Як я навчилася цінувати кожну перемогу

Серпень 2014. Сподівання на те, що ось-ось над Луганськом піднімуть національний прапор, рухнули.

Харків. Гола-боса з дитиною та статусом переміщеної особи. Життя з чистого аркушу.

Кімната в гуртожитку. Час отямитися, знайти колег з рідного Департаменту освіти і науки Луганської облдержадміністрації, запровадити «гарячі» телефонні лінії для студентів із зони АТО та створити базу нової дислокації вищих навчальних закладів на підконтрольній території України. Понад три тисячі дзвінків, цілодобові благання по допомогу, тяжкі та складні історії студентів — все це перебивало власний відчай та біль. Все це гартувало в мені іншу людину. Людину, яка не підкорилася обставинам і попри проблеми рухалася уперед.

Місцеві журналісти з «Накипіло» стали першими, хто почув мою історію. Емоцій не було взагалі. Сльози нахлинули, коли в пакеті, що вони привезли, я побачила дитячі речі — шкільну форму для донечки… Найкращий подарунок до навчального року.

У жовтні 2014-го я звільнилася з департаменту, який налагодив роботу в Сєвєродонецьку. Причин багато. У донечки — нова школа (протягом двох років кожен день я дякувала класному керівнику Альоні Лазоренко за тепло, турботу та любов до нової школярки). А в мене — нова робота, помічник ректора єдиного переміщеного з Донбасу аграрного вишу. З цього моменту почався новий етап у моєму житті, сповнений важкою і виснажливою працею, бажанням допомогти, захистити студентів і викладачів вже мого вишу.

У критичний момент, коли стало зрозуміло, що у тих, хто приїжджав до Харкова з зони бойових дій, взагалі не було нічого — ані посуду, ані речей першої необхідності — у нашому спільному університетському житті з’явилася соціальний робітник благодійного фонду «Карітас» Ганна Чуркіна. Її увага та піклування дозволили не тільки почати обживатися на новому місці, але й не впасти духом.

Волонтери «Станції Харків» оперативно допомагали з розміщенням студентів-сиріт, складали списки для допомоги. Крупи, масло, тушонка, чай, кава і ковдри. Виживемо.

Налагодження навчального процесу з нуля, підтримка студентів і викладачів, пошуки гуртожитків, відновлення документів, спілкування з органами державної влади і все ще невизначеність — що далі? Коли повернемось? Вже рік минув! Вже скоро?! …

Серпень 2015-го — не повертаємося. Усі нарешті зрозуміли — ми не у відрядженні. Війна триває. Студенти з окупованих територій їдуть, їдуть, їдуть. Все спочатку.

Прислуховуюся до порад чиновників: «Тримайтеся!». Тримаюся. Але ж розумію, що усієї роботи, що маю, замало. Подаю заявку до участі в проекті «Українська миротворча школа», хочу стати «соціальним посередником», хочу розібратися, вчитися, змінити себе та світ навколо. Хочу довіри, безпеки, нових умінь. Шукаю пояснення тому, що відбувається зі мною, з оточенням, рідними, які досі лишаються на окупованій території. Саме тут знайомлюся з людьми, які змінили світогляд — Наталка Зубар, Ігор Дубровський, Ігор Семиволос. Заняття, робота, початок проекту «Успішна особистіть», виїзди зі студентами та викладачами на прифронтову територію. Почуваю себе агентом змін, який несе українську мову в російськомовне середовище, вчить шанувати символи нашої держави, спонукати до дій.

А далі — відзнака від Посольства Великої Британії в Україні. Нові знайомства, ідеї, натхнення. І нехай практично не було грошей, одяг із секонд-хенду, а замість житла — кімнатка в гуртожитку, я навчилася цінувати кожен день свого життя, кожну маленьку перемогу, кожне тепле слово.

2016 рік — знов не повертаємося. Активна співпраця з Британською Радою в Україні. Проект про створення освітніх аграрних центрів на Сході, відкритті Європи у подорожі до Польщі з інформаційним центром «Майдан Моніторинг».

В університет зайшла низка програм. Я пишаюся. Люблю розвиток і обожнюю людей, які мають сили та бажання йти, здійснювати мрії та реалізовувати плани. Коло однодумців розширюється. І саме у цей момент визріло рішення вступити до аспірантури. Харківський регіональний інститут державного управління. Через 20 років після закінчення магістратури я знову тут. Я аспірантка.

2017-й. Про повернення не думаю. Тупо болить десь у глибині душі. Скучила за мамою, батьком, братом.

Втім, цей рік був сповнений знаннями, цікавими людьми, реалізацією нових ідей. Поруч зі мною люди, які за три роки стали великою родиною. Пишаюся і продовжую працювати заради тих, хто у 2014 році чув голос на «гарячій ліній»: «Доброго дня! Луганський національний аграрний університет, місто Харків, слухаю вас!».

Фото Олени Знаткової

Читайте інші матеріали проекту Переселенці.Live

Передрук з http://www.mediaport.ua/yak-ya-navchilasya-cinuvati-kozhnu-peremogu

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут

Be the first to comment on "Як я навчилася цінувати кожну перемогу"

Leave a comment

Your email address will not be published.


*