Українські медіа – це хрестоматійна історія комплексу меншовартості.

Українські медіа – це хрестоматійна історія комплексу меншовартості.

Хтось боровся (як міг) із режимом Януковича. А три роки тому зненацька опинився у ситуації, коли влада – не ворог, а що з цим робити, ніхто не знає.

Хтось завжди був джинсовиком-затійником, аж тут – так само зненацька – такі занедбані пережитки минулого як “честь” та “репутація” знову почали щось означати, і довелося вивчати професію ледь чи не з нуля.

Хтось все життя запопадливо дивився на “старших братів” (байдуже, з якою пропискою, – ОРТ чи BBC), бо вони уміють робити красивий та якісний продукт. Але замість того, щоб зрозуміти, упадають у карго-культ.

Хтось виїхав з окупованої території, і наполегливо переконує всіх – і в першу чергу самого себе, – що втрачений дім та тисячі загиблих жодним чином не вплинули на його “об’єктивну” оцінку реальності.

У когось іще якийся свій шлях. Але усі вони сходяться в одній точці: українська медіаспільнота відчуває непоборну потребу комусь щось довести.

“Подивіться на мене, я не називаю окупантів окупантами, щоб не розпалювати ворожнечу! BBC, я ж усе правильно роблю, прямо за вашими стандартами! Як це під час війни ви працювали на уряд? Ми владу не хвалимо, бо це вже не журналістика. Будь-яка альтенативна точка зору має право на існування, бо інакше це цензура. Але тільки не восхваляння своєї країни, бо це вже пропаганда!”

І от у цих щурячих бігах у бажанні одночасно догодити власнику видання, абсолютно абстрактній “західній журналістиці”, Московії, власному роздутому его і зовсім трохи аудиторії по той бік лінії розмежування українські журналісти і втрачають здатність називати речі своїми іменами, а також вдаються до систематичного порушення Конституції України (щодо обов’язку громадян України дбати про інформаційну безпеку держави). І зрештою вони перестають бути і українськими, і журналістами.

Я особисто знаю лише декількох людей (хоча і допускаю, що їх немало), які чітко розуміють ситуацію і працюють так, як і мають працювати фахівці під час війни. Цих людей об’єднує одна риса: вони знають, чого варті, і нікому нічого не доводять. Просто працюють.

Люди, у яких замість мізків – стандарти, не потрібні і не цікаві нікому. Особливо авторам цих самих стандартів.

Щоб почати приносити користь країні та суспільству, а не шкодити їм, слід для початку заповажати себе по-справжньому. А розуміння своєї відповідальності приходить у комплекті з самоповагою.

Іван Синєпалов. Громадське ТБ Приазов’я.

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут