МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Ідеальна жертва ("Самостійна Україна" - закінчення).

10/15/2001 | Бєлочка
Оперативні заходи, проведені по лінії правоохоронних органів у наступні дні, не дали якихось істотних результатів. У ході розслідування громадяни неодноразово повідомляли правоохоронцям номери автомобілів, на яких начебто було здійснене викрадення. Зокрема, 29 вересня до чергової служби СБУ надійшло анонімне телефонне повідомлення (анонім телефонував з таксофона) про те, що Гонгадзе завезли на автомобілі з номерним знаком "21508КА". Під цим номером зареєстрований джип "Тойота-Лендкрузер" полку міліцейського спецназу "Беркут". Це авто – одне з тих, що були придбані МВС України спеціально для оснащення "Беркута". Під час перевірки з'ясувалося, що джип з даним номером у ніч на 17 вересня знаходився в режимі звичайного патрулювання. Свідки, що могли б підтвердити факт перебування цього автомобіля десь у районі зникнення Гонгадзе, виявлені не були.


Таращанська знахідка

У "справі Гонгадзе" було кілька вузлових моментів: зникнення журналіста, потім виявлення 2-го листопада в лісі за 120 кілометрів від Києва трупа без голови, у якому незабаром колеги Георгія пізнали тіло свого друга, і, нарешті, оприлюднення 28-го листопада аудіозаписів розмов президента зі своїм оточенням, датованих минулим літом, що надто міцно прив'язують Кучму до трагедії з журналістом.


* * *

2-го листопада минулого року в скромного сільського хлопця Сергія Шушка вийшла з ладу бензопила. Відремонтувати такий агрегат можна було лише в районному центрі – тихому містечку під назвою Тараща. Місце, доречі, це досить дивне: на десять тисяч населення – півтори тисячі особливо небезпечних рецидивістів! Річ у тім, що грошові відносини у Таращі поки що не дуже цивілізовані через відсутність грошових знаків у населення. Люди живуть за рахунок власних присадибних ділянок та з натурального обміну, а також... дрібним злодійством. Проте, штатний склад таращанської міліції цілком укомплектований, за показники розкриття злочинів там борються не шкодуючи себе. Як і на всій території колишньої країни Рад. Украв мішок борошна – сів, ще раз украв – знову сів. От вам і рецидивіст, а після третього разу – вже особливо небезпечний. Таке от замкнене коло, що грунтується на майже стовідсотковому безгрішші.

З рідного для Сергія Шушка села Чернин до Таращі їхати години зо дві, якщо, звичайно, користуватися найсучаснішою швидкісною підводою, запряженою дещо підгодованим конем. А щоб коневі дорога здавалася приємнішою, Сергій і його батько Володимир вирішили поїхати не по асфальту, а прямою дорогою через ліс. Метрах у ста від траси ця лісова дорога перетинається ще з двома такими ж, а прямо на тому перехресті знаходиться маленька галявина. На цій галявині Сергій зіскочив з підводи, тому що побачив свіжий земляний горбок. Збоку горбка було невелике провалля, наче нора. Сергій розгорнув його ціпком і знайшов... людську руку! Від подиву він зробив крок убік, наступив на горбок і почув, як під ним щось огидно булькнуло. Батько Сергія виявився менш вразливим, він узяв паличку і ретельно очистив руку, що стирчала з землі. Відзначимо, що і кілька місяців потому Володимир упевнено говорив: рука була права, і ніяких прикрас на ній не було. Ця деталь є надзвичайно важливою для подальшої розповіді.

За нашими підрахунками, цю історію Володимир розповідав як мінімум тринадцять разів. Найбільш емоційна бесіда відбулася у нього зі співробітниками СБУ. Він детально виклав як усе було, офіцери чемно вислухали, після чого попросили розповісти, як було насправді. Володимир розгубився, а офіцери – аж ніяк. Раз не хочеш, кажуть, зізнаватися, доведеться тебе розстріляти. Уявіть собі сцену: на дворі простого селянського господарства стоять два офіцери Служби безпеки України з пістолетами в руках, навпроти них – переляканий Володимир та його невістка Мирослава. Ну що, запитують офіцери, нам тебе вбити чи все-таки розповіси, як Гонгадзе закопував?! "Та я вас, гадів, сама повбиваю!" – зірвалася Мирослава. "Будь-ласка, спробуй", – спокійно сказав найбільш кмітливий з чекістів, простягаючи їй зарядженого пістолета. І Мирослава вистрілила, та промахнулася. Далі – німа сцена: Володимир і Мирослава тремтять від жаху й люті, бліді офіцери СБУ швидко змотуються на службовому автомобілі.

Коли Володимир Шушко розповідав нам про це, з його очей лилися сльози. Прикрас на правій руці трупа, руці, що стриміла з землі, за його словами, все одно не було.


* * *

Василь Андрійович Безпалко – людина солідна і шанована.Василь Андрійович очолює сільраду, до адміністративного підпорядкування якої належить, зокрема, село Чернин. 3-го листопада його запросили бути присутнім при ексгумації виявленого Шушками тіла. Щойно прибувши на місце, Василь Андрійович одразу ж підійшов до злощасного горбка, щоб самому оглянути його. Він побачив праву руку трупа. Без єдиної прикраси. Голова сільради упевнено розповів нам про це. Задля зміцнення контакту, після напруженої розмови, ми прийняли з ним грамів по триста домашньої горілки, і Василь Андрійович твердо стояв на своєму: на руці, що стриміла з землі жодних прикрас не було.


* * *

Ігор Воротинцев, судмедексперт таращанськой районної лікарні, до моргу якої привезли неопізнаний труп, сказав нам, що пов'язав доставлене тіло зі зниклим за півтора місяці до того журналістом Георгієм Гонгадзе саме через наявність прикрас. Ігор показав міліцейське орієнтування, де ці самі прикраси були описані дуже детально. Не пояснив нам він лише одного: звідки ці прикраси взялися. Точніше, пояснив, ніби-то вони були із самого початку: браслет і перстень, відповідно, на зап’ясті та пальці правої руки. Утім, повністю довіряти пану Воротинцеву все ж не варто. І от чому.

15-го листопада минулого року до моргу таращанской лікарні під’їхав джип "Тойота-Лендкрузер". Крім Олени Притули і Лаврентія Малазонії у ньому були друг Георгія Гонгадзе Коба Аланія та подруга Малазонії журналістка Людмила Добровольска. З надзвичайною легкістю Ігор Воротинцев погодився віддати їм тіло, що, як вони тоді вирішили, належить Гонгадзе. До цього факту варто дуже пильно приглянутися: тіло несподівано погодилися віддати колегам при живих дружині та матері. Для людини, посада якої називається "судмедексперт" – вчинок безпрецедентний.

До речі, Ігор Воротинцев згодом, начебто, зазнав переслідувань, що вилилися у порушення стосовно нього кримінальної справи (потім її тихо зам’яли). Однак, за такі речі просто необхідно притягати до кримінальної відповідальності.


* * *

Події, що мали місце, у тихому містечку Таращі 15-го листопада 2000-го року – дають фору найкрутішому голівудському трилеру...

15-го листопада, коли Притула з товаришами саме шукали труну, щоб забрати тіло, доблесні співробітники таращанской міліції викрали (!) з моргу труп і відправили до Києва. Уявляєте, який шок пережили пасажири "Лендкрузера", коли знайшли порожнє місце там, де тільки-но лежало тіло! Однак, Олена з колегами теж виїхали не голіруч. Оглядаючи морг, вони знайшли фрагменти тіла, що лежали просто на картонці. Воротинцев підтвердив, що вони належать зниклому трупу. Частину руки, у якій мали бути осколки, що дісталися Георгію під час абхазької війни, експерт заздалегідь відокремив задля здійснення рентгенограми. Ці фрагменти, упаковані в поліетиленові пакети, Притула, за свідченням очевидців, поклала до себе в сумку.


