“Прапороносці» окупованих територій”

(присвячуєтся всім тим, хто в російському полоні)

У п’ятницю 4 серпня 2017 року у так званому міністерстві внутрішніх справ терористичної організації ЛНР – фактично окупаційний корпус армії Російської Федерації, заявили про затримання в Луганську трьох 18-річних хлопців.

Вони, затримані хлопці, розбили скло луганської школи №36, а також нанесли на будівлю малюнки українських прапорів. Також в районі університету імені Даля “підняли прапор України і зрізали трос на флагштоку, щоб не було можливості його прибрати”.
На наступний день розфарбували пам’ятник маршалу Жукову, встановлений на території навчального закладу, “а через дві доби і зовсім повалили постамент на землю”. На даний момент відомо лише, що хлопці перебувають в полоні.

Молоді хлопці, 18 років їм. Вони ще пам’ятають Україну у своєму місті. Вони ймовірно, те нове українське покоління, якому не вистачило 4-7 років, щоб остаточно закріпити у молодіжному середовищі українську ідентичність. Не можна відкидувати як один з багатьох мотивів нападу Росії на Україну розуміння Путіна що ще за 5 – 10 років в Луганську і Донецьку і Криму виросло б вже покоління молоді, яке б мало українську ідентичність і для Росії ці території були б втрачені назавжди.

Тепер цим затриманим хлопцям, як у «старі добрі» радянські часи світить строк років на 10. Тепер замість «українського буржуазного націоналізму», зв’язок з яким приписували всім обвинуваченим за українські (дисидентські) справи під час СССР, тепер всім кого беруть в полон новітні російські окупанти приписують «связь с Правым Сектором». Окрім цього нічого не змінилось. Строка які дають затриманим не особливо змінились. Ті ж 10,15… 25 років. Система НКВД – МГБ – КГБ – ФСБ також по суті не змінилась, а залишилась такою самою репресивною та націленою на пошук «українських елементів». Також, з останніх новин треба нагадати затриманого кримчанина Володимира Балуха, який відмовився замінити український паспорт на російський та вивісив над будинком жовто-синій прапор.
Взагалі історія з полюванням на українських та просто на незгодних блогерів, журналістів, активістів та просто громадян нагадує часи залізної завіси. Постійні повідомлення російських пропагандистів про затримання чергових «провокаторів» чи «диверсантів» які порушували мирний спокій «трудящих республік», строки наче не з 2017, а з 1953 року. Але ж ні, це реальність, це жорстока реальність.
Взагалі, під час СССР в окупованій Україні і навіть після розгрому Української Повстанської Армії, постійно знаходились сміливці які вивішували жовто – синій прапор на видних місцях.

Самою відомою мабуть, є історія – т. зв. “першотравневої двійки”. Слюсар Георгій Москаленко та будівельник Віктор Кукса в ніч проти “пролетарського свята” 1 травня 1966 року замінили червоний прапор , встановлений над будинком Київського інституту народного господарства, на синьо-жовтий (та ще й з тризубом і словами національного гімну). Майже рік спецгрупа московського КГБ вираховувала сміливців. Отримали 2 і 3 роки мордовських таборів.

Через 51 рік, подібну акцію, вже намагались зробити в Луганську вже інше-нове покоління патріотів України. Показуючи всьому світу, всій вічно «занепокоєній» Європі, всім нам, та особливо тим, хто кричить що «треба відмовитись від окупованої території» що український спротив на окупованій Донеччині і Луганщині та Криму існує.

Хтось пише спростування російських інформаційних фейків, хтось фотографує «іхтамнєтов» – солдат російської армії, хтось друкує на домашньому принтері патріотичні наліпки – стікера і розклеює їх в окупації, хтось вночі не дивлячись на комендантську годину з балончиками жовто – синьої фарби малює прапор України та патріотизні графіті, хтось кидає бойові гранати вночі, хтось зриває пам’ятники. Хтось… ще не можна казати – колись час прийде розказати про все і головне всіх.

Ці всі окремі історії показують загальну картину спротиву цивільного населення Донеччини та Луганщини та Криму російським загарбникам. Я наберусь сміливості і скажу так: що те відбувалось у плані спротиву окупантам на Західній Україні у 1930-1950 –х роках, зараз, звісно зі своїми особливостями, відбувається зараз на Східній Україні. Так ж небезпека, таж конспірація, ті ж зовсім різні сусіди, ті бувші вороги які стали друзями по спротиву і друзі які стали колабораціоністами, обшуки, звинувачення, арешти, таж сама небезпека та і той самий ворог…

І не важливо що на камеру російських пропагандистів скажуть наші затримані хлопці. Звісно, Вони будуть на камеру каятися, казати що вони випадково і все інше що накаже їм озвучити черговий російський полковник КГБ-ФСБ. І правильно будуть робити. Зараз їм треба зменшити собі строки перебування в тюрмі. Зараз їм треба убезпечити себе від моральних і фізичних тортур в яких росіяни справжні майстри цього діла. Для росіян такі «покаяння» треба щоб деморалізувати нас – українців. Мовляв дивіться, українці, ваші герої вже каються і відмовляються від своєї боротьби. Проте ці всі «покаяння» від наших це не більше ніж один з засобів убезпечити себе. Якщо б наші хлопці та дівчата були б розчаровані у боротьбі вони б не чинили спротив раніше – і це варто розуміти дивлячись чергове «каяття» наших полонених.

