом з тим засадничі принципи діяльності АРГІ інституціалізують безвідповідальність.

Деякі зв’язки між принципами

Розподілення є зазвичай передумовою підчеплення – з певністю можна сказати, що підчеплення не може втілюватися саме по собі у вказаній вище повній тришаровій версії.

Підчеплення втрачає ефективність у глибоко аномічному середовищі (серед акторів настільки цинічних, що припиняє існувати навіть «брудна спільнота» – в розумінні Адама Подґурецького). Умовою ефективності підчеплення є культурний контекст, в котрому одиниці (та інституції) привласнюють інформацію та реагують на неї згідно певних культурних правил. Тому скажемо, що управління через культурні практики є частиною процесу підчеплення.

Товариськість можемо трактувати з певного погляду, як один з елементів управління через культурні практики. Товариськість є менш витратною на відміну від кооптації, яка вимагає розподілу здобичі. Товариськість часто означає функціонування на інформаційному та бізнесовому маргінесі системи, однак дає відчуття приналежності до обраних, завдяки отримання честі «бути причетним до…».

Результатом товариськості та кооптації є нейтралізація потенційних конкурентів, критиків, рецензентів.

Висування на посади заплямованих, буферизація та карусель посад слугують безкарності як окремих осіб, так і системи в цілому. Над заплямованими є контроль через «ґачки», буферизація дає цапів-відбувайлів (за термінологією Валенси: особи/«бампера» – часто це особа, яка дійсно є здатною на таку роль).

Бачення наступних карусельних посад зберігає від компрометації, в тому числі через оприлюднення ґачків, через колег після звільнення з даної посади.

Участь в «установчому вбивстві» створює певний клімат спільноти заплямованих (див. вищезгадане поняття «брудної спільноти» Адама Подґурецького), ситуацію взаємного «ґакового» узалежнення (місцевий відповідник доктрини MAD – Mutually –Assured Destruction [Доктрина ВГЗ – Взаємно Гарантоване Знищення]), що підтримує згуртованість соціального капіталу групи. У пост-авторитарних країнах, де раніше роль важливого регулятора суспільних відносин відігравали спецслужби, участь в минулому в агентурній мережі може сприйматися (членами системи), як ознака участі в «установчому вбивстві».

Підчеплення буває й сфальсифікованим – наприклад, через натяки, ніби в конкретній афері беруть участь люди зі спецслужб, з оточення воєводи, міністра Х, бізнесмена К., російської мафії (непотрібне викреслити), аби знеохотити конкурента, поліцейського, прокурора, журналіста (непотрібне викреслити) розслідувати цю справу.

Товариськість збільшує емпатію, стриманість, персоніфікує правила гри, зменшує формальність процедур або/та нейтралізує їх. Призводить в тому числі до підсилення кооптації аж до рівня створення певного механізму взаємодії у вигляді так званого істеблішменту; проявом цього є «екуменічні» (ідеологічні та партійні) наглядові ради різноманітних спілок (див., наприклад, склад наглядової ради збанкрутілого банку Posnania або незбанкрутілого Big Bank).

Показово данину товариськості віддає журналістка тижневика Polityka, Яніна Парадовська, коли 18 травня 2003 року в програмі TVN24 «Ложа Преси» критикує члена Національної Ради Телебачення та Радіомовлення Ярослава Селліна за оприлюднення перед слідчою комісією Сейму у т.зв. справі Ривіна приватної розмови з власником приватного телеканалу Polsat Зигмунтом Соложем (в якій останній пояснював свої контакти із середовищем Лешека Міллера словами: що ми маємо зробити, аби ти не продав Агору? [Agora – одна з найбільших в Польщі медіа-корпорацій, співвласник «Газети Виборчої»]).

Взаємність та товариськість є близькими принципами. В цілому, тут проявляється механізм переваги лояльності до локальних і групових правил над загальнолюдськими. Ця перевага міцнішає, коли офіційні, діючі поза змістом особистих зв’язків, інституції держави, місцевого самоврядування, права і т.д. є неефективними (в такому світлі в літературі часто постає італійська мафія).

Буферизацію можна розглядати зокрема як особливий випадок локалізації відповідальності.

Нормативна ефективність та антирозвиткова дієвість цих принципів залежить значною мірою від культурного контексту, який, в свою чергу, значною мірою формується рівнем допитливості та ефективності медіа. І представників суспільних наук – хотілося би щоби так було…

Зауваження про статус принципів

Набір зазначених принципів – подібно до набору різних видів соціальної поведінки – є з багатьох поглядів неоднорідним. Деякі принципи можна віднести до поведінки окремих суб’єктів (наприклад, осіб, що свідомо сприяють заплямованим), інші – до ширших, в тому числі не суб’єктних, суспільних систем (наприклад осіб, які свідомо просувають «підчеплених»). Деякі принципи були артикульовані автором через інсайдерів (наприклад, принцип «установчого вбивства»), інші були реконструйовані автором на підставі численної аналітики, розпорошеної інформації, наприклад, про великі афери (наприклад, принцип підчеплення).

Виходить так, що ці принципи мають величезний потенціал для пояснення та прогнозування. В їхньому світлі видається, наприклад, що простіше описати принципи діяльності АРГІ, ніж визначити їхні емпіричні, матеріальні контури. Чому? Серед іншого, тому, що зазначені принципи є набагато постійнішими, ніж будь-які контури АРГІ.

Іншу частину проблем, пов’язаних із емпіричним визначенням конкретних АРГІ, ми зрозуміємо, коли уявимо суспільні результати принципу підчеплення. Бо цей принцип розмиває поняття «членства» в АРГІ. Підчеплення залучає до гри осіб незацікавлених у внутрішній кухні АРГІ, й робить їх безкорисними та несвідомими (але фактичними в сенсі об’єктивних результатів діяльності: дії чи бездіяльності) союзниками гравців.

Відомий теоретик еволюції Річард Докінз визначив категорію об’єктів, яких назвав «проектоїдами»: «Проектоїди – це живі організми та результати їх діяльності. Вони виглядають як запроектовані до такого ступеня, що, на жаль, більшість людей так їх сприймає. Люди в цьому помиляються. Але мають рацію в тому, що проектоїди не можуть бути породженням випадку. Проектоїди не виникли випадково. Насправді вони були сформовані цілком не випадковими процесами, які створюють досконалу ілюзію запланованого проекту». Ці невипадкові процеси є механізмами еволюційного відбору. АРГІ (системи/мережі) відповідно провадять свою діяльність під тиском суспільного відбору (можливо, маючи при цьому значно більшу історичну динаміку, ніж їхні прямі біологічні відповідники). Форма системи/мережі є результатом невипадкових явищ, але таких, що тільки частково мають суб’єктивне походження[27].

Структури, системи або суспільні процеси часто проявляються так, ніби вони діють згідно закладеної раніше детальної програми – в тому числі звідси у спостерігачів за цими процесами з’являється спокуса мислення в категоріях теорій змови.

Природа зазначених принципів спричиняє те, що АРГІ:

* Становлять самоорганізовані, саморегульовані, самовідтворювані системи, які лише частково та/або короткостроково зорганізуються в ієрархічні піраміди.

* Є динамічними, пульсуючими, через що можуть здаватися аморфними об’єктами.

* Багато в чому «керуються через культурні практики» – в певних контекстах можна говорити, що вони більше підлягають «владі принципів», ніж владі конкретних осіб.

* Наділені структурною владою.

* Наділені значною «негативною» владою – наприклад, підтримують явище «інституціалізації безвідповідальності».

ДЕЯКІ НАСЛІДКИ ДІЯЛЬНОСТІ АРГІ

Глобальним наслідком існування АРГІ є нездатність держави до реалізації теоретичних інтересів. Однак, можна назвати також численні, так би мовити, локальні наслідки. До них належать:

  • Неформальна, позаконституційна децентралізація системи, що призводить в тому числі до втрати її керованості. Наприклад, польська держава не в стані встановити норми, згідно яких повинні діяти різноманітні суб’єкти (наприклад, закордонний капітал), а у випадку коли елементи таких норм є визначеними, не в стані забезпечувати їхнє дотримання.
  • Стирання кордонів між публічною та приватною сферою.
  • Продовження інституціалізації безвідповідальності (що само собою є певним наслідком культурного характеру), що сприяє в тому числі затягуванню та неефективності розслідувань органів державного контролю (фіскальних, санітарних, NIK – Верховна Палата Контролю, Najwyższa Izba Kontroli, – поліції, прокуратури, судів).
  • Зневаження офіціально декларованих правил гри в економіці, політиці, культурі (наприклад, завдяки суттєвому зниженню рівня ризику, що пов’язаний з порушенням антикорупційного закону).
  • Деформація, а саме суттєве зниження ефективності механізмів ринкового розподілу ресурсів, наприклад, під час державних закупівель.
  • Формування мережі ієрархізованих ринків, що призводить в тому числі до маргіналізації та васалізації частини сектора малого та середнього бізнесу.
  • Завищення цін, що сплачуються кінцевими споживачами.
  • Завищення коштів входу у економічну та політичну гру нових акторів, або придушення соціальної енергії.
  • Стабілізація структур неповного капіталізму.
  • Відміна принципів конкуренції або маргіналізація конкуренції у певних секторах економіки. Це особливо стосується (окрім славнозвісної TPSA), сектору стратегічної сировини (наприклад, рідкого палива), частини фінансових ринків тощо.
  • Скорочення ресурсів капіталу суспільної довіри та створення анклавів, в яких розвивається так званий брудний соціальний капітал.
  • Створення та стабілізація простору для насильства (особливо нелегального фізичного насильства) як регулятора суспільних стосунків.
  • Стримування процесів зміни еліт, таким чином блокування розвитку середнього класу; в тому числі через гальмування розвитку малих та середніх підприємств, а також на рівні культурних наслідків (наприклад, створення колективного образу «тунеядців»).
  • Розвиток економічного, політичного та змішаного клієнтелізму, що призводить до розмивання потенціалу незалежних людей (Ніцше: «Не один втратив самооцінку, втративши своє раболіпство»). Брак таких людей призводить до слабкості інституцій, місією яких має бути об’єктивний моніторинг ключових суспільних процесів. У підсумку можемо сказати, що АРГІ стоять за процесом, котрий експерти Світового Банку іменують state captureпривласнення держави.

ДО ВИСНОВКІВ

Представлений вище аналіз АРГІ надає, в тому числі, аргументи на підтримку тези, що в Польщі «вже вичерпалися можливості перебудови через пролонгацію [мається на увазі розвиток нинішнього стану як він є, – прим. перекладача[28]. Отже, я вважаю недійсними – або такими, що залишаються без наслідків – ті діагнози нашого трансформаційного стану, які, власне, пролонгація постулює. Пролонгація ж бо означає подальші діагнози без наслідків, подальшу неспроможність держави до реалізації теоретичних інтересів.

Звідси витікає сформульований автором постулат «контрольованого шоку», ключовим елементом якого мало би бути запровадження виборчого законодавства до Сейму із заснуванням одномандатних виборчих округів. Така зміна законодавства має на меті зміну усталених на сьогодні механізмів відбору політичних еліт, механізмів, які в їхньому нинішньому вигляді оберігають політичний клас від припливу «свіжої крові». Зауважмо, що ця свіжа кров є згадуваним на початку тексту імпульсом змін, що походить з-поза системи – головна теза (3).

Зазначимо, що цей постулат зміни виборчого законодавства не має чисто політичного характеру (також він не є упередженим щодо жодної зі сторін нинішньої партійної гри), він є інституційним рішенням зі сфери мета-політики – мова йде про переформатування рамкових, інституційних умов діяльності, до яких всі партії, що прагнуть провести своїх людей до Сейму, мали би пристосуватися.

ДО ЗАСТЕРЕЖЕНЬ

На завершення дамо слово Владиславові Фрасинюку, керівнику Унії Свободи, партії, яка пасує інтелігенції: «Колись Даріуш Пживєчерський [бізнесмен, пов’язаний з SLD, один з обвинувачуваних у справі FOZZ] запропонував мені співпрацю: «Пане Владе, ви знаєте хто я. Давно слідкую за вами. … Дуже вас шаную. Хочу запропонувати вам партнерство в бізнесі.» Послав його під три чорти. За кілька років він підходить до мене й каже: «Пам’ятаєте, як пропонував вам співпрацю? Ну то нехай пан дізнається хто засідає у наглядових радах моїх підприємств». Це були мої колеги, які в ув’язненні розказували мені «Владе, ти занадто різкий!» … ті, хто колись кричали проти червоних, зміцнили власні позиції, роблячи з ними бізнес. Це вони були в наглядових радах Пживєчерського, робили бізнес з тими фінансовими групами, які постали з грошей незрозумілого походження й цілком зрозумілих зв’язків з людьми зі спецслужб. [в цьому місці журналіст Газети Виборчої задає питання, обов’язкове для середовища цієї газети: Чи це не є баченням світу через призму теорії змови?