* * *

Повернімося тепер знову на місце, де трапилася страшна знахідкаю. На дереві, що росте поруч із горезвісним перехрестям лісових доріг, відразу впадає в око розташована метрах у двох від землі велика покручена гілка. На одному з її вигинів була закріплена пляшка з-під шампанського "Чорний принц" – зовсім не властивого для цієї місцевості напою. Горло пляшки вказувало прямо на місце поховання, з чого випливає простий висновок: труп привезли чужі, місцеві цю розвилку знайшли б без усяких вказівників.
Щоправда, тільки місцеві могли знати, що ці лісові дороги активно використовуються. Так що без місцевих мешканців тут, очевидно, не обійшлося. Але мовчать учасники цієї лиховісної історії – зрозуміло, що зовсім не в їх інтересах що-небудь говорити.

Хоча, у довколишніх селах ходять дивні чутки. Розповідають, наприклад, начебто за кілька днів до знаходження трупа біля повороту з траси на ту саму лісову розвилку зупинився джип, з якого два страшних чоловіки потягли до лісу щось важке, а страшна тітка залишилася біля авто з автоматом у руках. Мимо тоді проїздив хтось із місцевих, і автоматниця стала в так, аби закрити сідницями (пардон!) від сторонніх очей номерний знак джипа! Такий от блокбастер в українському виконанні...

До речі, на користь того, що труп закопали не щоб сховати, а щоб, навпаки, швидше знайти, свідчить не тільки закріплена на дереві пляшка з-під шампанського. Тіло поховали на глибині 58 сантиметрів – якраз, щоб рука у вертикальному положенні виглядала з землі. Наступна важлива деталь: у тілі, смерть якого наступила за 1,5 - 2 місяці до поховання, були відсутні личинки комах.

Із повною впевненістю можна стверджувати, що виявлене у Таращі тіло до поховання зберігалося в герметичній упаковці. За характером розкладання фахівці, з якими ми розмовляли, роблять висновок, що довгий час тіло пролежало при температурі близькій до кімнатної. Крім того, є серйозні підстави припускати, що прикраси, які належали Гонгадзе підкинули до моргу таращанскої лікарні вже після того, як туди привезли тіло, щоб прискорити ідентифікацію. Ще можна припустити, що голову відітнули для того, щоб сховати кулю, випущену з табельної зброї.

Іншими словами, труп готували для того, щоб у потрібний момент (вибачте за цинізм) використати. Такий момент наступив 1 листопада – труп у землі таращанского лісу пролежав близько доби.


* * *

Чому саме 1 листопада? І чий усе-таки труп? На 99,9 відсотків – Георгія Гонгадзе, як сказали у лабораторії МВС Росії, де проводили експертизу на прохання Генпрокуратури України. Такі ж результати дала й американська експертиза, здійснена фахівцями з ФБР. Знайдене під Таращею тіло не має ніякого відношення до Гонгадзе – вважали експерти приватного інституту з Мюнхена.

Генпрокуратура України насьогодні фактично визнала, що тіло належить Георгію Гонгадзе, хоча спершу українські правоохоронці навідріз відмовлялися від такої гіпотези, посилаючись на те, що труп нібито пролежав у землі не менше року. Матеріал для німецьких експертів, котрі вирішили, що таращанські тіло не належить Гонгадзе, надала Олена Притула.

Отриманий від експерта Воротинцева фрагмент вона, виявляється, півтора місяці зберігала... у себе вдома, в холодильнику.

Всупереч очікуванням, Мюнхенська експертиза тільки ще більше заплутала і без того закручений сюжет.

До Німеччини було відправлено зразок крові матері Гонгадзе, матеріал, одержаний від Притули, і медкарту Георгія, на якій, начебто, залишився слід його крові. Молекулярно-біологічна експертиза підтвердила, що на медкарті дійсно кров журналіста, але при цьому відкинула можливість приналежності представленого Притулою матеріалу Георгію Гонгадзе.

Олена розповіла, що взятий у морзі фрагмент згодом був розділений на дві частини. Одна з них була надана німецьким експертам, а інша й донині знаходиться у надійному місці. Тепер Притула не виключає, що зразки, які зберігалися у неї вдома , могли бути підмінені зловмисниками за її відсутності. А членам тимчасової парламентської комісії, що проводили власне розслідування, не залишалося нічого, окрім як наполягати на новій комплексній експертизі.


* * *

Зрештою, ми все ж схильні вважати, що у Таращі було знайдено тіло Гонгадзе. Цей висновок підтверджується і непрямими даними. По-перше, це прикраси, що, незважаючи на всі суперечності довкола їх появи у таращанській лікарні, все ж належать Гонгадзе. По-друге, про це свідчать попередні дослідження тіла, проведені Воротинцевим. Річ у тім, що під час війни в Абхазії Гонгадзе був поранений у руку. Рентгенівський знімок, зроблений у таращанській лікарні, показав наявність цих осколків. По-третє, аналіз вмісту шлунку підтвердив присутність залишків їжі, абсолютно аналогічної тій, яку вживав Георгій перед зникненням.


Хто прослуховував президента?

Практично усе, що ми дізналися про Миколу Мельниченка – це інформація з вуст співробітників правоохоронних органів. За їхніми словами, до початку серпня минулого року за цим офіцером нічого особливого не помічалося. Миколу Івановича характеризують як людину скромну, неговірку.

Розповідають, що він був хорошим технічним фахівцем, але страждав від нерозвиненої комунікабельності, від невміння, так би мовити, подати себе. Звідси – погані перспективи кар'єрного росту і, можливо, навіть щось схоже на комплекс неповноцінності. Таким, нагадаємо, співробітники правоохоронних органів України описали нам цю людини. Таким, за їхніми словами, він був до кінця липня 2000 року...

На початку серпня Микола Іванович повернувся з відпустки, яку провів разом із членами своєї родини в Криму. З цього моменту у поведінці Мельниченка щось змінилося. У його словах звучала патріотична риторика, чого ніколи раніше колеги не зауважували. На початку вересня у нього з’явився мобільний телефон. Загалом, помітно зріс матеріальний рівень життя офіцера.

До обов'язків майора Мельниченка входило технічне обстеження кабінету президента Кучми на предмет виявлення там засобів несанкціонованого доступу. У кожному такому обстеженні обов'язково беруть участь чотири особи, у їх числі й співробітник служби технічного захисту інформації, ким і був Мельниченко. Він здійснював перевірку за допомогою сканера-металошукача.

За словами правоохоронців, Мельниченко періодично став затримуватися в кабінеті президента після проведення планових обстежень. Тепер можна припускати, що у цей час він змінював носії інформації чи джерело живлення у диктофоні. Мельниченко стверджує, що здійснював запис на цифровий диктофон, захований під диваном.

Кілька разів Микола Іванович навіть просив своїх колег помінятися з ним змінами, очевидно, щоб потрапити до президентського кабінету саме в потрібний момент. Іноді відразу після огляду під різними приводами відпрошувався у свого начальника на годину-півтори.

У жовтні 2000 р. за допомогою знайомого офіцера Служби безпеки України Мельниченко оформив собі закордонний паспорт без вказівки справжнього місця своєї роботи і 16-го жовтня написав рапорт про звільнення, посилаючись на сімейні обставини та пропозицію роботи у якійсь інофірмі.

Зрозуміло, що офіцери спецслужб, котрі хочуть поїхати за кордон, зобов'язані погодити це питання з начальством. Очевидно,ця проблема була офіційно вирішена.

4-го листопада Микола Іванович звільнився зі Служби державної охорони, 21-го листопада він звернувся до консульства Чехії за візою, одержав її і
26-го листопада залишив Україну.

Через два дні після цього, Олександр Мороз оприлюднив зміст деяких аудіозаписів Мельниченка. Розгорівся “касетний скандал”.


* * *

За словами Олександра Мороза, Мельниченко сам уперше вийшов на нього 10-15 жовтня, скориставшись телефоном урядового зв'язку. Спершу політик відмовився від зустрічі, але Мельниченко передзвонив за кілька днів і сказав, що справа стосується зниклого журналіста.

Мороз розповідає, що офіцер приніс йому цифровий диктофон з чипом, на якому містився запис розмов одного дня президента, у їх числі й епізод про Гонгадзе. Мороз повірив офіцерові, почувши добре знайомі голоси.

Він узяв на себе всі контакти з Мельниченком, забезпечення його від'їзду за кордон. Відмовив майора залишатися в Україні і самому брати участь у розслідуванні.

Ми не ставимо під сумнів ці свідчення, але звертаємо увагу на те, що Мельниченко заздалегідь почав підготовку до від'їзду. Крім того, ми маємо інформацію про те, що майор спілкувався з помічниками Мороза ще до того, як відбулася його зустріч із самим депутатом.

Нарешті, у нас є свідчення, що існування записів не було секретом для низки закордонних організацій вже у жовтні.

І ще. Мельниченко і Мороз могли бути знайомі задовго до жовтня 2000 року. Від того часу, як Мороз був спікером парламенту і його кабінет також підлягав техконтролю.


* * *

Так чи інакше, але з кінця листопада 2000-го року прослуховування записів розмов президента стало однією з модних розваг в Україні. Нові фрагменти діалогів високопоставлених осіб з'являються постійно, і цей процес вже чимось нагадує мильну оперу.


* * *

Без жодних коментарів розповімо ще одну історію. 28-го серпня минулого року о 10.31 із села Потоки Таращанского району Київської області хтось зателефонував додому Олені Притулі. Розмова тривала не більше хвилини, після чого абонент із Потоків практично відразу передзвонив за схожим номером – на Бессарабський ринок. Пізніше з цього телефону в Потоках на Бессарабський ринок дзвонили неодноразово. Олені з цього номера більше не телефонували. Звичайна, загалом, ситуація – людина помилилася номером.
Від будинку в Потоках, де встановлений цей телефон, до місця, де згодом знайшли обезголовлене тіло, кілометрів зо три. Цей будинок розташований на околиці того самого таращанского лісу.

4-го жовтня минулого року Гонгадзе вже щосили шукали – з моменту його зникнення минуло більше двох тижнів. У той день о 10.48 відбулася ще одна дивна подія. Хтось зателефонував на роботу Олені Притулі (до офісу "Української правди") із приймальні Моторного заводу, розташованого в Таращі. О 10.49 (рівно за хвилину!) ця людина передзвонила на схожий київський телефон, після чого ще пару разів упродовж місяця цим номером скористалася. Схоже, знову помилилися номером.

Від Моторного заводу до місця виявлення трупа усього кілька хвилин їзди на автомобілі.

Щоб скринька з таємницями була зовсім повною, додамо, що саме у ті два дні, коли співробітники чеського консульства оформляли візу для Миколи Мельниченка, із приймальні таращанского Моторного заводу хтось телефонував у Чехію. Через три дні після цих дзвінків Мельниченко з родиною виїхав за кордон.

"Справа Гонгадзе" – той рідкісний випадок, коли мова дійсно йде про політичне вбивство – політичне як за задумом, так і за наслідками.
Висувати якісь версії у таких заплутаних справах – заняття цілком марне, тому що життя часто виявляється складнішим навіть за найвитонченіші схеми. І все ж ризикнемо висловити кілька припущень.

Найпростіше було б думати, що з Гонгадзе розправилися за завданням Кучми. Можливо й так. Цілком може бути, що у "верхах" були такі плани. Але існує також версія, що у процес втрутилася, як зараз прийнято говорити, третя сила.

Ймовірно, що у липні-серпні 2000 року про існування записів Мельниченка довідалися особи, котрі, перехопивши ініціативу, грамотно скористалися ситуацією. Не виключено, що довідалися вони про це від самого Гонгадзе – чи особисто, чи через спільних знайомих.

Кому це було вигідно: Москві, Вашингтону (дві дуже популярні в Україні версії), супротивникам Кучми чи олігархічним структурам, котрі в такий спосіб вирішили вдарити по керівниках силових відомств, – висновки кожен може зробити сам, проаналізувавши зміни у зовнішній та внутрішній політиці України за останній рік.

Фінал цієї історії ще не настав. Скоро в Україні мають відбутися парламентські вибори, і нема жодних сумнівів, що цей час пройде під знаком скандалу.

Агентство журналістських розслідувань,
Київ – Санкт-Петербург, 2001 рік

Дивіться фотографії у фотоархіві.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".