Наш шлях лежить через Польщу

Польща – європейський сусід України. Постійний, вічний і незмінний. Є у нас і інший сусід з іншого боку теж вічний і невгамовний. Так нам випало – жити між Європою і Азією. Ми нарешті вискочили з московської азійської сітки, твердо рухаємося до Європи. Там краще, там держави існують для людей, а не навпаки. Ми хочемо стати країною «Рімленд». Якому сусіду це не по душі? Звісно – Москві. Росія завжди бачила і тримала Україну як свою периферійну губернію, підхарчовуючись від неї її культурою і її людьми. Як не крути, а Київська Русь була на території України, і Росія, вкравши нашу історію, не може почувати себе імперією без нашої території.

Москва зробить все, щоб перекрити нам шлях до Європи. А він лежить через Польщу. От звідси й стали з’являтися між нашими країнами різні непорозуміння. То хтось в Польщі клеймить наших націоналістів, то в Україні стріляють по польським закладам. То згадується «волинська різанина», то звірства поляків над українцями. Всі ті закиди є недолугі і брехливі. І йдуть вони від Росії.

Росія майстер у всякого роду фальшувань. Все навкруги погане, а все російське добре. Росія перша в усьому, а всі інші далеко позаду. Більше того, Московія, потім і Росія, вдало використовувала свій найулюбленіший прийом «розділяй і володарюй». Вона перепаскудить відношення всередині якоїсь країни, стравить людей між собою, доведе до внутрішнього протистояння, а потім, як «миротворець» ту країну війною й загарбає. Всі війни, які вела Росія за всю свою історію, є гібридними й загарбницькими.

Шевченко писав про це в своїй поемі «Сон»:

«Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком за край світу зазирає,
Де б знайти країну, щоб загарбати,
Й з собою взяти в домовину…»

Так було і з Польщею, яка колись теж потрапила під російську залежність, і стала на століття російською майже губернією. Тому саме поляки можуть зрозуміти українців в їх прагненні відірватися від російських обійм.

Хочу наочно показати, якими прийомами користувалася Росія впродовж часу для роздмухування протиріч між Польщею і Україною.

Наш великий український письменник Микола Васильович Гоголь (якого теж вкрала у нас Росія, але це інша історія) написав свого «Тараса Бульбу» у 1835 році. Того ж року він був виданий. Але це було перше й останнє видання Тараса Бульби, як не цензурованого примірника. Всюди в збірках і багатотомниках дата видання знаменитої повісті стоїть 1842 рік. Друга, широко відома радянським читачам редакція Бульби була перероблена в дусі замовної російської історії. І перероблена без самого автора.

В першій версії Тараса Бульби Гоголь подає нашу козацьку епопею, як одну з самих героїчних епох в європейській історії. Запорізьке козацтво було європейським створенням і завжди протистояло московським нашестям на Україну і Західну Європу. Після того, як Москві вдалося підступно ліквідувати Січ, Наполеону прийшлося йти на Москву, бо вже нікому було стримувати російські «кочові» набіги на Європу.

В оригінальному тексті у Гоголя в Тарасі Бульбі є згадки про польські загони посеред нашого козацтва. Приведу витяги з обох видань.

Редакція 1935 року: «Здесь было много офицеров из польських войск; впрочем, из какой нации здесь не было народа?»

Редакція 1942 рку: «Много было и таких, которые пришли на Сечь с тем, чтобы потом сказать, что они были на Сечи и  уже закаленные рыцари. Но кого тут не было?…»

Дрібниці? Звичайно ж дрібниці… Але польське військо тим самим просто викреслені з числа союзників запорожців, що наводить на роздуми…

В другу, цензуровану версію, вставлені ворогами українців ще й польські священики.

Редакція 1935 року: «Как, чтобы нашу Христову веру гнала проклятая жидова? Чтобы эдакое делать с христианами, чтобы так замучить наших, да еще кого!? Полковников и самого гетьмана! Да чтобы мы стерпели все это? Нет, этого не будет!».

Редакція 1942 року: «Как! Чтобы жиды держали на аренде христианские церкви? Чтобы ксендзы запрягали в оглобли православных христиан! Как! Чтобы попустить такое мучение на Русской земле от проклятых недоверков! Чтобы вот так поступали с полковниками и гетманом! Да не будет же сего, не будет!». Тут Гетманщина вже стала «русской» землею, а ксьондзи порівняні до ворогів – жидів…

Я надаю тут два витяги, але ті дві версії «Тараса Бульби» це джерело прикладів підлої російської фальсифікації й пропаганди, нацьковування одне на одного польського і українського народів. Так діяла Росія тоді. А сьогодні Путін діє більш грубо, брутально, як справжній КДБіст.

Московія-Росія це держава, яка не може жити без цензури, бо правда про неї її вбиває. А хто ж займався там цензурою? Церква – Російська Православна церква. Вона була чітко підпорядкована кабінету міністрів, як міністерство і називалася «Священий Синод». Так в Росії і по сьогодні.

У нас в Дружківці в центрі міста стоїть кам’яна брила з барельєфом Тараса Шевченка. На ній російською мовою (!) вибиті слова передмови Шевченка до його поеми «Гайдамаки», яка звернена до поляків і українців, бо саме про них йдеться у творі:

«Сердце болит, а рассказать надо: пусть видять дети и внуки, что их родители ошибались, пусть братаються снова. Пусть житом пшеницей, как золотом покрытой неразмежованной останется навеки славянская земля…». Про які народи може подумати пересічний мешканець зросійщеної і зомбованої Дружківки сьогодні, прочитавши ці рядки? Звичайно про український і російський. І про братання з росіянами тут каже сам Кобзар! Так формується громадська думка: на фальшуванні, пересмикуванні і грі на необізнаності.

В оригіналі це виглядає так: «Серце болить, а розсказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами, нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозміжованою останеться на віки од моря і до моря славянская земля». І йдеться в поемі про українців і поляків, яких наш Тарас хоче поєднати та породнити.

А роль Росії в історії з Гайдамаччиною дуже некрасива. Коли ватажки повстання проти поляків і жидів – Гонта й Залізняк – звернулися до Бутурліна за допомогою, той пообіцяв допомогти. Але, отримавши від поляків мзду, – здав їм Гонту, а Залізняка запроторив на каторгу до Сибіру. Поляки страчували Гонту, по частинам відрубуючи його частини тіла, – вісім діб…

Ця брила встановлена в Дружківці біля міського будинку культури ще до війни місцевими любителями руського миру, які звали в Україну Путіна, та проводили незаконний референдум. Вона стоїть і досі. Це доказ фальшування історії.

Відносини України й Польщі на протязі всієї історії були складні. Але Польща, Річ Посполита, як перший тодішній Євросоюз, строїла відносини цивілізовано й прозоро. Московія ж для України і решти Європи і тоді, і зараз, і завжди була, як писав Гоголь: «…посторонним сбродом…».

За програмами ІЦ Майдан Моніторинг я вже кілька разів бував у Польщі на семінарах, конференціях, екскурсіях. Я спілкувався як з найвищім керівництвом республіки, так і с пересічними громадянами. Колись я служив у Москві в радянській армії, робив в Росії, народився й жив на Сході. Я вважав росіян близьким до нас народом. Але пізнавши Польщу і поляків, я переконуюсь, що саме цей народ ближче до нас як ментально і культурно, так і з погляду нашої історії і слов’янської ідентичності. І я впевнений, що ніякі дії Росії вже не зможуть змінити курс наших країн до єднання…

В статті використані витяги з книжка Віталія Купрієнка «Загадочная смерть в Москве».

Євген Шаповалов

Голова правління ГО «Товариство Олекси Тихого»
Член ГО Інформаційний центр Майдан Моніторинг

Be the first to comment on "Наш шлях лежить через Польщу"

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


More in Infowar, Політика, Суспільство, Міжнародна безпека, Наша історія, Статті, Українська миротворча школа
Нє стрєляйтє в актівіста – он іграєт, как умєєт

Теза Порошенко гірший за Януковича в умовах такої спотвореної комунікації легітимізує в очах багатьох людей, в тому числі і абсолютно...

Close