  • Ні. Якщо подивитися на найбагатших людей в Польщі, то кожен політик середньої та вищої ланки добре знає, звідки взялися ці люди, з ким вони пов’язані. То чому, коли гроші перетікають зліва направо, коли беруть всі: червоні, чорні й зелені, ми є такими безсилими?».]

Таким чином керівник УС став джерелом вихідного матеріалу, який ілюструє дію принципу кооптації.

ДЖЕРЕЛА

  • Матеріали ЗМІ, присвячені аферам в ІІІ Речі Посполитій.
  • Звіти NIK (в тому числі присвячені приватизації).
  • Опубліковані інтерв’ю деяких суб’єктів залаштункових оборудок (наприклад, колишнього керівника Військової Інформаційної Служби генерала Тадеуша Русака).
  • Люстраційні дані – див. www.rzecznikip.gov.pl.
  • Розмови автора тексту з акторами (інсайдерами) або близькими до деяких залаштункових подій спостерігачами (неарсайдерами).

Автор – Анджей Зибертовіч – про автора 

Переклад з польської– Олександр Шевченко

Редакція – Наталія Зубар, Оксана Муравльова та Олександр Остапенко (всі – Інформаційний центр «Майдан Моніторинг»)

Оригінальний  текст  із посиланнями та списком літератури тут (файл A. Zybertowicz, AntyRozwojowe Grupy Interesów_ zarys analizy) .

[1] Цей текст  вперше був оприлюднений в збірці під редакцією Влодімєжа Весоловського та Яна Влодарека Kręgi integracji i rodzaje tożsamości, Варшава: Wydawnictwo Naukowe Scholar 2005, 299-324; матеріали XII Соціологічного З’їзду – Познань 2004;

[2] Автор використав у статті висновки власних досліджень в рамках проекту «Синдром великої зміни», яким керувала професор Марія Ярош з Інституту Політичних Студій Польської Академії Наук. За увагу до попередніх версій статті дякую Войцеху Соколовічу, Пьотру Станкєвічу, Марчину Сплавському та Даніелю Віценту.

[3] Александр де Маранш, колишній багаторічний керівник французьких спецслужб.

[4] Прем’єр-міністр Респуліки Польща Марек Белька в розмові з Аґнєшкою Кублік та Монікою Олейнік.

[5] Це назва інтерв’ю з Єжи Урбаном.

[6] У контексті розрізнення двох вказаних різновидів інтересів можна також використати та проінтерпретувати розрізнення, вжите Кжиштофом П’янтеком щодо активної та адаптивної суспільної політики. Користуючись мовою вищевказаної праці ми можемо говорити, що з тою першою [політикою] ми мали би справу тоді, коли держава піклується про реалізацію теоретичних інтересів; з другою, коли передовсім піддається тиску різноманітних практичних інтересів (разом із тим дещо інакше концептуалізується проблема розрізнення апарату держави на два типи: внутрішній/відчужений суспільно та зовнішній/вразливий суспільно).

[7] Існує поняття «сузір’я трансформаційного ядра», котре використовує Марек Зьолковський.

[8] На момент створення статті (жовтень 2004) це: Агенція Внутрішньої Безпеки, Агенція Розвідки, Військові Інформаційні Служби.

[9] Остання інституція насправді має вимір лише сервісний, однак із погляду на  інтенсивні, сталі та безпосередні, часом на межі інтимності, на контакти функціонерів БОУ з групою найважливіших осіб держави стан цієї інституції можна розглянути як непоганий показник якості урядування. Якщо ж навіть інституція такого пріоритетного значення обростає патологіями (що є наслідком численних медійних матеріалів), то належить брати за основу те, що рівень патологізації інших інституцій, не настільки пріоритетних, мусить бути значно вищим.

[10] Якщо під інституціями розуміти поширені, відтворювані, себто маючи здатність до репродукції, санкціоновані приклади групових поведінок, то інколи, говорячи «інституції», говоримо також «суспільні системи».

[11] Очевидно, наявність/відсутність є категорією різнорівневою – в тому числі в залежності від інституційного місця(посади) індивідуальних акторів та їхнього суспільного капіталу (мережі близьких контактів).

[12] Окремого аналізу вартує проблема відношення між прихованими програмами та функціями прихованих підсистем в розумінні Мертона. Тут зазначу лише, що не слід ці категорії ототожнювати; творець та виконавець прихованої програми – наприклад, сірі кардинали якоїсь інституції – не мусять розуміти прихованих функцій, які його інституція здійснює щодо інших підсистем.

[13] Об’єктивність є тут відносною стосовно інтерпретаційної схеми, навколо якої дослідник є в стані віднайти консенсус середовища.

[14] Порівняння опозиції в різних країнах (А – демократію декларовану в конституції) та (В – формою урядів, котрі фактично функціонують).

[15] Загалом, можна говорити, що з огляду на структурну подібність комуністичних режимів, йдеться особливо про роль спецслужб, як одного зі стовпів системи, засадничий механізм формування, експансії та стабілізації АРГІ в країнах Центрально-Східної Європи є істотно подібним. Поліцизація, чи радше КҐБізація, Росії Путіна є певно тільки крайнім випадком загальнішої тенденції.

[16] Говорячи «відносно автономні суспільні системи», посилаюся на концепцію держави-заручника Джоанни Шалахи.

[17] З цього погляду плани збільшення централізації та зарегульованості адміністративної системи Росії, які оголосив Владімір Путін після різанини в Беслані, можна інтерпретувати як повернення до обмеження складності системи. На телеканалі TVN24 процитовано інтерв’ю російської інтелектуалки, яка, коментуючи приховання російською владою правди на тему перебігу подій в Беслані розповіла: «Не знаємо правди. Не потребуємо правди. Якщо б хтось подав нам правду, не знали би що з нею робити. Якби ми могли адекватно реагувати на правду про світ, нам потрібні інститути громадянського суспільства, яких ми попросту не маємо» (цитата по пам’яті).

[18] Цим пунктом багато завдячую професору Джорджу Шопфліну (György Schöpflin).

[19] Єжи Урбан, коли його запитала Моніка Олейнік, про що йдеться в справі «стараховіцької афери» каже: Ми попросту призвичаєні до нечесності.

[20] Дані пробіли в дослідженнях документує та пробує прояснити Даніел Вісенти (2002).

[21] Значною мірою цей капітал, на жаль, є т.зв. брудним суспільним капіталом (див. Вісенти 2004).

[22] Головним прикладом наведу наступні прояви анти-розвиткових, кооптаційних (див. нижче принципи кооптації) зв’язків: афера видавництва Stella Maris (люди з єпископальної курії в Ґданську, пов’язані з поморським партійним бароном SLD); велика застава, виплачена отцями Ордену Паулінів з монастиря Ясна Ґура за одного з арештованих баронів – цього разу паливниого барону; Марек Пйотровський, який співпрацює з Церквою щодо економічних справ, в т.ч. представляючи католицькі інституції в майновій комісії уряду та Єпископату, котра займається передачею Церкві земель та нерухомості, що мало компенсувати ту власність Церкви, яка була розкрадена в часи ПНР, виявився колишнім співробітником Служби Безпеки.

[23] Дуже добре опрацювання механізмів, що тут вступають в гру, дає праця Каї Ґадовської (2002).

[24] Див. інтерв’ю Пйотра Боярського з Ярославом Качинським «Daliście się dokooptować»

[25] Я тут, до речі, займаю загалом оптимістичну позицію в суперечці, що добре представлена у класичному тексті Роберта Кінґа Мертона (1977), який розмірковує, чи може стороння щодо якоїсь групи людина зрозуміти її, і наскільки.

[26] Говорячи про створення реальності АРГІ маю на увазі тип процесу, описаний Петером Берґером та Томасом Лукманом (1983), також Зибертовічем 1995.

[27] Тому в тому числі й іншою метафорою придатною для аналізу АРГІ може бути «актант», поняття сконструйоване Бруно Латуром (за це спостереження завдячую Анджею Пьотровському).

[28] Кжиштоф Клопотовський у викладі поглядів Казімєжа Куца, „Finis Poloniae?”.

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут