Unbirthday або ж деньненародження УНДР. Харків, 22 лютого 2014

Я пишу цей текст про 22 лютого 2014-го для рудої дівчини, яку 19-го бєркутівець під Академією МВС тягнув асфальтом, вхопивши її за волосся. Гей, руда, якщо ти якимось дивом мене читаєш – просто знай,
що ми перемогли. І так, це ще не остаточно, навкруги повно зради, більшість зла непокарана, війна не виграна і взагалі все майже безнадійно – і все ж тоді, тоді ми перемогли.

А тепер про 22. Вчорашній день, про який я, на жаль, не мав часу та змоги написати раніше якнайкраще зхарактеризовує неологізм Чарльза Лютвіджа Доджсона (Він же Льюїс Керолл) – unbirthday або ж деньненародження.

Ненароджена у цей день була маріонеткова постукраїнська держава зі столицею у Харкові, можливість створення якої промайнула перед нами 22 лютого 2014 року, тобто майже рівно три роки тому.

Керувати найпершою пост- чи, якщо бажаєте, квазіукраїнською державою був повинен “Украинский фронт” нашвидкоруч зліплений з Кернеса, Добкіна, Колєсніченка, регіоналів, комуністів, казаків, “афганців”, фонда “Пєрєсвєт”, “Ночних волков”, “Оплоту” та “Украінского вибора”, а посаду Президента, ймовірно, обійняв би Віктор Янукович.

Важко сказати чому саме цього не сталося, що завадило тому розколу призвести до “чистої” громадянській війні “короля” Януковича, цього недолугого виконавця ролі Карла I та Парламенту, точніше – його умовно “промайданівської частини”.

Знаю тільки, що у той день усі roundheads Харкова вийшли на марш проти УНДР і було нас там тисячі й тисячі.

Цей день був вітряний але крізь стрімки хмари раз по раз проглядало сонце. Люди зібралися біля готелю “Турист”, і вони були різні, від Женя ДиссДисс та Яна Безверхая до Anatolii Backinovskyi Бачив я там кілька білих расистів з вайтпавером, “кельтом” і конфедератками на куртках і поважних, пристойно вдягнених бізнесменів, огрядних дядьків і тоненьких дівчат.

В принципі, день (саме день) видався спокійний, але по емоційній напрузі він точно не поступався 19-му. Ми знали що Янукович десь поряд. Ми знали що нам готують УНДР під хижим крилом Росії і вся януківська нечисть, вся політична нежить зповзеться саме у Харків, що саме сюди “тимчасово перенесуть” державні установи з повсталого Києва.

Саме тому нас було настільки багато – ні до ні після я не пам’ятаю стільки харків’ян на марші. Саме тому що прийшов кожен хто міг. Я натягнув індійську квітчасту жіночу хустку на манер арафатки, вдягнув пару светрів і стару куртку. Було страшно. Не дуже-дуже страшно, а просто спокійно страшно.

Я знав, що вони вбивали в Києві. Я бачив що робили “бєркути” підАкадемією. І так, я боявся.

Ми, скандуючи, пройшли Московським проспектом, звернули на Межлаука, потім ще раз – на бульвар Юр’єва, де юрмилися автобуси, на одному з яких я прочитав назву “Торез”.

Йшли, скандували вже звичне “Слава Україні – Героям Слава!”, “Слава Нації – Смерть воргам!”, “Україна – понад усе”, проте я тоді ледь не вперше повторював останні два гасла всерйоз, без “Україна! Саддам Хуссейн!” чи “Слава нації, смерть пирогам” – бо були і герої і була нація, була смерть і була слава, а Україна справді здавалася вища понад все, бо почни вони тоді по нас стріляти у мене б не було жодного шансу.

Потім було стояння на проспекті, лоб до лоба, кричалка на кричалку. Антимайданівців було менше, вони здавалися деморалізованими, проте огризалися як могли. Хтось врубив у квартирі старі радянські пісні в дусі “Вставай, страна огромная”, хтось кричав. Наші спостерігачі видиралися на дерева, один був – божевільна деталь часу – вдягнутий у костюм Cпайдермена.

Десь там, посеред натовпу, перед антимайданівцями я раптово зустрів водія тієї машини, яка возила мене у 2010-му у Холодний Яр. Він був налаштований бойовито і хвалився своїм переробленим гумострілом, який пробиває дорожній знак з 200 метрів. Я заздрив йому, бо сам встиг запастися лише медичною маскою і двома коротеньких кийками, нарізаними того ж ранку з товстої перекладини для тремпелів.

А потім, в якийсь незрозумілий, наглий момент усе розвіялося. Усе. Як хмари над Урук-Хай, як курява над Барад-Дуром. Вітер розвіяв хмари, і антимайдан розтанув росою. Вони розійшлись, розтеклись навсібіч а ми залишилися стояти. Вдарило сонце – і, Господи, яке ж воно було п’янке.

Ми ще не знали, ми ще нічого не знали, ні про Крим, ні про війну, ні про “рускую вєсну”. Ми просто бачили як вітер розвіює хмари і знали, що вони – програли, а ми – виграли. Вони втікали. Попри свої щити і кийки, попри бєркутів і автомати, допи і гєпи втікали з міста і їх охоронці заскакували в мінівени на ходу.

Янукович покинув державу. Починалася російсько-українська війна.

В’ячеслав Омельченко

More in Громадські акції, Історія Майданів, Конфлікти, Політика, Солідарність, Технології, Evergreen, Дати, Наша історія, Статті
Анджей Зибертовіч. Анти-розвиткові групи інтересів

Анти-Розвиткова Група Інтересів це: різновид неформальної групи інтересів, діяльність якої викликає несприятливі наслідки для спільного блага.

Close