І ми, сидячи у затишних Київських кафешках не в праві жодним словом засуджувати такі відео з «каяттям» наших людей у полоні. Ні відео «каяття» цивільних полонених, ні відео «каяття» з військовими полоненими. І давайте запитаємо самі себе: опинившись би ми у російським підвалах, як би ми себе поводили? Щоб ми підписали чи «наговорили» на камеру?

Такі «покаяльні листи» як зараз «покаяльні відео» не нова дія радянсько – російській окупаційній практиці. Починаючи з 1950-х та закінчуючи вже мабуть кінцем 1980-х КГБ постійно пропонував українським повстанцям та дисидентам зробити публічне каяття взамін на звільнення або ж на зменшення строку. Хтось з сидівших патріотів відмовлявся від такої пропозиції окупантів, а хтось погоджувався. І чи у праві ми їх хоч словом засуджувати? Віддавши свої найкращі роки життя спротиву в карпатських лісах чи дисиденству декотрі з них погоджувались зробити ті «покаяння». Як і тоді, теперішні наші полонені поставлені перед вибором, чи взяти участь у фальшивому пропагандистському постановочному «шоу – «каятті» чи бути до кінця принциповим? Вибір у кожного свій. Але ми повинні розуміти, що ціна такого вибору дуже часто 5,10,15, а може і 20 років життя у російській тюрмі.
Нагадаю, що навіть останній головнокомандувач УПА Василь Кук у 1960 році робив такий вибір і написав «покаяльне пісьмо» від КГБ до повстанців, у якому нібито засуджував свою діяльність.

Якось, на початку 2000-х років в кулуарах чергового Збору КУН, будучи запитаний членом КУН С. Павчаком, підписував він особисто чи ні вказаний «Лист» у 1960 році, Василь Кук відповів йому (приватно), мовляв, «а що ви не знаєте, як тоді підписувались подібні документи?!».
Я спеціально приводжу тут цю історичну паралель, і хочу нагадати про сучасні відео з «каяттями» українських бійців які сидять у російському полоні і на яких, і часто на їх родичів в Україні, незаслужено ллється бруд серед тилової патріотичної публіки у Києвах і Львовах.
Це стосується і з останніх відео з “покаяннями” полонених з числа ультрас Зорі та українських військових. Та і взагалі це стосується і майбутніх відео з майбутніми “покаяннями” майбутніх українських полонених.

Ці затримані полонені і так довели більше ніж треба – вони довели не просто Вірністю, а й Вчинком.
Багато хто з тих хто чинив та чинить спротив на окупованих територіях вже втекли на територію вільної України.

У квітні цього року з одного окупованого міста втік і мій товариш, який три роки прожив в окупації і багато в чому допоміг приблизив нашу перемогу. Розуміючи і бачачи що за ним йдуть вже по п’ятам він виїхав з окупації. Той день нервової тиші, коли він виїжджав закарбується у моїй пам’яті надовго. Це не кадри зі шпигунського фільму «Міст шпигунів» і не кадри з хронікі де показують втікачів зі східної Німеччини на Західну через «Берлінский мур», це небачені нами кадри боротьби та втікання через «Донбаський мур» який знову зорганізувала Росія. Напруга очікування новин від мого втікаючого 19-річного товариша змінилась радістю за нього, він виїхав, і смутком за тими хто до сих пір, кожного дня, ризикуючи собою та власним життям чинять спротив в окупації і подають нам сигнали звідти що: «Донецьк – це Україна», що «Луганськ – це Україна», що «Крим – це Україна», і що українці в окупації все далі продовжують чекати на звільнення.

Як багато в теперішніх часах геройського і як мало ми це помічаємо.

Героям слава!

Контроль якості інформації на сайті Майдан

Всі новини, статті та записки мають відповідати Інформаційній Політиці Майдану. Якщо ви бачите невідповідність - будь ласка повідомте нам на news@maidan.org.ua і вкажіть гіперлінк (URL) матеріалу. Приклад спростування інформації тут

Be the first to comment on "“Прапороносці» окупованих територій”"

Leave a comment

Your email address will not be published.


*